«Коли я отримував кардинальський перстень, попросив Папу Франциска допомогти визволити з російської неволі 20 тисяч українських дітей…»

Першого робочого дня цього тижня жителі Нараєва з однойменної територіальної громади почувалися святково: до них завітав високий гість — 46-річний кардинал Микола Бичок, одна з найвищих духовних осіб Католицької церкви. У цьому селі жили батько, дідусь, бабуся владики. У дитинстві приїжджав сюди з Тернополя і він. Одне із залізних правил кардинала: яким не був би зайнятим, щороку відвідує місця вічного спочинку своїх рідних. Цього разу молився не тільки біля їхніх могил…

Змалечку був прив’язаний до церкви

Задовго до обумовленого часу біля церкви Воздвиження Чесного Хреста збираються празниково вбрані місцеві селяни, гості зі Львова, Тернополя, Бережан, прилеглих сіл. Подія ж бо знакова: цей храм у 30-ті роки минулого століття пам’ятає приїзд митрополита Андрея, а тепер сюди має ступити той, кого вважають однією з правих рук самого Понтифіка.

Напередодні ми намагалися домовитися про інтерв'ю з кардиналом, але його помічники сказали, що у владики час розписаний по хвилинах і у цьому графіку немає вільного «вікна». Тому деякі з тих питань, які планували поставити високому гостеві, вирішили адресувати його батькам — Ганні Миколаївні, колишньому коменданту гуртожитку бавовняно-текстильного комбінату, і Петру Степановичу, колишньому шляховому майстру. Вони приїхали з Тернополя у Нараїв хвилин за десять до того, як тут зустріли їхнього сина.

— У 1982 році у Нараєві померла мама мого чоловіка Юлія, у 1988-му — його батько Степан, і відтоді ми приїздимо сюди до них на цвинтар, — каже мати кардинала. — Подвір'я залишилося, але хати на ньому вже немає. Тільки високі грубі ясени, які колись садили, щоб витягували вологу і захищали від вітру… Якби були живі бабця-дідусь, якби було де зупинитися, Микола приїжджав би сюди частіше. Більше буває він у селі моїх батьків, у Беневі колишнього Теребовлянського району, що неподалік Зарваниці…

— Після візитів по всьому світу, зустрічей зі знаними людьми — що вашого сина притягує в Україну?

— Напевно, міцне родинне коріння. Сьогодні зранку у Беневі відвідав могилу мого тата і своєї прабабусі. У нього такий обов’язок — щороку обійти поховання рідні. Як тільки приїде додому зі світів, відразу каже нам: їдемо на цвинтар!

— У дитинстві ви помічали, що з вашого Миколи виросте «неабищо»?

— Від малого був спокійним, лагідним — не такий шибеник, як більшість хлопців. Щойно після радянських заборон відкрили церкви, ми почали туди ходити. І Миколу брали зі собою. Якось його покликали прислуговувати у храмі. Після цього вже був прив’язаний до нього…

— Що робилося у ваших серцях, коли у жовтні 2024 року дізналися, що сина призначили кардиналом?

— Цього моменту я не забуду. Приїхав до нас молодший син Павло з дружиною Оксаною і своїм синочком. Ми пообідали, молоді поїхали, я залишилася з внуком, граємося: він — учитель, я його учениця. Аж тут телефонує невістка: ви чули новину? Нашого Миколу обрали кардиналом! Я подумала, що мені причулося. Прошу Оксану повторити. А потім сіла і розплакалася. Внук дивиться на мене і не розуміє: бабуся щойно сміялася, а тут ні сіло ні впало у неї сльози течуть. Просить: не плач, бабусю, я тебе люблю! Заспокоює мене. Кажу: Миколко, я плачу з радості. А він на мене дивиться незрозумілими очима: як можна з радості плакати?

— Чи були ви в гостях у свого сина в Австралії, де працював єпископом Мельбурнської єпархії Святих апостолів Петра і Павла?

— Микола двічі брав нам з чоловіком квитки туди, але змушені були від поїздки відмовитися. Я перенесла операцію на серці, реабілітацію — після цього важко було летіти 17 тисяч км до Австралії.

— Про що розмовляєте, коли зустрічаєтеся після довгої розлуки: суто про домашнє?

— І про велике — також. Часом Микола каже нам: я навіть не думав, що отак злечу вгору. З Божою поміччю так воно сталося. Розповідав, що ніхто не сподівався, що на конклаві оберуть Папою представника Америки, припускали, що вибір впаде на когось із представників Італії…

— А за кого віддав тоді свій голос ваш Микола?

— Він нам не признавався. Коли торік летів з Канади в Америку, прикордонник, впізнавши у ньому кардинала, запитував: за кого ви голосували? А Микола: «Я вам цього не скажу — бо не можна…»

— У чому ваш син бачить свою місію на новій посаді?

— На будь-яких зустрічах постійно порушує питання про Україну. Коли ще був єпископом, підійшов до Папи Франциска і розпочав розмову про необхідність допомоги нашій державі.

— Чи змінився Микола у ставленні до людей після того, як став кардиналом?

— Як мамі мені здається, що залишився таким же, як був. Але у нього тепер стало значно більше справ. Тому вільного часу майже не має.

— Як часто спілкуєтеся із сином тепер?

— Телефонуємо йому у середньому раз на тиждень. Через величезну зайнятість трубку піднімає не завжди…

— Коли син буває у вас вдома, чим пригощаєте його?

— Що є у хаті, тим пригощаю. Торік приїхав і каже: «Мамо, зваріть вареників із сиром!».

