«Я знав, що моє місце поруч із тими, хто боронить Україну»

Коли 2014 року росія розпочала агресію проти України, Сергій Власов не залишився осторонь. Став до лав захисників, аби боронити свою країну. П’ять років служби, бойові будні, побратими, фронтові випробування — усе це стало частиною його життя. 2019-го Сергій демобілізувався. Здавалося, настав час почати новий етап. Поїхав працювати до Словаччини, будував плани на майбутнє, намагався жити мирним життям. Але спокій тривав недовго. 24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення. Для Сергія питання, що робити далі, навіть не стояло. Уже в перші дні великої війни повернувся в Україну й знову став до лав її захисників.

— Я знав, що моє місце вдома, поруч із тими, хто боронить країну, — так відповів чоловік на моє запитання, чому повернувся з-за кордону.
Служба знову стала щоденною боротьбою. Важкі бої, постійна небезпека, відповідальність за побратимів… 1 вересня 2023 року життя Сергія змінилося назавжди. Під час виконання бойового завдання в його окоп прилетів скид із ворожого дрона. Вибух був потужним, військовий отримав тяжкі поранення. Лікарям вдалося врятувати йому життя, але довелося ампутувати обидві ноги.

Попереду були місяці лікування, численні операції, реабілітація та складний шлях до нового життя. Для багатьох така травма могла би стати кінцем звичного світу. Для Сергія ж стала початком нового життєвого етапу.

Сергій навчився жити на протезах, крок за кроком. Згодом поставив перед собою нову мету — знову сісти на велосипед. Сьогодні Сергій упевнено крутить педалі, доводячи власним прикладом, що людські можливості значно більші, ніж здається.
Ще одним новим етапом стала для Сергія служба в Національній поліції України. Після фронту продовжив працювати на безпеку держави вже в іншому форматі. Його досвід, дисципліна та відповідальність залишилися незмінними, змінилися лише форма й характер служби.

— Я у війську з 2013 року, якщо не рахувати строкову службу, — розповів Сергій Власов. — Для мене війна розпочалася ще 2014-го, у складі 79-ї бригади. Я — кадровий військовий. Спочатку поїхав під Крим, потім — під Армянськ, а далі був Донбас. Служив до 2019 року.

— Де вас застала велика війна, і як далі було?

— 2019 року звільнився з армії, поїхав на роботу до Словаччини. 22 лютого прокинувся як усі. Отримав повідомлення, що росія напала на Україну, і спочатку не міг у це повірити. Звільнився з роботи, і вже на шостий день повернувся в Україну. Я — оперативний резерв першої черги, і мав їхати у свою військову частину — у Миколаїв. Самі знаєте, який на початку повномасштабки був хаос, тож не знав, як маю дістатися свого рідного Миколаєва.

Ходили чутки, що у Миколаїв уже нікого не пускають… Вирішив піти через знайомих. Спочатку потрапив у загін СБУ «Альфа», але його розформували через два тижні. Після цього вже зі знайомими потрапив до зведеного загону патрульної поліції «Хижак». А взагалі, моя велика війна почалася з Ірпеня. Потім були Миколаївщина, Харківщина. Далі Донбас, Донецька область…

— Коли почалася велика війна, ви працювали за кордоном. Не мали наміру залишитися у Словаччині? Воювали вже багато років, як кажуть, нюхали порох, тримали зброю в руках. Не думали, нехай уже тепер інші повоюють?

— Міркував так: якщо я з військовим досвідом не піду захищати рідну землю, не використаю свої навички і знання, то хто тоді боронитиме від агресора мою країну?

— На фронті змінили своє бачення життя?

— До великої війни я ставився до русні — ну, так собі. Точніше, негативно. А тепер я їх просто ненавиджу.

— А що для вас було найважче на війні?

— На війні кожен день ризикуєш. Втрачати побратимів, мабуть, найважче. Хоча ми всі були до цього готові. Ми говорили з товаришами стосовно поранення. Гадали, що краще — або легке поранення, або вже ніяке. Чомусь вважали, що отримати поранення, яке призведе до набуття інвалідності, це ледь не найгірше. Зараз розумію, що неправильно ми думали… До смерті ми всі готувалися. Я дуже багато товаришів втратив ще у 2014 році. Так, це важко, звичайно, але для мене це не щось нове.

