«У нас на поверсі якщо хтось млинці пече, то їх всі їстимуть»

«Треба триматися. Не можна розкисати», — каже Ірина Шелест, переселенка з міста Краматорська, що на Донеччині. Триматися за будь-яку ціну — це стало її життєвим кредо. Коли 2022 року почалися сильні обстріли Краматорська, пані Ірина з донькою і двома онуками спішно виїхали з рідного міста. Опинилися у Львові. Жили у модульному містечку у Стрийському парку, тепер мешкають у модульному на Сихові. Адаптувалися. Пані Ірина та її донька Аліна працюють продавчинями у промтоварних магазинах. Онуки, 14-річна Поліна та 9-річний Давид, вчаться в одній із сихівських шкіл.

Спочатку у жінок була де­пресія. Але зараз пані Іри­на, яка є старшою на по­версі у своєму модульному будинку, стала «народним психо­логом», яка дає і своїй сім'ї раду, і допомагає іншим. У розмові дуже щира, тепла жінка, розмова з нею заспокоює.

«Наше життя розділилося на «до» і «після», — розповідає пані Ірина. — Ми вже три роки у Льво­ві. Спершу переконували себе: все добре, ми у новому місті, бу­демо тут приживатися. Спочатку думали — побудемо тиждень, два, ну місяць, і додому повернемося. Але все затягнулося…

Ми дуже вдячні нашому адміні­стратору модульного Олегу Рома­новичу Федаю. Це людина з вели­кої літери. Якось зумів усіх людей організувати. Вони з усіх куточ­ків України, різні характери, різ­ні життєві історії. У нас 64 люди­ни на поверсі, і живемо у нашому четвертому будинку як одна вели­ка родина. Робимо майстер-кла­си для наших діток, печемо піцу, робили самі на поверсі вертеп, на ЗСУ зібрали 9 тисяч. Життя три­ває.

— Як виїжджали з Краматор­ська?

— Ще 2014 року почалися во­єнні дії, обстріли. Але ми тоді не виїжджали, бо це все тривало не дуже довго. Думали, обійшлося. 2022-го, коли почалося повно­масштабне вторгнення рф, теж думали, що все швидко закінчить­ся. Але не так сталося… Ми потра­пили на залізничний вокзал якраз у той день, коли туди був потуж­ний приліт. (8 квітня 2022 року ро­сіяни вдарили ракетою по заліз­ничному вокзалу Краматорська. Внаслідок того теракту загинула 61 людина, в тому числі семеро дітей, поранено 121 людину, се­ред них 16 дітей. — Авт.). Ми якраз відійшли від вокзалу і через 5 хви­лин вдарила російська ракета…

Ми на цій хвилі швидко зібра­лися й поїхали на автовокзал. Це була реальна паніка, ми зібрали тільки документи, якісь речі для дітей, а для себе майже нічого не взяли. У чому були, у тому й поїха­ли. Їхали в нікуди…

На автовокзалі до мене піді­йшли дівчата-волонтери, пита­ють: «Ви кудись збираєтеся?». Кажу, так, хочемо дітей вивезти. Волонтерки кажуть: «Ми перший раз приїхали зі Львова автобусом і їдемо у Львів. Чи не хочете з ді­тками до Львова?». Ми погодили­ся. У мене ще раніше було бажан­ня побачити Львів.

У Львові нам усе дали. Львів'яни приходили, допомага­ли. Одягали нас, іграшки дітям приносили. Зараз уже працює­мо, вже можемо собі дозволити щось купити. Поступово купили собі посуд, виделки-ложки, гор­нятка. Ми всі разом живемо в од­ній кімнаті. На чотири ліжка. Кім­ната малувата, звичайно, але нічого, вміщаємося. Я жартома кажу, що у нас особняк двоповер­ховий, бо ліжка двоярусні. Питаю: так, хто у нас сьогодні на другому поверсі буде ночувати?

— Як адаптовувалися у Льво­ві? Чи знали українську мову?

