«Пане Достоєвський, як вам в ролі «м'якої сили»?

На власному досвіді знають про це і в Криму. Однак, нещодавно там продемонстрували суспільству новий метод введення в оману з допомогою… класиків російської літератури. «Новатором» виявися так званий директор створеного на місці українського Таврійського університету «Інституту медіакомунікацій, медіатехнологій та дизайну» Олександр Мащенко. Цей діяч періодично виступає в кримських газетах з закликами до студентів «збирати сили для інформаційних битв», і не тільки для інформаційних, бо університет вже періодично хоронить своїх випускників та ще й студенів, що загинули в Україні. Він періодично закликає то «к штыку приравнять перо», то «к перу приравнять штык», то йти у волонтери. Ще Мащенко пропонує «избавиться от «европейничанья» и закликає написати історію кримської журналістики, і заносить туди навіть Льва Толстого і Костянтина Симонова. Він створив «зал слави кримської журналістики», куди занесено Аркадія Авеченко, Джаббер Акімова, Макса Альперта, Сергія Борзенка, Павла Трошкіна та інших російських і радянських журналістів, які мають до Криму зовсім опосередковане і тільки дотичне відношення. Хіба мало на Землі людей, які хоч раз побували в Криму, але це ж не значить, що вони кримчани?

Однак, Мащенко перевершив себе практикуючи звичайний плагіат. Він придумав новий «жанр» — інтерв'ю з російськими письменниками, які давно відійшли в кращий із світів, і тепер не можуть йому не заперечити, ні подати позов до суду. «Технологія» роботи «директора інституту медіатехнологій» проста. Він набирає в інтернеті пошук «Достоєвський про росію», «Чехов про росію», «Пушкін про росію», «Гоголь про росію» і так далі, бере звідти куски цитат і підставляє до них свої начебто питання. Це називається «воображаемым интервью». З низки таких «подєлок» він видав книгу «Інтервью з класиками».

Новітньому еквілібристу від журналістики не важливо, що автори 18−20 століть завжди говорили з точки зору свого часу, а не сьогодення, і якби вони жили сьогодні, то їх думка, очевидно, була б зовсім іншою. Нітрохи не страждаючи від докорів совісті, Мащенко пристосовує до їх цитат, що датуються минулими століттями, свої «питання» про сучасність — анексію Криму, війну, сучасну російську політику, про Америку, про Європу. Він так і зізнається, що це «Як правило, це події… сьогодення: возз'єднання Криму з росією, розпад України, спеціальна військова операція, глобальний конфлікт із Заходом». Хоча ніхто з діячів минулих століть, зрозуміло, не міг оцінювати події ХХІ століття.

В багатьох випадках тоді письменники оперували поняттям Русь, а Мащенко ідентифікує його з нинішньою назвою країни-агресора, таким чином переносячи тодішні цитати в наш час і під наші реалії, про які класики й гадки не мали.

Аналогічно, коли автор пристосовує свої питання, скажімо, до цитат із Збігнева Бжезінського чи Генрі Кіссінджера, то вони часто говорять «росія» хоч мають на увазі «СРСР», але «Інтерв'юер» пристосовує їх до нинішньої росії. В результаті виходить брехня.

Тим більше, що російські письменники, той же Достоєвський або Салтиков-Щедрін, за своє життя наговорили про росію всякого, і хорошого, і нищівної критики, але зараз Мащенко гендлює словами, відбираючи з доробку діячів літератури більш позитивні відгуки та підставляючи під них свої «питання».

Свої «знахідки» автор та газета «Крымские известия» називає «відкриттям Пушкіна» і навіть «З Пушкіним на дружній нозі». Ось зразок такого «історичного» мислення в інтерв'ю з Пушкіним:

«Питання: Нова глобальна сила в сучасному світі - Сполучені Штати Америки. Нова у тому сенсі, що у ваш час вона не відігравала такої ролі, як сьогодні. І все-таки, можливо, щось про цю державу вже було зрозуміло і на початку ХІХ століття?

Пушкін: З деякого часу Північно-Американські Штати звертають на себе в Європі увагу найбільш мислячих людей. З подивом побачили демократію у її огидному цинізмі, у її жорстоких забобонах, у її нестерпному тиранстві. Все благородне, безкорисливе, все, що підносить душу людську, — пригнічене невблаганним егоїзмом і пристрастю до достатку (комфорту); більшість, що нахабно утискує суспільство; рабство негрів серед освіченості та свободи; родовід гоніння в народі, що не має дворянства; з боку виборців жадібність та заздрість. такою є картина Американських Штатів, нещодавно виставлена перед нами…

Питання: Давайте тепер обернемося і на росію.

