Музей старовини став прихистком: історія родини з Полтавщини

Усі вільні старовинні ліжка перетворити на спальні місця, а унікальні старовинні полтавські вишивки заховати попід лави до перемоги. Але зараз у приміщенні етномузею мешкає зазвичай до 20 осіб. Матеріал про родину, яка надає прихисток співвітчизникам, вийшов у газеті «Вісті Хорольщини» у межах проєкту «Ми з України!».

Неля збирала із чоловіком увесь музейний крам по закинутих хуторах Полтавщини понад 3 роки, а 24 лютого розмістила тут у своєму музеї «Омелькова хата» перших переселенців з Харкова.

«Моє віртуальне знайомство з першою гостею з Харкова почалося влітку, тоді я отримала повідомлення від незнайомої жінки Олександри в якому вона запитувала чи дійсно у нас тихе село, де співають пташки, — розповідає Неля. — Ми домовились про приїзд її родини на вихідні, та змінились якісь обставини і вони не змогли приїхати. Друге повідомлення від неї я отримала в перший день війни, там було написано: „Нас бомблять, можна ми приїдемо, нас 14 осіб“. Звісно ми їх запросили, пояснили, що приймемо, що ні за що грошей не візьмемо: і харчування, і одяг все вирішимо. Олександра, яка домовлялася, вирішила заночувати в дорозі і далі прориватися на Львів, а її знайомі розмістилися у нас. Так почалося життя табору, далі всім нашим гостям ми сказали, щоб забирали батьків та родичів, якось помістимось… Кожного дня хтось з наших гостей хвилювався, що там під кулями когось залишив…» — розповідає Неля.

Старовинні картини заховали до комірчин, унікальні вишиванки — під лави.

«У головній залі музею стояли столи і тут ми всі їли, коли 25 людей, коли й 28, уявіть, тут стояли рядами столи, вся колекція, що упало, то пропало, але мова не про те…» — розповідає вона.

«З того часу я вже не рахую скільки нас у таборі, та менш як 17 не було жодного разу, хтось зупиняється перепочити в дорозі, а хтось лишається з нами. Всіх цікавить як ми поміщаємось та як це все працює. У приміщенні музею ми з чоловіком Олександром готували, добре, що наш ремонт не дійшов до демонтажу кухні, хоча перестінок ми встигли розвалити перед війною. Тож у приміщенні музею була спочатку постійна їдальня та цілодобово працював ноутбук з новинами та wi-fi. Всі разом ми не поміщалися за столи, тому наші гості їли по черзі, потім по черзі допомагали мити посуд та чистити овочі на наступну страву. Згадую: як минулого літа із мене сміялися, що я так багато роблю закруток, а от бачите, й знадобилося», — розповідає Неля.

Каже: за час війни у них були цікаві люди, жоден з них не покинув своїх домашніх улюбленців.

«Були і блакитні пуделі, цілих трійко, скільки ж бенгальських кішок (щось схоже на рись), були на ніч і черепахи, і незліченно котів. Підібралася така компанія, що нам будь-яка робота не страшна: викладач, доцент економічного факультету Харківського Національного технічного університету сільського господарства; інженер-конструктор; тренер по кінному спорту… Всі ці люди раніше не мали досвіду проживання в сільській хаті, де туалет на вулиці, митися потрібно в мисках, воду носити відрами з колодязя, а топити дровами. Та завдяки тому, що всі як одна родина, та у кожного свої життєві навички, ми разом з усім справились. Хлопці рубали дрова, топили печі, які каменяр Сергій попідмащував та полагодив, хтось допомагає поратися по господарству, хтось на кухні, хтось робить їжаки, дітвора плете сітки, які потім везли на блокпости».