— Ми знали мову. Хоча у Кра­маторську розмовляли росій­ською, але я мала свій бізнес (у мене був магазин спідньої білиз­ни) і могла розмовляти і росій­ською, і українською. Для мене це не було щось надзвичайне. Мовних проблем не було. А за­раз, звісно, вже краще знаємо українську.

Траплялися кумедні випадки. Коли ми тільки приїхали, нас по­селили у дитячий садочок. Там нам приготували чай, якийсь суп­чик. І кажуть нам, мовляв, готуй­те горнятка. А ми не можемо зро­зуміти, що таке «горнятко». Тепер знаю, що це чашка.

— Чи були за ці три роки у Львові конфліктні ситуації, може, незвичні випадки?

— У мене особисто негати­ву не було жодного. Може, тому, що я позитивна людина. Ніко­ли не мала конфліктів з людь­ми. Зараз працюю з дівчатами-львів'янками, ми дружимо. Дуже люблю спілкуватися, завдяки ро­боті вже з’явилося багато зна­йомих. Навіть моя напарниця по роботі сказала: «Ірусю, як ти за кілька тижнів привчила усіх від­відувачів вітатися? Я тут півтора року працюю, і були такі, що не віталися». Я кажу: «Ну як? Ранок починається — він повинен по­чинатися з позитиву. Приходять люди — незадоволені. Я питаю: чому? Тільки починається ранок. Підходьте до мене, будь ласка, з усмішкою, доброго вам дня і гар­ного настрою бажаю вам на весь день. І все».

Маю багато знайомих, які слу­жать, з якими підтримую контакт. Спілкуємося практично щодня. Мені дзвонять з фронту: «Ірусю, все добре, ми на місці». Це зна­йомі, які й тут з’явилися, і які пе­реїхали з Краматорська.

— Як донька сприймає всю ситуацію?

— Вона не мого характеру, у неї більше стресових ситуацій, більше буває сліз. Десь у неї є по­зитив, десь негатив. Як вона, так і я хочемо, щоб якнайшвидше все закінчилося і ми повернулися до­дому. Квартира наша, щоправда, трохи зруйнована. Але сподіва­ємося, що все закінчиться, і нам буде куди повернутися.

Якісь знайомі там залишили­ся, щоб переслати фото, повідо­мити, що там відбувається. Важ­ко це все, звичайно, іноді така ностальгія нападає, що до сліз. Буквально перед війною помер мій чоловік, і він у мене там зо­стався. Батьків моїх уже теж не­має… Але стараємося не думати про погане.

— Ви не думали їхати в Євро­пу? Бо багато хто поїхав…

— Ні, ми не хотіли. Колись я трохи працювала у Польщі. А з початком війни у мене була така думка: якщо я виїду, то ніби Україну зраджу. Чула таку думку й від інших переселенців. Може, потім, коли все закінчиться, поїду попрацювати за кордон. Але ні на хвильку не думала виїхати туди на постійно.

— Як зазвичай минають ваші дні?

— У мене графік: тиждень пра­цюю, тиждень вдома. Перші кілька днів — прибирання, прання, щось смачненьке приготувати. У субо­ту плануємо з малими піти в «Оке­анаріум», а в неділю — з'їздити у «Кінг-Крос», подивитися якийсь фільм. Гуляємо містом, ходимо у парк, годуємо білочок. На по­версі організовуємо багато май­стер-класів для діток, у нас їх 26. Тому обов’язково щотижня у нас майстер-клас. Ми їх збираємо на кухні, щось печемо. Або малюємо, робимо квіти чи щось співаємо.

Давид ще ходить у басейн, По­ліна гарно малює, захоплюється стилем «аніме». Мріяла навчити­ся грати на гітарі. Ми купили їй гі­тару, почалися перші заняття.

А в будні зранку йдемо всі ра­зом на роботу, а діти у школу. Менший у нас на групі продовже­ного дня. Онуки після школи мо­жуть зайти до мене (працюю по­руч із містечком), можемо з ними чайку попити, обговорити, що но­вого у школі. Потім ідуть додому, обідають, роблять уроки, а тут уже й ми з роботи поприходили.

