«Як будемо йти на Крим, цікаво подивитись, що сталось з моєю військовою частиною»

Надворі сутеніло. Машина волонтерів автомайдану долала кілометри шляхів з Харківщини в зону проведення антитерористичної операції. Вже під вечір, блукаючи автошляхами, ми нарешті добралися в табор батальйону «Донбас». Вечірнє шикування. Всюди: в руках, на поясі, на стегнах, на грудній клітці зброя. Усі хлопці в повній бойовій викладці. Знайомлюсь із героями ближче.

Залізна подруга — Ніка

Декотрі співрозмовники не приховували облич. Підходить високий молодий чоловік з автоматом в руках та просить сфотографувати його на фоні «залізної подруги» Ніки. Цікавлюсь, звідки така назва:

— Ім’я Ніка із давньогрецької мови означає Перемога. Я їхав з вантажем на машині аж від Києва. Мій позивний Мега від слова мільйон. Якщо брати, то по максимуму!

— Звідки ви родом?

— Із Запоріжжя. Мої друзі поїхали до Києва і зателефонували, що набирають бійців у батальйон «Донбас». Я приїхав. Вдома ходив до військкомату. Мені відмовили, мовляв, вже немає набору. Я не став чекати, допоки мене покличуть. Зібрав речі і поїхав до Києва добровольцем.

— Чому пішли у добровольці? Можна було пересидіти, перечекати...

— А скільки можна терпіти та споглядати за тим, що відбувається в країні? Якщо не я, то хто?Частіше треба ставити подібні запитання до самого себе. Моїй дитині — три роки. В нього є час зростати в нормальній країні.

— Ким були до війни?

— Водій-далекобійник. Не перший рік за кермом. Сюди прийшов саме водієм.

— Армійську підготовку маєте?

— Служив у 32-му окремому армійському корпусі (в/ч 0289). Берегова охорона Криму. Служив у Феодосії. Як будемо йти на Крим, цікаво подивитись, що сталось з моєю військовою частиною.

Перша моя військова спеціальність — старший лінійник-наглядач. Друга спеціальність — водій-кінорадіомеханік. Теж пов’язані з автомобілями. У мене матір за кермом провела 35 років, з яких 25 років — на 25-му ГАЗоні проїздила. ГАЗони в нашій родині — наче сімейна реліквія. Я ж спеціаліст більше по фурах: мотався країною, звик недосипати та недоїдати. Якраз це тут стане у нагоді.

— Що було найважчим у нав­чанні?

— Найскладніше навчитися ходити напівприсядки. Ноги важко звикають до такого навантаження. Не виходить чомусь відхилення самого тіла. Стосовно стрільби, то, незважаючи на відхилення мого зору, в мішень попадаю зі ста метрів. Впродовж місяця, коли ми проходили курс молодого бійця під Києвом, засвоїли нову тактику та стратегію ведення сучасної війни. Адже зараз навіть телефони прослуховуються. Тому слід бути обережним та уважним.

«Присутність священика додала батальйону легітимності»

Капелан «Донбасу» брат Андрій з Херсонщини вже чотири місяці служить в батальйоні. Від самого початку створення батальйону «Донбас». Ряса не рятує військового священика від обов’язків, які виконують всі бійці. Сьогодні він черговий в таборі. Отець був на Майдані разом з херсонцями. Збирався їхати боротись за Крим. Але не встиг. Опинився в батальйоні «Донбас».

— Отче, чому ви свого часу підтримали Майдан?

— Я спочатку не підтримував Майдан. Скептично ставився до наших європейських союзників. Зрештою, Церква — не революційна організація. Ми, а я належу до Української православної церкви Київського патріархату, ставилися толерантно до пана Януковича, якби він не вдався до побиття протестувальників або хоча б вибачився після цього. Оскільки пан Янукович не лише не вибачився, але й продовжував насильницькі дії, то довелось висловлювати свій протест спершу словом, а потім — ділом.

— Як бійці поставились до присутності священика в своїх лавах, на сході України менш віруючі люди?

— Тут справді більш прохолодніше ставлення до релігії, ніж на Західній Україні. Найбільш безрелігійні області — це Донецька, Луганська, Харківська. Південь — ще менш релігійний. Стосовно нашого батальйону, то бійці поставилися “на ура”. Батальйон на той час, коли я прийшов, не мав такого чіткого офіційного статусу. Присутність священика додала батальйону легітимності.

— З якими питаннями звертаються до вас бійці?

— З такими ж, як і в мирному житті. Родичі, які залишились на Донеччині та Луганщині, хвилюються за бійців. Бійці хвилюються за своїх рідних. Як тільки дізнаються про те, що чоловік пішов у батальйон «Донбас», починаються переслідування родичів. Найбільше випробування — говорити з родичами тих бійців, які віддали своє життя на захист України.

— Ви служили в Збройних силах?

— Ні, про що зараз шкодую.

— Чи готові взяти до рук зброю?

— Я її вже фактично взяв. У моєму військовому квитку записано, що отримав на руки зброю. Я досить непогано стріляю. Із семи років займаюсь стрільбою. Зараз лише відновив свої навички. Можу поцілити в життєво неважливі органи. Але я б не хотів стріляти в людей.

Пішов, аби повернутись

Командир взводу Віталій родом з центральної України. Тривалий час, років 15, мешкає в Харкові. Там навчався, одружився, а після служби в армії повернувся до міста. До війни деякий час, як розповів Віталій, був професійним військовим. Закінчив військовий інститут, після чого прослужив у лавах Збройних сил.

— А чому пішли з армії свого часу?

— Ви ж знаєте, яке було забезпечення армії на той час. А в мене родина, підростає дитина. Потрібно було трохи більше грошей, ніж я заробляв в армії. Не забезпечували житлом. Грошей платили мізер. Вже понад 10 років, як пішов з армії. Займався приватним підприємництвом.

— Чому вирішили повернутись?

— Я не повернувся. Просто вирішив взяти зброю в руки, аби захистити кордони своєї країни. Звільнити від усілякої нечисті, яка лізе до нас. Я не засуджую тих хлопців, які вирішили відсидітись цей час вдома. Кожен свого часу до цього дійде.

— В батальйоні зібралися різні люди, з різними характерами. Часу на бойове злагодження було обмаль. Чи важко підтримувати дисципліну?

— Сюди прийшли всі люди добровільно з єдиною метою — захистити нашу країну. Прийшли справжні патріоти. Тому зайвий раз щось комусь казати, мотивувати не потрібно. Люди розуміють, що нас всіх об’єднує спільна мета: єдина країна. Чи виникають конфлікти? Дуже дрібні, які швидко залагоджуються. Однозначно, в кожного свій характер, по-своєму індивідуальний. Але ми знаходимо спільну мову в колективі.

— Я бачила на шикуванні дівчат. Це снайперші?

— Вони звичайні бійці. У нас немає дискримінації за статевою ознакою. Дівчата виконують ті ж функціональні обов’язки, що й хлопці. Хочете, можете також приходити до нас у батальйон.