Чому криза довкола Федорова — це іспит для української демократії?

Сьогодні суспільство вимагає від армії не просто наказів, а нових ідей та командирів, які ніколи не дихали радянським військовим офіціозом.
Чи здатна система прийняти це переформатування, чи криза довкола Федорова стане іспитом, який наша демократія ризикує провалити? Мені подобається концепція Федорова: армії потрібні нові ідеї та нові командири, які не знали радянської казарми.

Головна відмінність західного (НАТівського) підходу, який просували реформатори, від радянського — це ставлення до солдата. Нова генерація командирів бачить у бійцеві найвищу цінність і ресурс, який треба берегти за допомогою технологій, а не «закидати ворога тілами».

Радянська школа базується на жорсткій вертикалі, де прояв ініціативи карається, а накази виконуються сліпо, навіть якщо вони безглузді. Нове покоління, що виросло в епоху горизонтальних зв’язків та IT-стартапів, діє за принципом Mission Command — коли командиру на місці ставлять задачу, а спосіб її виконання він обирає сам, виходячи з реальної ситуації. Командири без радянського бекграунду швидше інтегрують у бойові дії дрони, системи ШІ, РЕБ та цифрові системи управління (на зразок «Дельти»). Вони розуміють, що проти чисельно більшої армії рф можна вистояти лише завдяки інтелектуальній та технологічній перевазі.

Ніхто не може заперечувати, що демократія в Україні зберігається та функціонує навіть в умовах воєнного стану, попри об'єктивні обмеження конституційних прав і призупинення виборів. Інститути влади, парламент, суди, місцеве самоврядування, незалежні медіа та громадянське суспільство продовжують працювати, забезпечуючи підзвітність та плюралізм.

Водночас збереження демократичних засад під час дії воєнного стану має певні особливості, вони чітко визначені чинним законодавством і вже добре засвоєні українцями. Тому не буду на цих особливостях акцентувати увагу.

Події навколо відставки міністра оборони України Михайла Федорова та масових протестів на його підтримку не мають однозначного трактування; політичні аналітики та суспільство розглядають їх одночасно і як прояв життєздатної демократії, і як ознаку системних криз у вертикалі влади.

Ситуацію, що склалася зараз, можна оцінити з двох протилежних поглядів.

Спочатку проаналізуємо те, що зараз відбувається з точки зору ознак демократії. Масові мирні протести в Києві, Львові, Харкові та інших містах проти кадрових рішень Банкової демонструють, що навіть в умовах воєнного стану українці готові захищати свої цінності та реформи. Президент Володимир Зеленський прямо назвав ці мітинги природною частиною демократії, заявивши, що «люди мають рацію, що вийшли».

Відставка М. Федорова не стала кулуарною політичною розправою. Ексміністр провів відкритий брифінг, прямо назвавши 11 ключових проблем армії (від бюрократії до «культури брехні») та відкрито заявив про світоглядний конфлікт із головнокомандувачем Олександром Сирським. Такий рівень прозорості під час війни унеможливлює існування диктатури.

Через суспільний резонанс і позицію депутатів Верховна Рада не змогла одразу зібрати голоси за призначення нового міністра Ігоря Клименка, що підтверджує реальне існування системи стримувань і противаг між гілками влади.

А тепер ознаки слабкості влади. Усунення цивільного реформатора через конфлікт із військовим генералітетом свідчить про неспроможність вищого керівництва держави вибудувати єдину командну вертикаль. Замість синергії відбулося виштовхування однієї зі сторін.

Опозиційні політики та громадські експерти трактують звільнення М. Федорова як неспроможність влади захистити ефективного менеджера, який провів жорсткий аудит (виявивши неефективні витрати на 300 млрд грн) та перевів закупівлі на прозорі тендери. Це інтерпретують як перемогу старої бюрократичної системи над інноваціями.

Критики Банкової зазначають, що усунення популярних та медійно-сильних лідерів, таких як Федоров, може свідчити про внутрішні політичні ревнощі всередині Офісу президента та небажання бачити поруч самостійні фігури.

Так, те, що суспільство може вільно виходити на вулиці, а міністр — критикувати владу, свідчить про живу демократію. Водночас нездатність збалансувати реформи й традиційне армійське командування в критичний момент війни оголює інституційну слабкість державного апарату.

Ситуація достатньо складна, яка показує силу українського народу, з однієї сторони, а з іншої сторони, підриває авторитет влади в умовах війни. Влада повинна знайти вихід у цій ситуації, адже багато людей повʼязують з іменем Федорова можливість позитивних змін на фронті і наближення перемоги. Хіба можна у людей забирати цю надію?

Цілком логічно буде, якщо наступне призначення на посаду міністра буде відбуватися не кулуарно, а через відкритий діалог влади з парламентом та громадським сектором. Влада повинна довести суспільству, що новий кандидат здатний забезпечити технологічну перевагу на фронті не гірше за попередника.

В умовах, коли люди втрачають надію, критично важливою є чесна розмова президента з народом, який має чітко пояснити причини кадрових змін і представити чіткий та зрозумілий план: як саме держава планує забезпечувати технологічне лідерство на полі бою далі.

Найкращим виходом із цієї групи кризи є досягнення політико-суспільного компромісу, який дозволить зберегти технологічні реформи та повернути довіру суспільства, не руйнуючи при цьому єдиноначальність військового командування під час війни, але і не ігноруючи українську демократію.

Зміна міністра оборони — це виключна прерогатива президента. Як і пропозиція про його призначення.

Будемо сподіватися що президент знайде правильне рішення, памʼятаючи про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.