«Ми — музей не для величезних натовпів, а для душі конкретної людини»

«А що, у нас у Львові є Музей визвольної боротьби? Ніколи про такий не чули…» — часто доводиться чути від співрозмовників. Справді, відкритий ще у 2012 році, Музей визвольної боротьби України, розташований на вул. Лисенка, 23-а, досі залишається «терра інкогніта» для своїх потенційних відвідувачів. Навіть авторка цих рядків, яка свого часу багато писала про перипетії, пов’язані із відкриттям музею, до свого сорому, пішла подивитися на експозицію тільки тепер, коли отримала редакційне завдання — до 14 жовтня, дня чотирьох великих українських військових свят, написати репортаж із музею.

І була просто вражена — розмаїттям експонатів, глибиною історичного під­ходу до опрацювання матеріалів, ху­дожнім смаком, з яким оформлено зали (дизайн музею створював — відомий львівський художник Орест Скоп). Звіс­но, маленькому за масштабами і відда­леному від центру цьому осередку історії далеко до таких музейних «монстрів», як Історичний, Етнографії, Нацмузей імені Шептицького. Але вони, маючи надзви­чайні експонатні скарби, все ж таки за­лишаються академічно-прохолодними. А от Музей визвольних змагань привертає якоюсь особливою камерністю, україн­ським духом, любов’ю, яку (і це відчува­ється) вкладали в нього його творці. Бо якщо зброя і відзнаки передані сюди зі Львівського історичного музею (підроз­ділом якого є Музей визвольних зма­гань), то до таких розділів, як історія Українського січового стрілецтва, Укра­їнської галицької армії, ОУН, УПА, Укра­їнської дивізії «Галичина», періоду ста­лінських репресій та «шістдесятництва», експонати збирали «з миру по нитці». І тепер на відносно невеликій експози­ційній площі облаштовано чотири зали, кожен із яких висвітлює різні періоди становлення української незалежності. Експонати новітньої історії визвольних змагань — події Революції гідності та Майдану — розмістилися в актовому залі музею.

Коли я навідалася в музей, тут не було де яблуку впасти від підлітків. Саме цього дня тут відбувався захід проекту «День народження Героя Небесної со­тні». Шкільним автобусом приїхали учні Рудківської СЗШ І-ІІІ ступенів імені героя Небесної сотні Володимира Жеребного. Про це «ВЗ» розповів учасник вокальної групи «Смайл» Рудківської школи, де­сятикласник Денис Побурчак. Хлопці й дівчата, одягнені у чорні футболки із ве­ликим білим тризубом, тримаючи свічки у руках, саме готувалися до виступу в ак­товій залі.

«Відвідуваність музею добра, але се­зонна, — розповів „ВЗ“ директор музею Тарас Кузь. — Є спеціальна обласна про­грама, куди закладені такі екскурсії. Доки є навчальний процес, до нас приїжджа­ють з міста і області по 200−300 дітей. А от влітку небагато відвідувачів. Але дуже багато туристів зі Східної України. Приїж­джають по двоє-троє, спеціально дізна­ються про наш музей і їдуть цільово до нас. Це для нас величезна сатисфакція, коли люди кажуть після екскурсії: „Ми все життя мріяли почути таку екскурсію, дізнатися про історію України“. Мені зда­ється, це навіть набагато краще, ніж коли музей відвідає тисяча людей. Краще хай буде двоє людей, але такі, які після від­відання повністю змінили ставлення до подій української історії, стали українця­ми, почали шанувати, любити свою істо­рію. Для цього і є наш музей. Ми — музей не для величезних натовпів, а для душі конкретної людини. Ці люди знаходять тут те, чого, на жаль, у Східній Україні не можуть знайти».

На жаль, піднесені відчуття після від­відин музею псує «інфраструктура» до­вкола історичного будинку Куркового товариства, де він розташований. Зди­блені кам’яні плити, перемішані із піском і землею, невпорядкована плитка на під­ходах до будинку, якась пародія на виві­ску, яка мікроскопічними літерами вказує з вулиці, що тут є музейна установа, од­разу опускають на грішну землю.

«Оформлення брами — справді про­блема, — пояснює Тарас Кузь. — Уже п’ять років, відколи існує наш музей, ми звер­таємося до міської ради з проханням врегулювати ситуацію. Бо наші межі — півтора метра по периметру від будинку. Усе решта — це територія міста. Ми не маємо права там встановлювати жодно­го знака, оголошення, вказівника. Місь­крада навіть нічим не пояснює, чому вона тут нічого не робить».

Про перспективи музею поспілкува­лася із відомим журналістом-теле­візійником, автором першого в іс­торії фільму про УПА — «Українська повстанська» (1992 р.) Василем Глинчаком. «Давно знав про пробле­му створення цього музею, ще коли це була сама ідея, — розповів пан Василь. — Знав, що музей почали створювати. Щодня їздив на роботу на студію попри цей музей, дивився на неоформлений і навіть, можна сказати, неохайний вхід, на ту браму, де немає вивіски, і думав, що музей ще в процесі роботи. Аж тут з’ясувалося, музей працює вже п’ять років! На жаль, зайшов сюди лише не­щодавно, коли мене припекла потреба знайти один із повстанських журналів. Тільки тоді побачив, яка тут цікава екс­позиція. А музей — не спопуляризований. Менеджмент Історичного музею недо­статньо подбав про популяризацію Му­зею визвольної боротьби України. Треба привернути до нього увагу громадськос­ті. Бачимо цю браму і навіть на думку не спадає, що за нею — такі скарби. Я навіть розробив проект оформлення цієї бра­ми — замовив його у дизайнера, дав свої побажання. Не претендую на те, щоб за моїм проектом оформили браму. Просто хочу привернути увагу до цієї проблеми. Бо музейники сидять там, як у бункері!»

Наглядачі музею — пані Миросла­ва і пані Євгенія, з якими спілкувала­ся журналіст «ВЗ», також говорять про необхідність популяризації: «Чотири бу­динки Історичного музею — у центрі міс­та. Людина йде площею Ринок, бачить музей — і заходить туди. А ми — далеко від центру. Бувають дні, коли тут зовсім немає відвідувачів. Треба сюди людей довозити. Бо у нас то немає нікого, а то приїжджає одразу декілька груп, які за­писуються заздалегідь. І всі хочуть екс­курсовода. А їх на усіх не вистачає. У нас більше буває приїжджих груп, які мають транспорт. Тут цікаво, дуже багато екс­клюзивної інформації, якої немає ніде. У нас дуже грамотні екскурсоводи, усі старші наукові працівники. Сподіваємо­ся, врешті-решт впорядкують територію довкола музею…»

Усі фото авторки