«Колесо української історії і далі змащує кров наших Героїв. Парубій — один з них»

Парубій був кісткою у горлі, позаяк усе свідоме життя боровся за незалежну Україну. Парубія вбили так само, як цинічно і підло розправилися раніше з іншими провідниками українців — Євгеном Коновальцем, Степаном Бандерою тощо. Як сумно зауважив «помаранчевий термінатор» Юрій Луценко, «колесо української історії і далі змащує кров наших Героїв. Парубій — один з них».

У пам`ять про Андрія біля українського парламенту на три дні приспустили синьо-жовте знамено. Багато іноземних лідерів висловили співчуття Україні через втрату цієї харизматичної постаті. Закордонні медіа назвали це вбивство «символічним нападом на основи української державності та ідентичності». Фракція «Європейської Солідарності», до якої входив убієнний нардеп, закликала президента присвоїти Андрієві Парубію звання Героя України.

Ішов слідами патріотичних предків

Друзі Андрія часів його юності виклали у соцмережі промовисте архівне фото. Військово-спортивний вишкіл молодих українців у Карпатах. Щоб перебратися з однієї скали на іншу, вожак цих патріотів Парубій (позивний «Вовк) своїм тілом з'єднує ці скелі, щоб, перейшовши по живому містку, побратими могли продовжити шлях. Служити справі єднання, жити для інших — гасло його життя, якому не зрадив ніколи.
Він писав вірші, зачитувався книгами, любив археологію та історію. Чи не найкращим «підручником» з героїчної минувшини України була його родина: дідусь, який воював кулеметником в Українській Галицькій армії, дядьки — воїни Української повстанської армії, батько — активний громадський діяч, заступник голови Львівської обласної ради першого демократичного скликання. За належність до борців за волю України сім'ю Парубіїв «совіти» заслали на 10 років до Сибіру. Такі «університети» не могли не позначитися на думках, словах і Чині цього подвижника. Створює патріотичну громадську організацію «Спадщина», видає світоглядний науково-політичний журнал «Орієнтири», разом із однодумцями формує Соціал-національну партію, з якої згодом постане «Свобода»…

Воїн ЗСУ Остап Кривдик, який був радником Парубія на його державних посадах, згадує, як гартувався Андрій до політичної і фізичної боротьби з ворогами України. Крім самоосвіти, у радянські часи це була участь у несанкціонованих демократичних акціях протесту і як наслідок — потрапляння у райвідділ міліції. Це була охорона у Львові мітингу колишніх дисидентів, яких намагалися побити перші, привізні «тітушки» з Харкова…

Уболівання Андрія Парубія за долю України особливо проявилося під час буремних подій 2003−2004 років, коли, сфальсифікувавши результати президентських виборів на користь проросійського кандидата, москва хотіла повернути незалежну сусідню державу у свою орбіту. Молодий політик став одним із вожаків тисяч протестувальників, які вийшли на Майдан, організатором цього велелюдного спротиву, комендантом Українського дому, охоронцем штабу Помаранчевої революції. Тодішні його чіткі дії, ініціатива, особистий приклад допомогли Майдану перемогти.

Як і перемогти Революції Гідності. Андрій Парубій був керівником загонів Самооборони Майдану, налагоджував життя наметового містечка, робив усе, щоб провокатори не посварили лідерів, щоб каральні підрозділи януковича не могли придушити народний спротив. Під ноги йому кидали світлошумову гранату, пробували вивести зі строю нервово-паралітичними газами, «беркутівськими» кийками. Парубій отримав струс мозку, мав переламані пальці, порізані осколками ноги, опіки органів дихання, але, за свідченням очевидців, навіть перебуваючи під крапельницею, продовжував координувати опір промосковському режиму…

Намагався зірвати зрадницькі угоди з вічним ворогом

У 2007 році Андрій Парубій стає народним депутатом. Це був час гострої політичної кризи, коли помаранчеві лідери вдалися до самопоборювання, що призвело до розчарування українців, поступового реваншу проросійських політиків. Апогеєм цього реваншу було обрання президентом януковича. З перших днів свого правління той взявся скеровувати державний корабель у фарватер росії. Перший такий його стратегічний маневр — підписання Харківських угод, які продовжували термін перебування Чорноморського флоту росії в Україні до 2042 року (хоча цей період мав завершитися 2017-го).

Міждержавний договір такого масштабу повинні були ратифікувати парламенти обох країн. Українська демократична опозиція вирішила завадити цьому. 27 квітня 2010 року спробувала зірвати засідання парламенту. У спікера-зрадника Литвина полетіли яйця, гнізда для карток голосування було залито клеєм, у сесійній залі розпочалася бійка, загорілися димові шашки. Їх запалював і кидав саме Андрій Парубій. За це влада януковича порушила проти нього кілька кримінальних справ.

