«У школі з мене знущалися не лише діти, а й класна керівничка»

Такої популярності жінка домоглася наполегливою працею. Переживши у школі булінг, зі «сірої мишки» перетворилася на красуню, пісні у виконанні якої сьогодні слухають не лише в Україні, а й за кордоном.

— Я народилася у Дніпрі, — розповіла Альона Бовкун. — Коли мені було три роки, батьки розлучилися. Для мене це був стрес, що відбився на моєму здоров’ї. У легкій формі навіть втратила слух. А коли пішла до школи, стала жертвою булінгу. Не лише діти знущалися з мене, а й класна керівничка. А я мріяла про сцену. Мені так хотілося вийти на велику сцену, щоб мене всі побачили, щоб мені аплодували і, можливо, навіть заздрили моєму талантові. На жаль, зіркою класу я так і не стала, але моя мрія все одно не згасла.

— Не вірили у свої можливості?

— Ні, той шкільний булінг породив у мені зневіру. Я завжди сідала за останню парту в класі, щоб залишатися непомітною. Вірите, навіть на свій випускний не пішла. Випускні іспити склала непогано, хоча вчилася не найкраще. А класний керівник мені казала так: «Ти нічого не досягнеш у житті».

Хоча мала би підтримувати… Найбільшим шоком для однокласників і Людмили Іванівни стало те, що я склала ЗНО з результатом, який дозволяв вступати на бюджет.

— Ви вступили у вищий навчальний заклад?

— Стала студенткою аграрного факультету Дніпропетровського аграрного університету. Хоча мріяла про інший факультет, але зі своїми балами я на нього не проходила. А мама з вітчимом відмовилися платити за навчання. Тому треба було обирати бюджетну форму. Вчилася я недовго, бо у свої 17 років пішла жити окремо. Мені потрібні були гроші, влаштувалася на роботу, тож університет покинула. Не впевнена, що я тоді правильно вчинила. З кожного місця праці складала у «скарбничку» досвід. Змінила багато робіт, а останнім місцем праці був дитячий садок. На той час я вже була кілька років у шлюбі. Чоловік не міг зрозуміти — який садочок?

— А чи підтримувала вас мама?

— Мама завжди ставила у приклад когось із моїх однокласниць чи сусідок, мовляв, ось ця дівчинка така начитана, добре вчиться, а що ти? Так само мене з іншими порівнювала і бабуся: «Ой, ти така худа, а от, до прикладу, Іринка/Оленка така рум’яна, така гарненька, не те що ти». Так не можна робити, бо ж у доросле життя ми несемо те тавро, яке колись нам поставили у школі чи — ще гірше — вдома. У мене є 7-річний син Родіон. І він для мене — найкращий у світі. Жодного разу ні з ким його не порівнювала. Коли почалася велика війна, мій чоловік, попри мою незгоду, відправив нас зі сином за кордон. Сам пішов добровольцем у дніпровську Тероборону. У квітні 2022-го ми з його мамою поїхали у Болгарію.

— Довго там були?

— Та де там! Через півтора місяця повернулися додому. Не могла жити далеко від чоловіка, від свого дому і рідного міста. От тоді вдома почала вести у соцмережах новинну сторінку про війну — де прилетіло, що де трапилося. Працювала і вдень, і вночі. Поставила собі мету: цей жах, який творять в Україні російські окупанти, має бачити і знати увесь світ. А українці повинні підтримувати одні одних. На жаль, не сталося так, як я хотіла. Почали росіяни мене хейтити, бажали смерті не лише мені, а й іншим українцям, у тому числі дітям. Сторінку, яку вела майже два роки, довелося видалити.

Переді мною постало питання: що маю далі робити?

— Знайшли себе у пісні?

— Дуже люблю співати. Вдома завжди співала караоке. Першим відео, яке я записала, стала пісня, яку виконувала Ніна Матвієнко «Сіла птаха сизокрила на тополю». Тоді я ще не знала, що таке ліпсинг. Заспівала, записала і виставила. Коли ж копнула глибше соцмережі, побачила, що багато людей виставляють відео, на якому начебто співають. Грає музика, а хтось тільки плямкає губами. У ліпсингу важливу роль відіграє міміка, акторська гра та емоції. Мене це настільки зацікавило, що я почала викладати відео, зокрема жартівливі, і з піснями про війну. Потім познайомилася з автором GenSouls, який написав жартівливу пісню «Неполадка». У ній йдеться про блекаут, про те, що знову поміняли графік. І вона набрала у мене 1,2 мільйона переглядів! Для мене це був шок. Але це був перший крок до здійснення моєї мрії і до популярності.

