Передплата 2025 «Добре здоров’я»

Із львів’ян перетворились на степових вовків

3-й батальйон територіальної оборони Львівщини «Воля» третій місяць воює на сході

30 травня 2014 року. Територія 232 загальновійськового полігону І категорії Сухопутних військ Збройних сил України. 18 бійців 3-го батальйону територіальної оборони Львівщини «Воля», які не мали за плечима військового досвіду, прийняли Військову присягу та отримали зброю. За місяць батальйон пішов на схід, аби виконувати бойові завдання в зоні проведення антитерористичної операції. Днями кореспондент “ВЗ” завітала до наших бійців на передову, аби передати такі потрібні дощовики, каримати, засоби особистої гігієни та солодощі, зібрані в рамках ініціативи «Єдина країна-Единая армия». Все, що описую, було ще до перемир’я.

Військові зводять нові понтонні мости

Їду шляхами Харківщини на Донеччину та Луганщину. Якщо на Харківщині блокпостів небагато, то у міру просування до Луганська та Донецька їх зустрічаєш все частіше і вони більш укріплені. Ніколи б не подумала, що можу звикнути до зруйнованих будинків, прострелених парканів та згорілої військової та цивільної техніки. Якщо в червні я страшенно хвилювалась перед кожним блокпостом, то зараз зупинку та перевірку документів на блокпостах сприймаю звично.

фото автора
фото автора

Наша машина завалена передачами військовим на фронт. Тут і каримати, і рюкзаки, навіть ящик яблук з грушами. Величезний наповнений рюкзак, кілька коробок з гуманітарною допомогою (маскувальні сітки, дощовики, тактичні рукавиці, шкарпетки, вологі серветки, засоби особистої гігієни, солодощі, вітаміни) прихопила із собою зі Львова. Блокпости ідентифікую за синьо-жовтим прапором. Перед блокпостом відповідні написи: «Стоп!», «Заглушити мотор!», «Вимкнути фари!». Перед знаком «цегла» зупиняємось. Далі просуваємось виключно за командою бійців блокпоста. Документи на перевірку дає водій. Він же і пояснює напрямок руху та мету нашого візиту на передову. Показавши гуманітарку, отримуємо згоду їхати далі.

Виїжджаючи з Донецької області до Луганської, перевіряємо новозбудований військовими інженерами понтонний міст через річку Сіверський Донець. Річка постійно зустрічається на нашому шляху. То вона, як тоненький струмочок, протискується через зелень, то перетворюється на водосховище. Село Закотне Краснолиманського району. Тут у червні велися запеклі бої, про що свідчать чисельні руйнування. Терористи цілеспрямовано знищують автомобільні та залізничні мости, руйнують комунальне господарство. Тоді терористи підірвали стаціонарний міст через річку.

Новий понтонний міст побудували військові Державної служби спеціального транспорту. Його довжина — майже 100 метрів. Тепер автомобілістам не потрібно робити об’їзд на десятки кілометрів. Перед початком будівельних робіт територію ретельно перевірили сапери, які до цього проводили розмінування Слов’янська і зводили там 70-метровий міст.

«Загублені» в степах Луганщини

«Зеленка» — цей термін міцно закріпився в нашій свідомості. Тепер де б я не була, якщо бачу зелені посадки обабіч дороги, то називаю їх не інакше, як «зеленка». Саме з таких посадок ворог підступно обстрілює наші колони, цивільні машини та навіть машини медичної допомоги. Зупинятись чи заходити в «зеленку» військові не радять. По-перше, існує ризик бути обстріляним. По-друге, в «зеленці» можуть бути “розтяжки”, тобто замінування. Саперам роботи вистачить на роки, аби повністю убезпечити узбіжжя «гарячих» областей. На під’їзді до місця дислокації 3-го батальйону територіальної оборони Львівщини «Воля» — знову «зеленка». Саме з неї частенько, як каже мій водій, обстрілюють наших військових. А надвечір у табір заїздить машина, яка вчергове піддалась обстрілу в «зеленці».

Посеред степу широкого, всього за кілька десятків кілометрів від кордону з Росією, бачу наш польовий табір, закопаний “по самі вуха”. На початку липня хлопці приїхали в голе поле, а зараз тут облаштовано та функціонує ціле містечко. Зустрічає комбат підполковник Андрій Кушнір.

