Таємниці костелу Всіх Святих у Годовиці

Є місця, де історія промовляє не словами, а тишею. Саме таким є костел Всіх Святих у селі Годовиця на Львівщині - велична барокова святиня, яка вже понад два століття дивує своєю красою і водночас болить своїм занепадом. Саме сюди вирушили учасники екскурсії, організованої «Арт-студією Івони Лобан», щоб побачити одну з найцінніших пам’яток українського бароко й відчути її неповторну атмосферу.

Подія відбулася у межах 100-річчя від дня народження Бориса Возницького — легендарного музейника, Героя України, який урятував від загибелі сотні пам’яток сакрального мистецтва. Саме завдяки його самовідданій праці світ відкрив для себе генія Іоана Георга Пінзеля, а шедеври з Годовиці були збережені для наступних поколінь.

Важко повірити, що за обшарпаними стінами, тріщинами та слідами часу приховується справжній шедевр європейської архітектури. Костел Всіх Святих був зведений у 1751−1758 роках за проєктом видатного архітектора Бернарда Меретина. Саме тут архітектура, скульптура й духовність злилися в єдину величну композицію, яка стала вершиною пізнього бароко.

Особливе місце в історії храму належить геніальному скульптору Іоану Георгу Пінзелю. Саме для цього костелу він створив один зі своїх найвизначніших вівтарів — вибух емоцій, руху й духовної сили, який мистецтвознавці називають вершиною його творчості. Хоча сьогодні скульптури вже не прикрашають храм, їхній дух і досі відчувається у просторі, де кожен камінь ніби пам’ятає дотик руки Майстра.

Для мистецтвознавиці та засновниці «Арт-студії Івони Лобан» ця святиня давно стала більше, ніж архітектурною пам’яткою. Вона закохалася в Годовицький костел ще у 2017 році. Відтоді докладає всіх зусиль, аби повернути йому життя — не лише через слова, а й через силу мистецтва.

Саме тому на території храму вже кілька років поспіль відбуваються художні пленери, вечори поезії, симфонічні концерти та культурно-мистецькі акції. Тут звучить музика, народжуються картини, лунає поетичне слово. І кожна така подія стає голосом на захист святині, яка десятиліттями руйнувалася під тиском часу та людської байдужості.

Особливої піднесеності цьогорічній зустрічі додав виступ жіночого колективу «Вишиванка» Сокільницької ТГ, який виконав духовні та церковні піснеспіви. Їхні голоси, що лунали просто неба у старовинному храмі, створили незабутню атмосферу, ніби повернувши костелу його справжнє призначення. Для багатьох присутніх це стало одним із найемоційніших моментів дня.

Окрім емоційного моменту, був і гастрономічний. Господині Сокільницької ТГ частували гостей неймовірної смакоти пляцком. Ну, а вишневий компот став справжньою «вишенькою на торті». І це при тому, що попереду на нас чекав добротний обід у лісі. Правду казала пані Івона перед виїздом: «Буде багато несподіванок».

Екскурсія від «Арт-студії Івони Лобан» стала значно більшою, ніж просто знайомство із визначною пам’яткою. Це була подорож у світ українського бароко, зустріч із генієм Меретина і Пінзеля та нагода згадати Бориса Возницького — людину, без якої багато мистецьких скарбів могли назавжди зникнути.

Годовиця сьогодні — це символ. Символ того, що навіть напівзруйновані стіни можуть надихати, якщо в них живе пам’ять. Символ того, що мистецтво здатне пробуджувати суспільство і повертати до життя місця, які, здавалося б, приречені на забуття.

Але поки в Годовиці звучить музика, народжується живопис і лунає поезія, у цього унікального храму є шанс на нове життя. Саме такою справою все своє життя займався Борис Возницький. Саме таку місію сьогодні продовжують люди, які не дозволяють мовчати історії.

На цьому подорож не завершилася — пані Івона запросила нас на ще одну пізнавальну екскурсію — у криївку, що поблизу села Басівка. Тут дуже тихо. Так треба, щоб було чути, як кує зозуля чи «плаче» інша птиця. Бо саме так підпільники у лісі «запитували» — чи можна йти…

Варто зробити кілька кроків углиб, і здається, ніби час повертається на вісімдесят років назад. Саме тут учасники екскурсії мали змогу відчути атмосферу підпільної боротьби за українську державність, відвідавши реконструйовану криївку воїнів Української повстанської армії.

Несподіванка чекала вже на початку маршруту. Із-за дерев назустріч вийшли «упівці» зі зброєю в руках. Вони суворо зупинили гостей і вимагали назвати пароль. Лише після правильної відповіді «повстанці» дозволили продовжити шлях. Такий театралізований початок одразу занурив усіх у реалії підпільного життя, коли кожен незнайомець міг бути як другом, так і ворогом, а одна необережна помилка коштувала життя.

Екскурсію провів Іван Попович, який захопливо й емоційно розповів про боротьбу підпільників Організації українських націоналістів та воїнів Української повстанської армії за незалежність України. Його розповідь була не просто переліком історичних фактів, а живою історією людей, які свідомо обрали шлях боротьби, незважаючи на смертельну небезпеку.

Учасники дізналися, як будувалися криївки, якими були умови життя повстанців, як діяли підпільні друкарні, працювали зв’язкові та медики. Особливе враження справило усвідомлення того, що в цих тісних сховках люди могли місяцями жити, працювати, лікувати поранених і навіть проводити наради, не втрачаючи віри у вільну Україну.

Спускаючись у криївку, кожен відчув, наскільки непростим було життя повстанців. Низька стеля, вузькі проходи, мінімум світла з гасової лампи, дерев’яні нари та найнеобхідніші речі — усе це нагадує, якою високою ціною виборювалася свобода. Тут особливо гостро розумієш, що незалежність ніколи не була подарунком. За неї боролися, її захищали, за неї віддавали життя.

Сьогодні історія українського визвольного руху звучить особливо актуально. Події минулого перегукуються із сучасністю, а мужність підпільників ОУН і воїнів УПА набуває нового змісту в умовах нинішньої боротьби України за свою свободу.

Екскурсія до криївки поблизу Басівки стала не просто пізнавальною мандрівкою — це був справжній урок пам’яті, гідності та патріотизму, під час якого пан Іван задавав нам запитання. Хто правильно відповів, отримував нагороду. Саме у таких місцях історія перестає бути сторінками підручника — вона оживає, торкається серця і змушує ще більше цінувати те, за що покоління українців боролися і продовжують боротися сьогодні.