— Коли отримали поранення? Де і як це було?

— У Серебрянському лісництві. Я з двома побратимами сидів в окопі. Нас уже мали поміняти, начебто за 10 хвилин за нами повинні були приїхати. І раптом дрон зі скидом. Я не відразу зрозумів, що трапилося. Це було 1 вересня 2023 року. Мені здалося, що нас почали штурмувати, що вибухнула ручна граната поруч. За хвилину ми почали перев’язуватися, бо всі троє були поранені. Я ж отримав травматичну ампутацію.

— Тобто ніг уже не було?

— Так, ноги мені вже відірвало. Просто рівень був не такий, як зараз. Трохи нижчий. На правій нозі ще коліно було, на лівій — була ще п’ята. Але їх довелося вже в лікарні переампутовувати, тому що була інфекція, яку не змогли побороти.

— І потім почалися численні операції?

— Так, тричі намагалися врятувати моє коліно, тричі намагалися врятувати ногу.

— Що допомогло вам знайти сили далі боротися за здоров’я і взагалі за життя?

— Мабуть, не що, а хто. Моя дружина Ліля.

— Чи не казали їй, мовляв, я вже не такий, як був раніше, може, нам варто розлучитися?

— Ні, не було такої думки. Дружина Ліля була постійно поруч. І це дало мені сили перебороти навіть самого себе.

— Яким був найважчий етап реабілітації?

— Сприйняти себе, оце найважче було. Розумів, що таким, яким був, уже не вийде бути.

— З вами працював психолог?

— Мені було достатньо того, що моя Ліля була поруч.

— Пане Сергію, які досягнення після поранення викликають у вас найбільшу гордість?

— Заняття спортом. Це і є моя гордість. Я почав їздити на велосипеді.

— Тобто вам зробили протези, і ви на них їздите на велосипеді?

— Так. І на самокаті також. Звісно, це у мене не відразу вийшло. Але я багато тренувався, щоб сісти на велосипед і стати на самокат. Мабуть, не менше п’яти годин тренувань щодня відводив на те, щоб досягти результату.

— Скільки кілометрів за день можете проїхати на велосипеді, наприклад?

— Можу проїхати два-три, іноді 10−15. Максимум — 30.

— Після того, як вам зробили три операції, поставили протези, ви знову повернулися на війну?

— 2023-го отримав поранення, плюс-мінус пів року я лікувався, потім приблизно пів року вчився ходити, а через рік повернувся у свій підрозділ. Пів року тому перейшов у поліцію. Служу на Львівщині.

— Чи змінилося ваше ставлення до простих речей, які раніше здавалися буденними?

— Звичайно. До прикладу, ставлення до таких дрібничок, як забути щось купити в магазині. Колись для мене це була дрібниця. Ну, забув щось. Швиденько одягнувся і збігав у магазин. Цього не можу собі дозволити зараз.

— Чого люди найчастіше не розуміють про життя військових після поранення?

— Що у всіх військових життя триває, і якось йому, військовому, хотілось би соціалізуватися. Це абсолютно такі самі люди, як і цивільні. Просто з досвідом, грубо кажучи, і все.

— Яку мету ставите перед собою сьогодні?

— У мене зараз основне завдання — марафон 20 кілометрів. Спочатку я мріяв сісти на велосипед і проїхати бодай кілька метрів. Довго до цього йшов. Потім потрапив на марафон і просто пройшов 5 кілометрів замість 20. Наступним пунктом моїх мрій було те, що через рік чи через два я подолаю його бігом. І готуюся до цього марафонського забігу. Власне такі маленькі цілі, які я собі накреслив, і тримають мене на плаву.

— Про що зараз мрієте найбільше?

— Щоб уся русня здохла.

— Що би хотіли сказати побратимам, які зараз проходять складний шлях реабілітації?

— Те, що найцікавіше — попереду, що реабілітація — це тільки початок нового життя, яке досить цікаве. І що опускати руки — це, взагалі, найостанніше. Треба не втрачати надії і віри.