Як згадував згодом політик, посилаючись на дані розвідки, з допомогою свого спецназу кремль мав план викрасти його, вивезти у росію і там судити показовим судом.

Стояв за армію, віру, мову

Доля підняла Андрія Парубія на найвищі щаблі української влади. І сталося це у критичні для країни часи. Як секретар Ради національної безпеки і оборони, координував Антитерористичну операцію, намагався загасити полум’я сепаратизму, яке роздмухувала на сході й півдні країни москва. Сприяв створенню Нацгвардії. Розпорядився посилити захист атомних електростанцій. Наполіг озброїти перші добровольчі загони, які кинулися на захист України. Не раз їздив на фронт. Бачив велику загрозу у функціонуванні проросійських ЗМІ, соцмереж, які провокували антиукраїнські настрої, вимагав заборонити ці помийки…

У час російсько-української війни, ставши головою Верховної Ради, Андрій Парубій показав себе мудрим далекоглядним політиком. Українська армія стримувала натиски агресора на фронті, а спікер парламенту разом зі своїми однодумцями зміцнювали стійкість України у тилу. Тяжко, але сприйняв Мінські угоди, бо розумів, що вони без втрати незалежності дають Україні так потрібний їй перепочинок, час на підсилення для майбутніх важких битв з ворогом. Парубій домігся створення антикорупційних органів, ухвалення і реалізації законів з декомунізації, закону про санкції проти ворогів.

Не в останню чергу завдяки активності Парубія в Україні постала незалежна Православна церква, з рук Вселенського патріарха було отримано Томос. Парубій брав участь у перемовинах з керівниками православних конфесій, щоб умовити їх об'єднатися. Показово, що у день вбивства ексспікера парламенту, за віросповіданням — греко-католика, на знак великої поваги до нього предстоятель ПЦУ Епіфаній відслужив літію — коротку заупокійну Службу Божу. Літія у перекладі означає ревну молитву, посилене моління. Парубій на ці молитви теж заслужив..
Під його керівництвом українські законодавці санкціонували децентралізацію влади, ухвалили багато інтеграційних законів, прописали у Конституції положення про стратегічний курс нашої держави на набуття повноправного членства України в Євросоюзі і НАТО.

А з яким боєм вдалося голові Верховної Ради Парубію провести через парламент Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної»! Пригадайте один із ключових моментів тієї події: у президію парламенту прибіг проросійський нардеп Новинський, злорадно вимагає від спікера зняти з розгляду «мовний» законопроєкт. А Парубій гнівно зиркнув на нього і крикнув: «Відійди від мене, нечисть!». І закликав законодавців голосувати за стратегічно важливий — фундаментальний, екзистенційний для України закон, який впроважував державну мову у всі сфери суспільного життя. «Буде Мова, — казав Парубій — буде майбутнє. Мова — зброя!».

Він виконував свою важливу місію — і при цьому залишався земним, простим, доступним. А ще не зважав на вороже шипіння, погрози, на безсоромні кпини «квартальників» — прислужників олігарха, які з України, на потіху її ворогам, робили посміховисько.

Найперше думав про державу

Андрій Парубій тісно співпрацював з п’ятим президентом Петром Порошенком, хоча на деякі речі мав відмінний погляд. А коли до влади прийшов шостий президент Володимир Зеленський, попереджав про небезпеки, які підстерігають українців за правління виконавця головної ролі у популістському фільмі «Слуга народу». Бо той до багатьох важливих речей підходив за принципом «какая разніца?»… І ексспікер мав рацію. Про це засвідчила провалена підготовка країни до великої війни, орієнтація українців не на оборону держави, а на «шашличні» походи…

Під час останньої своєї парламентської каденції Парубій працював у комітеті з питань нацбезпеки і оборони. Утім, політичні експерти зауважили: коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Парубій немовби відійшов на другі ролі, публічної активності не виявляв, нинішню владу жорстко не критикував. Одні твердили, що йому після спікерства важко було бути рядовим депутатом. Інші - що не змінився, але не хоче піару. Ще інші казали, що державник-майданівець Парубій тонко розумів, що у цей архіважкий для України час важливо навіть справедливою критикою неповороткої, недемократичної, корумпованої влади не дати зруйнувати державу ізсередини. І в такий спосіб — не посилити ворога, не дати йому шансів…

Таку позицію міг займати воістину справжній патріот, відповідальний син своєї землі