«Адміністратор модульного містечка — трошки психолог, трошки сантехнік…»

Якщо шукати зразок успішної адаптації внутрішньо переміщених осіб, то, мабуть, кращого прикладу, ніж подружжя Віктора і Юлії Габітових, не знайдеш. Молоді люди з двома малими дітьми у перший день повномасштабної війни своїм авто виїхали з Одеси. Зараз Віктор працює адміністратором у модульному містечку для внутрішньо переміщених осіб на Сихові. Юлія розвиває сімейний бізнес — український бренд пляжного одягу.

З Віктором ми зустрі­лися на його робочому місці в одному з буди­ночків-модулів. Він — справ­жній енерджайзер. Спілку­ється чудовою українською, навіть з галицькою говіркою. «Працюю у команді, у нас тут всі місцеві, тож я швидко від них навчився розмовляти», — розповідає чоловік.

Віктор постійно «на те­лефоні»: нон-стоп вирішує робочі питання по містеч­ку. У кімнатці не тільки без­ліч папок із документами, а й інструменти, лампочки, ба­тарейки, господарська дрі­бота. «У нас працює команда з чотирьох адміністраторів, — каже Віктор. — Але зараз всі настільки задіяні - в інших прихистках, на інших проєк­тах, що одночасно на зміні можуть бути двоє-троє адмі­ністраторів. От сьогодні ми двоє з Ярославом на все міс­течко. Робота кипить…».

Містечко є частиною ве­ликої установи — Центру соціальної підтримки, що опікується внутрішньо пере­міщеними українцями ще з 2014 року. З початку повно­масштабного вторгнення він прийняв нові виклики — роз­міщення, соціальні послуги та підтримку переселенців.

«Адаптація почалася з дітей…»

«Починали в екстремаль­них умовах великого напли­ву біженців, — згадує Віктор. — Проєкт починався з трьох «старих» містечок — у Стрий­ському парку, на вул. Пулюя і на Сихові. У кожному меш­кали приблизно по 300 лю­дей. Після обстрілів, коли постраждала енергетика, зрозуміли, що конструкція модулів недосконала. З кім­нат був вихід одразу на ву­лицю, і усе швидко вихоло­джувалося. Польський та український уряди організу­вали проєкт нового модуль­ного містечка «Маріяполіс» на Сихові. Це вісім двопо­верхових будиночків, кожен з яких складається з окремих модулів. У кожному модулі - широкий коридор, по боках — житлові кімнати, кухні, ди­тячі кімнати, душові, санвуз­ли. Навіть коли немає світла, приміщення не охолоджу­ється. Головне — не шаста­ти часто на вулицю, двері не відчиняти (у будинку справді тепло. — Ред.). Сюди у січні 2023 року переселили меш­канців з інших модульних містечок, «старі» містечка за­консервували.

Цей переїзд створив для нас новий виклик: мали по-іншому все організовувати. Треба було розібратися з від­ключеннями світла. Нам по­дарували генератор, але на все містечко його не виста­чало. Виникла ідея підключи­ти до генератора тільки кухні - це будуть «пункти незлам­ності», де люди зможуть зі­братися, погрітися, заря­дити ґаджети, нагріти води. Зараз маємо чотири гене­ратори, які за потреби, по­вністю забезпечать містечко електрикою.

Був новий виклик, коли пішли поселення людей на кріслах колісних (візочках). Побачили, що модулі не при­стосовані для людей з осо­бливими потребами… Шука­ли донорів для облаштування під потреби цих людей.

З благодійною організа­цією зробили реабілітацій­ну кімнату для осіб віком 60+. Мали контракт з реабілітоло­гом, вона зі старшими людь­ми три місяці працювала.

Виконуємо різноманіт­ні цікаві функції. Наприклад, приходить до мене люди­на: «Можна з вами поговори­ти?». Сидимо, розмовляємо. Потекла каналізація — тре­ба бігти прочищати. Тож ад­міністратор такого містечка — трошки психолог, трошки слюсар, трошки сантехнік, трошки електрик. Коли у кож­ному з тих напрямів потрібен професіонал, ми їх підключа­ємо. У нашому центрі є і пси­холог, і соціальні працівники, і обслуговуюча організація. Але коли щось оперативне — самі робимо".

