Пані Півонія вирощує квіти, що перемагають війну

Навіть війна не змогла змусити жінку відмовитися від улюбленої справи. Попри щоденні обстріли, тривоги та постійну небезпеку, вона знаходить сили доглядати свої рослини. Каже, що квіти допомагають не втрачати віру та дарують відчуття життя, яке триває попри всі випробування.
— Коли розквітає півонія, душа відпочиває, — усміхається пані Люба. — Дивишся на цю красу і розумієш: життя сильніше за будь-яку війну.

Цьогоріч красу запорізьких півоній змогли побачити й львів’яни. Частину квітів зі своєї колекції Лю­бов Сергіївна передала до Львова на благодійну «Виставку півоній-2026». Від­відувачі захоплювалися їхньою пишніс­тю, ароматом і різноманіттям кольорів, навіть не здогадуючись, що ці тендітні квіти виросли під гуркіт війни.

Для самої господині участь у вистав­ці стала особливою подією. Це була мож­ливість поділитися красою зі співвітчиз­никами та нагадати: українці не лише борються, а й творять, вирощують, бере­жуть традиції та примножують красу на­віть у найскладніші часи.

Історія Любові Сергіївни Лисенко — це історія незламності. Її півонії стали сим­волом стійкості, надії та любові до рідної землі. Адже там, де цвітуть квіти, завжди є місце для віри у майбутнє.

— Моя матуся залишилася сиротою в 11 років, вона була найстаршою з чоти­рьох дітей, — каже Любов Сергіївна. — Хо­дила по селу і заробляла на життя. Точ­ніше, на харчування. Розписувала печі квітами. Дехто розраховувався насінням квітів, бо мама дуже їх любила. Коли поча­лася війна, мама пішла добровольцем на фронт радисткою-розвідницею. А коли повернулася з фронту, перше, що поча­ла робити, — садити і сіяти квіти. Тому кві­ти у нашій родині — усе життя. Нас у мами було троє. Старший брат і молодша від мене на 8 років сестра. Тому вся допомо­га мамі з квітами була від мене. Тато мій був політруком. От його відкомандирува­ли в Івано-Франківськ, де я й народила­ся. Правда, тоді місто називалося Ста­ніслав. Я й досі зберігаю свідоцтво про народження, в якому написано, що я на­родилася у Станіславі. Мені не раз каза­ли, що воно застаріло, і його треба помі­няти. А я вперто кажу: «Ні!». Коли у мене з’явилася своя сім’я, я також хотіла ви­рощувати квіти. Оскільки живу у багато­поверхівці, то свій квітник облаштувала на дачі. І вже багато років цим займаю­ся. Попри те, що вирощую різні квіти, а їх у мене 50 найменувань, особливе міс­це і на квітнику, і у моєму серці займають півонії. Півоній маю 200 кущів, а сортів — 95. Можливо, я би ще більше розсадила, але не дозволяє площа. Та й вік трохи да­ється взнаки, адже мені минуло 79 років.

— Ви не виглядаєте на такий по­важний вік…

— (Сміється. — Г. Я.). Роки мене не мо­жуть наздогнати! Я народилася у 1947 році на Великдень. Господь мене су­проводжує усе життя. Я ще й займаю­ся волонтерською діяльністю від берез­ня 2022 року. Спочатку здавалося, що війна — ненадовго. Я взяла на себе від­повідальність — бути «гаманцем» спіль­ноти, оскільки усе життя працювала з банками і митницею. Закуповую мате­ріали для в’язання сіток, каверів (нашо­ломників), а також плетемо «кікімори» для розвідників і снайперів щонайменше десяти кольорів. Власне тоді я й почала вчити українську мову. Ми так домови­лися з дівчатами «на сітках», що будемо розмовляти лише рідною мовою. Спо­чатку з мене сміялися, бо я розмовля­ла гірше, ніж Азіров, але за чотири роки — ви ж чуєте — я вивчила мову. І пишаю­ся цим! Щоб розширити словниковий за­пас, вночі читаю українські книжки, бо ж вдень нема часу: дача, плетення маску­вальних сіток — і так по колу.