— Використовуєте ліпсинг, ніби це ви співаєте. А обличчя хоч ваше?

— Обличчя моє. Я вже записала про це два відео, які виклала в Інстаграмі. Мені не раз писали, що я — страшна бабка, використовую фільтр-маски тощо. Тому я зняла половину відео з фільтром, а другу половину — без, таким чином показуючи своє справжнє обличчя.

— Не раз читала пости під вашими відео, що Ukrainska Kralya — це штучний інтелект…

— Власне я й розвіяла цей міф і показала людям, яка я є. А 3 липня я відсвяткувала неймовірну подію — на моїй сторінці у Фейсбуці з’явився 100-тисячний підписник. Від щастя я записала відео з подякою кожному з тих 100 тисяч за те, що у мене повірили, і розповіла, що я — справжня людина, говорю своїм голосом і назвала своє справжнє ім’я. Для багатьох це був шок.

— Чому обрали псевдо Ukrainska Kralya?

— Ще коли вела військову сторінку, думала, яке псевдо собі обрати. Перебрала багато варіантів. Українка вродлива — це хто? Краля. От так і вийшла Українська Краля.

— Як відрізняється Альона Бовкун у реальному житті від Ukrainska Kralya у соцмережах?

— Мабуть, ніяк. Щира як у пісні, так і у житті.

— Чи змінилося ваше життя після популярності?

— Якось давніше розповіла знайомим про свою мрію, що хочу стати блогеркою-мільйонницею, знаменитою не лише в Україні, а й в усьому світі. Відверто сміялися. Але, як відомо, мрії матеріалізуються. Треба тільки впевнено йти до своєї мети, долаючи перешкоди. Насамперед, я змінилася зовнішньо. Якщо у школі я була «сірою мишкою», то тепер, попрацювавши над зовнішністю, виглядаю по-іншому. Одягаюся яскраво, щоб якомога далі відігнати від себе шкільну сірість. Те, як я тепер виглядаю, дратує декого з тих, хто поруч. А дехто з тих, хто колись знущався з мене, підписався на мою сторінку.

— Ваш син знає, що його мама — популярна?

— Мій Родіон цього року йде до першого класу. А коли ще ходив у садочок, діток запитували, ким працюють батьки, то мій синочок хвалився: «Моя мама — блогерка».

— Ваші пісні здебільшого українською мовою, але є й російською…

— Росіяни, в яких промитий пропагандою мозок, мають бодай з пісні зрозуміти, що у нас робиться. Через ці пісні хочу достукатися до кожного, хто і досі вірить в «хароших рускіх». Стосовно цього також отримала багато хейту і від щирих українців, які нервують, чому співаю російською. Щоразу пояснюю, що це конкретно для росіян, які живуть далеко за межами України і яким по телебаченню показують зовсім іншу пропагандистську картинку. Цими піснями хочу докричатися, достукатися до таких людей. Серед моїх підписників люди з Узбекистану, Туркменистану, США, Канади, Ізраїлю, Грузії… Коли мені пишуть: «Я — з Криму, і я — проти війни», значить, усе правильно роблю. Для мене це також підтримка.

— Дніпро — місто, де й досі переважає російська мова. Ви ж чудово розмовляєте українською. Коли почали її вивчати?

— Попри те, що школа, в якій я вчилася, була начебто українською, окрім української мови і літератури, усі інші предмети викладали російською. Я ж українську почала вчити через українські пісні. Почула якось таку пісню «Припинда». Не знала, що це таке. А коли знайшла в Інтернеті пояснення, купила нитки макраме і створила собі дві такі припинди. Тепер завдяки пісні маю такі чудові аксесуари. Мій чоловік Дмитро навчався у російській школі, але вже у час війни запропонував: «Давай перейдемо у спілкуванні на українську мову». Я — тільки за. Але треба не лише розмовляти, а й мислити українською. І ми поступово до цього йдемо.

— А яке маєте хобі?

— Коли почалася велика війна, почала писати вірші. Займаємося з чоловіком йогою, ходимо на каяках, усією родиною їздимо на велосипедах…