Щодо «трошки психоло­га», то з переїздом на Сихів змінилася психологія меш­канців містечка. У модуль­ному містечку в Стрийсько­му парку кожна кімната мала окремий вихід на вулицю і ко­жен мешканець був «у своїй шкаралупі». У такому форма­ті людям важко знайти спіль­ну мову. Коли переїхали на Сихів, там 22 родини на од­ному поверсі. Люди почали самоорганізовуватися. Те­пер самі вирішують, в яко­му порядку чергувати, прати чи, скажімо, ставити фікус на кухню?

Перший час про адаптацію навіть не говорили, думали, ще трошки і всі роз'їдемося по домах. Але минали дні, мі­сяці, і стало зрозуміло, що це надовго. Як надовго — ніхто не знає.

Адаптація почалася з ді­тей, які пішли до львівських шкіл. Батьки трохи боялися, що їхні діти не знають україн­ської мови. Але діти схоплю­ють усе дуже швидко. У деякі школи ходять по сорок дітей з містечка, цілою юрбою.

Коли батьки звільнили­ся від цілодобового догля­ду за дітьми, почали шукати роботу. За моїми оцінками, не працюють тільки ті, хто за кимось доглядає. У когось старші батьки, у когось зо­всім маленькі діти… Правда, у містечку є свій дитячий са­дочок. У когось були осо­бливі професії, яких тут не­має. Наприклад, шахтар. Але шахтар може працювати так­систом.

Крім того, ми співпра­цюємо з багатьма органі­заціями, які закидають нас пропозиціями різної гро­мадської діяльності для на­ших мешканців. Починаючи від мовного клубу й закінчу­ючи регбі. Це теж сприяє ін­теграції. Дехто з наших дітей, наприклад, у шахах має до­сягнення.

У містечку 1400 місць, за­раз тут живе близько тися­чі людей. Щодня з кимось прощаємося, когось селимо. Переважно їдуть за кордон. Дехто повертається додому — у Харків чи навіть Херсон. У кожного свої обставини. Безперервна ротація.

Приблизно третина меш­канців містечка — люди, стар­ші за 60 років. Серед них ба­гато самотніх. Їм волонтери допомогли евакуюватися: комусь вже нема куди по­вертатися або нема як по­вертатися. Переважно сели­мо їх по кілька людей у модулі (кімнаті). Наприклад, одинокі жінки в кімнаті живуть утрьох чи вчотирьох.

Ще одна велика катего­рія — родини, що склада­ються з одинокої мами і ді­тей, або багатодітна родина. Є повні родини, молоді, але для них ми найчастіше стає­мо «трампліном». Через два-три місяці вони зазвичай знаходять роботу та оренду­ють окреме житло.

«Діти в Одесі позбавлені дитинства, бо живуть у страху»

Дружина дуже пережива­ла, що почнеться війна і на­перед почала збирати доку­менти на виїзд. Коли о 5-й ранку 24 лютого 2022 року почалися прильоти, я за­правив машину, зняв гроші з картки.

Тоді дуже гучно було в небі над Одесою. Ми орендува­ли житло, тому не були дуже прив’язані до місця про­живання. Швидко зібрали­ся, посадили дітей у маши­ну, взяли каністри з пальним і поїхали. У Львові маємо ро­дичів, тож нас тут чекали.

Моя мотивація — вивезти дітей у безпечне місце. Спіл­куючись із друзями-одеси­тами, які там залишилися, бачу, що там діти позбавлені дитинства. Живуть у страху, у школах здебільшого вчать­ся онлайн. А у Львові мої діти спокійно ходять у шко­лу, вони не настрашені. Але в Одесу ми обов’язково повер­немося!

Коли ми опинились у Львові, дружина з дітьми по­їхали в Польщу і прожили там три місяці. Але зрозуміли, що для родини це шлях в ні­куди. І тоді вони повернули­ся.

В Одесі ми мали бізнес: шили й продавали в Інтерне­ті одяг. У Польщі Юля всти­гла зареєструвати підпри­ємство, ми відкрили філію, була ідея організувати екс­порт. Мали товарний запас. Почали відновлювати бізнес. Основна наша продукція — жіночі купальники, на почат­ку війни вони були нікому не потрібні. Попри це, подали­ся на грант, відновили вироб­ництво, найняли людей, за­пустили цех тут. Зараз є рух, торгуємо з Польщею, хочемо вийти на ринки Молдови і Ру­мунії. Запустили додаткові лінійки базового одягу.