Обід нам приносять безко­штовно отці-салезіяни, від нашої церкви. Тому що в містечку бага­то стареньких, які вже не можуть готувати. Так що обід у нас за­вжди є. А ми тут і готуємо, і торти печемо, і борщі варимо. У нас на поверсі якщо один щось готує, то обов’язково для всіх. Якщо млин­ці печуться, то їх усі їстимуть. У нас така велика родина.

— Де працюють ваші сусіди?

— У нас багато людей віком 60+. Є люди, які працюють, — хтось прибирає, хтось на скла­дах. Всі, хто здатний до роботи і здоров’я дозволяє, працюють. Дітки всі ходять до школи. У си­хівські, 90-ту чи 95-ту. Дехто їз­дить у центр у школу, бо діти починали там вчитися і вже не хо­чуть міняти.

— Яку допомогу отримуєте?

— Як внутрішньо переміще­ні особи отримуємо 2 тисячі гри­вень на місяць для дорослого, діти — по 3 тисячі. Статус ВПО дає ще певні переваги, це може бути безкоштовний табір для дітей улітку тощо. Допомога більше в нас по містечку: концерти безко­штовні, можемо сходити, напри­клад, в Органний зал чи Оперу. У поліклініці ми всі стали на облік, маємо сімейних лікарів.

— Грошей вам вистачає?

— Ні, не вистачає. Доводиться викручуватися. От нещодавно ми хворіли, були плани гроші потра­тити на інше, а витратили на ліки.

— У церкву ходите?

— Так, у ту, що поруч, — церк­ва Згромадження отців-салезі­ян УГКЦ. Отці взяли наше містеч­ко під свою духовну опіку. У мене онук там навіть прислуговує. До церкви прийшов сам. Коли ми ще тільки приїхали до Львова, гуля­ли містом, він як побачить якусь церкву, одразу каже: «Ірусю, да­вай зайдемо!» (кличе мене не «ба­буся», а «Іруся»). І ми в одну церкву зайшли, в другу. Яка траплялася дорогою, туди й заходили.

Потім, коли вже переїхали на Сихів, онук каже: «Давай сходи­мо до нашої церкви». Пішли, по­дивилися, побули на Службі. Він мені каже: «Я помолився, щоб ти у мене була здорова, щоб ти біль­ше ніколи не хворіла». Одного разу я була на роботі, він до мене прибіг і каже: «Я ходив до церкви, розмовляв зі священником, ска­зав, що хочу приходити допома­гати. Священник сказав, щоб я у суботу прийшов, але з кимось старшим». І ми пішли з ним у су­боту. Я була на Службі, він там до­помагав і почав туди ходити до­помагати. Не кожного разу, бо ще є школа тощо. Але йому це дуже подобається.

— Що у Львові вас найбіль­ше вразило?

— Старий Львів. Коли приїхали у Львів, була у захваті від історич­ного міста. Я його називаю «Львів у Львові». Старий Львів вражає своєю красою, історією. Дуже подобається Шевченківський гай. Це неймовірно, так позитив­но. Це був заряд енергії, мабуть, на місяць. Нам дуже подобаєть­ся гуляти містом. Коли жили у мо­дульному містечку у Стрийському парку, то у цьому парку вивчили, мабуть, кожне дерево, кожен ку­щик. Ну і, звичайно, озеро з лебе­дями і качечками.

— Маєте хобі?

— Хобі - це мій поверх. Оскіль­ки я старша на поверсі, то це моя рідня. Іноді вони мене питають: «Ірусю, ти в нас людина чи ро­бот? Бо працюєш 24/7, у будь-який час тобі можна постукати в двері, подзвонити. Ти колись від­почиваєш? Я кажу: «Так, я з вами відпочиваю». Тому зараз це моя сім'я, це мої багато-багато діток, це моє хобі.