— Частина Запоріжжя під окупаці­єю…

— Так. Ворог від нас за 15 кілометрів. А коли приїжджаю на дачу, фронт до мене ще ближче. І безконечне «бах-бах». Я живу поряд з об’єктом номер один — гре­блею. Дрони їхні летять вздовж Дніпра, наші збивають, автоматні черги не вщу­хають. Я постійно сварюся з чоловіком, щоб не підходив до вікон. Лежу на ліж­ку, а воно як бахне! Мене аж підкидає на тому ліжку.

— Навіть не ховаєтеся у бомбосхо­вищі?

— Це було раніше — і бігли у бомбосховище з тривожною валізкою, і шука­ли «дві стіни». Зараз цього ніхто не ро­бить. Люди звикли жити в умовах війни.

— Не було думки виїхати із Запоріж­жя у більш безпечне місце?

— Так, ми могли б виїхати у Боярку. Але ж тут мої корінці! Як я їх покину? Не можу без них жити. Як мама не може кинути своїх дітей, так і я не можу покинути сво­їх квітів. Що має бути — те й буде. Донь­ка свариться, просить, щоб виїжджали. Вірю, що Бог мене захистить.

— Яка була ваша перша півонія і чим вона вас підкорила?

— Мої перші півонії — простячки з ма­миного квітника. Старовинні французькі сорти, які дуже гарно пахнуть. А потім по­чала купувати і з рук, і на базарі спонтан­но корінці. Але з роками стала мудріша, зрозуміла, яка квітка — дорога, а яка — де­шева. А вже потім мене запросили у гру­пу, де я стала експертом-модератором.

— Вас називають «пані Півонія». Як ставитеся до такого титулу?

— Кращого звання й бути не може. А коли похвалять мої квіти у соцмережах, то щасливіша у сотні разів, ніж хвалили би мене.

— Чи були моменти, коли хотілося покинути свій квітник?

— Ніколи. Хоча у житті мала багато прикрих ситуацій, але я людина дії. Якщо трапляється якась прикрість, відразу ду­маю, як це можна виправити. Так, бу­вають випадки, що від безсилля плачу, але щоб відмовитися від квітів — нізащо.

— Як війна вплинула на вашу працю з квітами?

— Майже ніяк. Бувають кумедні мо­менти. Працюю на дачі, спека неймовір­на, я в купальнику. А тут летить над го­ловою дрон, а я падаю просто на живіт у пилюку. Спрацьовує інстинкт самозбе­реження.

— Кажуть, що квіти лікують душу. Чи допомагають півонії пережити складні часи?

— Аякже! Та вони мені навіть взимку допомагають — я ж передивляюся відео, оскільки багато знімаю. Я собі «пакую» спокій тоді, коли вони квітнуть. Коли від­цвітуть, тоді насолоджуюся.

— Чи маєте сорт півонії, з яким пов’язана особлива історія, чи спо­гад?

— Років з 15 тому донька подарува­ла мені сорт Елізабет Прайс. Я загляда­ла на ті півонії, милувалася, але та квітка чогось «вклякнула». Восени розкопала, а там кубло хробаків. Вони ту квітку до­гризли. Я так плакала… А потім згадала, що я колись сусідці подарувала цю «елі­забетку». Розповіла їй своє горе, вона мені й подарувала шматок того куща. Те­пер я дуже уважна до кожного кущика.

— Який маєте найдорожчий сорт півонії?

— Таких, щоб коштували кілька тисяч доларів, у мене немає. Найдорожча півонія — 5 тисяч гривень.

— Ваші квіти брали участь у вистав­ці півоній у Львівському палаці мис­тецтв. Чому самі не приїхали?

— Дуже хотіла. Але хворіє чоловік, не змогла. Квіти мені вдалося передати че­рез Наталю Пономаренко з нашої групи, яка їхала до Львова проводити майстер-класи.

— Чому півонія так зачаровує лю­дей?

— Півонія — символ сімейного щас­тя. Це квітка для терплячих. Іноді по 3−4 роки чекаєш, коли вона заквітне. Окрім того, той швидкоплинний час, коли вони квітнуть. Популярність півонії стала зрос­тати з роками. Коли створювали групу, нас було небагато, а зараз 66 тисяч осіб у групі півонієвих. І це при тому, що до на­шої групи не кожен може долучитися. Не йдеться лише про те, щоб людина люби­ла квіти. У неї має бути громадянська по­зиція, мова спілкування — тільки україн­ська, назви півоній — латиною…