«Ми приїхали в базовий табір на початку липня. Нас зустріло голе поле, трава вище пояса, — розповідає командир батальйону Андрій Кушнір. — Бачите, що зробили за кілька тижнів: бліндажі вирили, є комунікації, електрика, труби проклали для водогону, льох викопали. Є кухня та їдальня. Самі все робили. Золоті руки хлопці мають. Це ж українці, господарі. В таборі здається, що все спокійно, мирно, але це оманливе враження. Мої люди виконують реально бойові завдання: охороняємо важливі об’єкти, несемо службу на блокпостах, де до російського кордону менше, ніж два кілометри. Там відбуваються постійні провокації, залітають російські гелікоптери. Хлопцям психологічно важко, коли над тобою кружляє ворожий вертоліт і не знаєш, чого чекати в наступну хвилину, коли над тобою пролітають «градівські» снаряди, ракети. Коли розривається такий снаряд, то косить дерева так, що тільки пеньки стирчать. Нас обстрілюють з Росії — це бачили на власні очі».

Мають сильних ангелів-охоронців

Комбат демонструє «подарунки», які прилітають з того боку кордону. А хлопці на мобілках демонструють відео та фотофакти таких обстрілів. Ось Андрій Віталійович показує уламки протитанкової керованої ракети «ПТУР». Всього за якихось 1,7 кілометра від нашого блокпоста кордон з Росією. Сусідню державу видно на горизонті. Саме звідти прилетіло кілька снарядів. Один із бійців тербату народився в сорочці. Якраз виходив з машини, в яку поцілив снаряд. Його викинуло вибухом. Лише чоло та ніс трошки пошкодив.

«Було 20 по п’ятій, — пригадує той обстріл боєць тербату Андрій. — З російської сторони почали йти ракети в наш бік. Оскільки кордон в полі зору, то можна без особливих труднощів побачити місце пуску ракет. Було чотири ракети випущено. Стояв наш пасажирський «пазик» та ГАЗ. Перша ракета не долетіла до цілі. Друга потрапила саме в машину. Нашого хлопчину відкинуло убік вибуховою хвилею. Залишився живим. І далі пішли обстріли нашої позиції. Сильних ангелів-охоронців маємо. Кожну ніч хлопці спали в машині. А саме в ту ніч вирішили, бо спека на вулиці стояла, спати просто неба. Земля тепла. Це і врятувало життя».

Якось військовослужбовці 3-го батальйону територіальної оборони Львівщини «вполювали» безпілотник: виявили й знешкодили ворожий безпілотник. Виявив безпілотник сержант Андрій Кордас — один із воїнів батальйону, житель Львова. Вдома на нього чекають дружина та двоє дітей. До появи безпілотників над табором швидко звикаєш. У першу ніч, що я провела в таборі, на небі курсувало одразу чотири безпілотники. Якщо ти не побачиш їх, то про появу таких об’єктів сповіщає «Тунгуска» (зенітний гарматно-ракетний комплекс. — Авт.). Робота комплексу вражає. Небо розсікають яскраві вогняні стріли, які крок за кроком супроводжують рух безпілотників. Темп стрільби «Тунгуски» — 5000 пострілів за хвилину. До обстрілу безпілотника наступної ночі вже звикаю.

фото автора
фото автора

Не хлібом єдиним

Перед відправкою на схід батальйон отримав від моєї акції «Єдина країна-Единая армия» в межах літературного проекту «Військовим бібліотекам — українські книжки» свою першу польову бібліотеку. Ідею запропонував відомий письменник та журналіст Тимур Литовченко, інвалід 1 групи, переніс кілька операцій на ногах. У межах проекту передбачається поповнення бібліотек військових частин Збройних сил України українськими книжками, будуть проводитися творчі зустрічі із авторами. Перші 40 книжок Тимур Литовченко передав армійцям від себе особисто: «Останній із струльдбругів» та авторську збірку «Апокаліпсис по-київськи». До акції долучилось видавництво «Фоліо» та передало ще 28 книжок. Сергій Синюк, член Національної спілки письменників, завітав до Львова разом з величезною торбою книжок. Побачивши наш літературний проект «Військовим бібліотекам — українські книжки», вирішив і сам долучитися.

Сергій Синюк добирав армійцям тематичні книжки. За його словами, інформація, що міститься в книжках, має бути не лише цікавою, а й корисною. Чого нам всім, нашому суспільству, не вистачає? Не вистачає досвіду перемог. Ми настільки навчились плакати над власними поразками... Відібрані книжки — з досвідом перемог. Це романістика Петра Кралюка. Ось книжка «Лицар і смерть». В ній міститься біографія одного з найвидатніших українських полководців — гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Ще один роман Петра Кралюка — «Реліквія». Це роман, в якому розповідається про батька та сина, князів Острозьких: Костянтина Івановича, який здобув 90 перемог, і його сина Костянтина-Василя, який не любив воювати, але, попри це, здобув першу перемогу українців в інформаційній війні. Неоціненний досвід у нинішніх умовах...