Пушкін: росія дуже мало відома росіянам; понад її історію, її статистика, її законодавство вимагають особливих кафедр. Вивчення росії повинно буде переважно зайняти в останні роки уми молодих дворян, які готуються служити Батьківщині вірою і правдою, маючи на меті щиро і старанно з'єднатися з урядом у великому подвигу поліпшення державних постанов, а не перешкоджати йому, шалено упертий у таємній недоброзичливості. Яке поле — ця новітня російська історія! І як подумаєш, що воно зовсім ще не опрацьоване і що, крім нас, росіян, ніхто цього не може і зробити!".

На запитання про російський патріотизм Пушкін «відповів» так:

«Деякі люди не дбають ні про славу, а й про лиха Батьківщини, її історію знають тільки з часу князя Потьомкіна, мають деяке поняття про статистику тільки тієї губернії, в якій знаходяться їхні маєтки, з усім тим вважають себе патріотами, бо люблять ботвінью і що діти їх бігають в червоній сорочці…» Звісно, «діалог» залишає багато питань: «той» Пушкін і в тому часі, звичайно, ще не знає новітньої історії росії, то хіба можна ставити «цьому» Пушкіну питання про те, чого він явно не знає?

Тим більше, що «інтерв'юер» завжди використовує уривки з думок діячів минулого просто з утилітарною метою. Так «інтерв'ю» з тим же Пушкіним, озаглавлене «Влияние чужеземного идеологизма пагубно для нашего Отечества», і використане, як пише автор, цілком випадково: «пил сипався з моїх старовинних співрозмовників — Достоєвського, Толстого, Гоголя, Чехова, Буніна, Пушкіна. Я прибирав бібліотеку. Томик поета випадково вислизнув з рук і, впавши, відкрився на записці „Про народне виховання“, написаною Пушкіним в страшно далекому 1826 році за розпорядженням російського імператора Миколи I… Машинально прочитав я… Подумалося: цілком підходить для пояснення українських подій 2013−2015 років. Або, наприклад, — трохи більш ранніх російських заворушень на Болотній…»

Така не хитра «лабораторія» автора. Головне мати нахабство поплескати класиків по плечу і навчитись пришивати їх цитати і до тодішніх (як, наприклад, цілком не об'єктивне, надумане пояснення Пушкіна про Гетьмана Мазепу!), так і до сучасних подій, удавати, що вони щось пояснюють. Залишається просто розбити текст Пушкіна на абзаци і до кожного придумати своє начеб то питання.

Багато цитат, які використовує «інтерв'юер» є просто диверсіями проти їх авторів, перекрученням їх думок, шматками тексту без історичних умов. Наприклад до статті про «Острів Крим» Василя Аксьонова, він використовує, як епіграф, слова: «Посмотри, мусульманин, как плавно переходит здесь Эллада в Византию, а Византия в россию». Інакше кажучи Мащенко цитатою Аксьонова заперечує і Крим як батьківщину кримськотатарського народу, і приналежність Криму до України, хоч згадуючи останні епізоди «Острова Крым», де російські війська захоплюють півострів, — неначе автор передбачив 2014- рік! — і не можна сказати, як Аксьонов віднісся б до цієї авантюри. Адже ідея роману полягає в тому, щоб поглянути, що б було, якби Фрунзе в 1920 році не взяв Крим, і в ньому не встановився б більшовицький режим. І Аксьонов весь роман показує, як Крим міг би процвітати, якби не вмішались більшовики. Для нього Крим без більшовиків — це рай на Землі! Але туди знову вриваються новітні більшовики. Результат всі можуть бачити, але Мащенко нав’язує читачам висновок від себе, а не від Аксьонова, бо він суперечить самій ідеї «Острова Крим».

Такою ж ідеологічною диверсією проти України, є «аналіз» Мащенком висловлювань Михайла Булгакова і Костянтина Паустовського про Симона Петлюру, які не мають нічого спільного ні з літературознавством, ні з реальною історією.

В цілому світова література містить багато висловлювань про росію, Україну, Крим, і це відкриває неоглядне поле для зловживань нечесних інтерпретаторів, які, як Мащенко, перетягують будь-яке висловлювання класиків в наш час і безпідставно використовують їх з метою чорної пропаганди.