«Від нашої сім’ї на Майдані лише я. Чоловік не може відлучитися з роботи, а сина сама не пускаю»

Київ

Закарбувалися у пам’яті слова бувалого вояки-афганця, який зараз обстоює майбутнє України на Майдані: «Коли був в Афгані, надивився різного: крові, трупів, кулі свистіли над головою… Але тоді все було по-іншому. Коли побачив біля першої барикади на Грушевського, як молодесенькі гарнесенькі дівчатка під постріли і вибухи гранат довбуть бруківку, а старенькі бабусі носять її хлопцям, заплакав»… Схоже, український Майдан не має статі — тут чоловіки і жінки на одних правах борються за майбутнє своєї держави. Тут ніхто не боїться, всі живуть однією ідеєю і разом йдуть до перемоги… Кореспондент «ВЗ» поспілкувалася з активістками Майдану, які, відклавши домашні жіночі клопоти, прибули сюди, аби поруч із чоловіками стояти на барикадах, готувати їм їсти, лікувати і просто підтримувати…

Лариса Луцкевич, лікар, працівник медичної служби Майдану, організатор медпункту в Українському домі, м.Київ

Лікар має бути поза політикою, але зараз лишатися осторонь неможливо. Я прийшла на Майдан, коли звірі у погонах побили дітей біля стели. Ходила на мітинг, щоб у разі чого допомогти людям. Там, де багато людей, завжди має бути медик. Потрапила у медпункт у Будинок профспілок, потім — у мобільну бригаду на Грушевського. Коли захопили Український дім, взялася організовувати тут медпункт. Було важко не так фізично, як морально. До нас приносили поранених з різними травмами, серед яких було багато юних майданівців. Запам’яталася дівчинка-другокурсниця, яку принесли поранену з передової. Вона астматик, кожні 10 хвилин мусить приймати препарат, щоб дихати. Після першої допомоги — відразу побігла на передову… На власні очі бачила, як «беркутівці» після того, як розгромили медпункт, волочили по снігу медпрацівника у повній амуніції.

Після Грушевського багато наших не витримали — покинули позиції. Правильно зробили: треба оцінювати свої можливості і сили. Я вирішила, що маю сили і залишаюся на місці. За 30 років роботи у медицині довелося різного надивитися — працювала реаніматологом-неонатологом. У небезпечних ситуаціях можу взяти себе в руки, бо по життю екстремалка — займаюся альпінізмом. Мій девіз: можу — значить, повинна. А наша перемога — лише питання часу.

Місяць дивилася Майдан по телевізору. Зрештою вирішила приїхати, побачити все на власні очі. Зайшла у намет Старосамбірщини, мене пригостили чаєм — так там і лишилася. Спочатку працювала на кухні: робила канапки, прибирала. На роботі взяла відпустку за власний рахунок. Керівництво прихильне до моєї активності на Майдані — принаймні не було пропозиції писати заяву на звільнення. Ночую то у наметі, то у Будинку профспілок, тепер в Українському домі. Від нашої сім’ї на Майдані лише я. Чоловік не може відлучитися з роботи, а сина сама не пускаю. Я тут до переможного кінця. Без нас чоловіки не справляться. Правильно скоординований і організований жіночий рух на війні може дати більший результат, ніж «коктейлі Молотова».

Ганна Гоголь, 76 років, пенсіонерка, м.Івано-Франківськ

На Майдані я з перших днів. Відлучалася додому лише на свята. Коли вбили на Грушевського хлопців, саме повернулася сюди. На другий день пішла на Грушевського. Саме «Беркут» пішов на людей, під натиском ми почали відступати. Ледве встигла добігти до будинку, вскочила у під’їзд. У валянках важко було бігти. Туди ж встигли сховатися кілька побитих: хлопці з пораненими ногами, жінка, в якої вся спина була у дірках від шроту. Раптом хтось гукнув, що сюди біжить «Беркут». Ми вибігли, молоді швиденько видряпалися на пагорб біля Жовтневого палацу, а я не можу. Якісь хлопці підхопили мене і винесли нагору.

Найбільше серце болить за тих хлопців, які загинули. Тільки бачу десь фото чи по телевізору, плачу. Мені нічого не страшно — раз умирати, два не вмреш. Хочу, щоб Україна була українською, а не бандитською. Звісно, вік уже не той, щоб силою допомогти, але я даю енергію тим людям, що зараз на Майдані. Я буду тут до кінця — не можу вдома сидіти.

Аліна Сербіна, 34 роки, вчитель у центрі розвитку дітей, м.Київ, координатор

материнського руху на Майдані

На Майдан спершу привозила харчі, медикаменти, подруг долучала до справи. Весь вільний від роботи час тут проводила. Після бійні на Грушевського як сюди вранці прийшла, то більше, можна сказати, не виходила — додому тільки переночувати. Сама виховую 12-річного сина — тепер його бачу лише вранці, коли ще спить, і ввечері, коли вже спить, спілкуємося лише телефоном. Не буду казати, що мені не страшно. Сама собою ситуація небезпечна, але ми всі ходимо під Богом. Зараз ми з жінками Майдану організували материнський рух. Ходимо впритул до міліцейського кордону. У нас мирна акція. Коли підходимо до щитів, багато вояків кладуть голови на щити, опускають очі. Ми просимо їх перейти на бік українського народу. Вірю тільки в краще. Зараз ми об’єдналися в одне ціле, як ніколи досі.

Леся Корнова, 35 років, селище Добротвір, Кам’янка-Бузький район, Львівщина, приватний підприємець, на Майдані — волонтер на кухні в Українському домі

Я тут із чоловіком з перших днів. Дома з бабусею лишилися двоє синів — 14 і 4 роки. Раніше брали із собою старшого, але зараз боюся. Коли було більш-менш спокійно, періодично їздили додому на кілька днів — і назад до Києва, тепер ми тут — до перемоги. Мене не так хвилює євроінтеграція України, як бандитська влада.

Працюю на кухні, прибираю в комендатурі. Приємно здивували кияни — такі активні: носять продукти, просять, щоб брали, допомагають.

Мені зовсім не страшно. Страшно сидіти вдома і дивитися на те, що відбувається, по телевізору. Тут зовсім не страшно. Страшно жити і знати, що діти будуть жити в бандитській державі. Навіть втоми не відчуваю — адреналін кипить. За три останні доби спала лишень годину. Сіла, кілька хвилин перепочила — і до справи. Я тут, а чоловік — на барикадах. Додому, до дітей — лише з перемогою.