Подарунок передасть на аукціон для ЗСУ

13.00. У визначений наперед час автівка з кардиналом пригальмовує біля подвір'я нараївської церкви. Зустрічають владику церковними фанами і державними прапорами. Лунає звук трембіти — на ній виграє одягнутий у гуцульське вбрання 70-річний Богдан Близнюк. Походить зі Старих Кутів на Косівщині, а нині живе у Львові. Директор будівельної компанії, заодно — керівник музичного гурту «Стожари». Має вдома три трембіти. З однією з них приїхав вітати високого гостя. Приготував кілька мелодій — урочисту, як оце зараз, для зустрічі, і жалібну, сумну, водночас життєстверджувальну - якою вшановують полеглих героїв…

При вході у храм кардинала тепло вітає нараївське юнацтво, підносить йому хліб-сіль, квіти. Священник Василь Мартинців дарує гостеві хрест (за іронією долі, виявилося, що точно така ж річ є у кардинала Миколи у Мельбурні).

— Нашому храму скоро буде 200 років, — каже отець Василь. — Він пережив і Першу, і Другу світову війни. Приймав у себе високоповажних гостей, зокрема Андрея Шептицького… Сьогодні приймаємо вас, кардинала. Просимо поблагословити нашу спільноту, а особливо помолитися за нашу зболену Українську державу, її народ. Помолитися за всіх тих, хто постраждав від війни, за живих, за поранених, за полонених, а також за тих, хто зник безвісти — таких у нас п’ять хлопців. Просимо підтримати родини, які втратили на війні рідних і близьких…

Звучить молебень до Пресвятої Богородиці. Заповнений вщерть храм вслухається у кожне слово іменитого краянина. Серед іншого під час молитви чути імена пів сотні воїнів з Нараєва, які пішли захищати рідну землю. Які досі захищають її, які загинули, потрапили у полон і про яких немає жодної звістки. Владика Микола каже:

— Сьогодні у нас, українців, звучить дуже багато запитань: а де ж є Бог? Чи Він не бачить, що відбувається? Вже дванадцятий рік іде війна… Відповідь — на хресті. Так, сьогодні Україну розпинають. Наші воїни платять величезну ціну — навіть за те, що зараз молимося у цьому храмі під мирним небом. Саме Господь нам показує, що всі ці терпіння, страждання - жертва, яку ми кладемо на вівтар — не є даремною. Ще настане цей день Воскресіння для України… Хочу вас заохотити: не падайте духом! Вгору піднесіть свої серця! Зміцніться своєю вірою! Цього ворога можемо перемогти вірою і ревною молитвою. Це наші воїни і роблять, несучи на своїх грудях цей символ Богородиці - вервичку. Несучи хрестик. І несучи прапор, за який ми готові віддати найцінніше.

Кардинал Микола пригадав, як декілька тижнів тому мав нагоду передати у подарунок Папі Леву XIV невеличкий український прапор і хрестик від воїна із прикарпатського Гошева. Воїн розповідав, що ці святині, прикріплені до бронежилета, допомогли йому вижити на фронті. Вибухали гранати біля хлопця, кулі пролітали — але він залишився живим. Цими реліквіями воїн хотів засвідчити, що людина, яка має віру, яка покладається на хрест Господній, буде спасенна і захищена Господом…

На знак подяки за цю пам’ятну зустріч отець Василь подарував кардиналу Миколі Бичку картину-двовзір з різдвяними мотивами — авторства всесвітньо відомого художника з Бережан Олега Шупляка. Владика розчулений. А потім оголошує, що передасть цей презент на аукціон, а виручені від продажу кошти скерує для українського війська. Як робив це вже не раз.

Молитва — як бальзам

Після колективного фотографування до кардинала підходить один з воїнів, молодший сержант 45-ї Окремої артилерійської бригади, голова Тернопільської асоціації філателістів Олег Поливко. Він перебуває у відпустці. Почувши про таку подію, приїхав у Нараїв таксі. На згадку про «історичну», за його словами, подію просить автограф. Владика із задоволенням робить дарчий напис на колекційному конверті. Тисне руку захисникові України…

Із храму високого гостя проводжають під переспів дзвонів. Процесія на чолі із кардиналом вирушає на місцевий цвинтар. Розпочинається дощ, але ніхто на це не зважає.

Владика зі своїми батьками, колишніми односельцями моляться біля могил рідних. А потім ідуть до місця поховань шести місцевих захисників України. Знову звучить трембіта — розпізнаємо акорди легендарної пісні «Зродились ми великої години…». Кардинал Микола зупиняється біля могил, скроплює їх освяченою водою, вдивляється у портрети воїнів. До нас долітає фраза: «Які прекрасні обличчя!..». Родичі полеглих героїв заливаються сльозами, їх видно навіть через дощ. Натхненна молитва з уст кардинала, здається, наче бальзамом стишує цей біль…

Перед від'їздом кардинала Миколи Бичка з Нараєва нам все-таки вдалося поставити йому одне запитання:

— Які настанови давав вам під час призначення покійний Папа Франциск?

— Коли я клякнув перед ним, щоб отримати кардинальський перстень, то попросив, зокрема, про 20 тисяч тих українських дітей, яких насильно вивезла із наших тимчасово окупованих територій російська федерація. Таким було благання від їхніх батьків, від всього українського народу. На моє прохання Папа відповів, що зробить все залежне від Ватикану, від Апостольської столиці, щоб цих дітей повернути.