«У Непал зі всього індуїстського світу приїжджають пари, щоб у храмі зайнятися ритуальним сексом, — аби зачати дитину»

— Людмило, невже правда, що саме одесит Борис Ліса­невич відкрив світові століт­тями закрите королівство Не­пал, і що саме завдяки йому мрією альпіністів став саме Еверест?

— Це не просто правда, це іс­торія, гідна серіалу на «Нетфлік­сі». І дивуюся, що не знала про це, поки туди не приїхала, і що цю історію досі не екранізува­ли. Отже, почнемо із географії. Де розташований Непал? Уяв­ляємо величезну Індію, над нею — гігантський Китай, а між ними тонка гірська смужка — це і є Не­пал. До 1951 року Непал був ізо­льованою країною, що не мала дипломатичних відносин ні з ким, окрім британської Індії та Китаю. Там жили за феодальни­ми законами, Непал був абсо­лютно закритим для іноземців. Усім керувала одна олігархічна родина, яка навіть короля вижи­ла з власної країни й відібрала у нього владу. І все змінилося за­вдяки одеситу Борису Лісане­вичу.

— Хто такий Борис Лісане­вич?

— Авантюрист. Зате який та­лановитий! Народився 1905 року в Одесі, еміґрував до Па­рижа, де став відомим танців­ником. Заробивши грошей, оселився в Індії, де керував пре­стижним клубом для британ­ської еліти. Заприятелював із непальським королем. І пере­конав його повернути собі вла­ду, залучити західні інвестиції та відкрити Непал для туристів. 1951 року Лісаневич особис­то організував тур у Непал для 20 європейських аристократів і мисливців. А ще через 4 роки Лісаневич відкрив Royal Hotel — перший готель у Непалі, що став центром зустрічей дослід­ників Гімалаїв і учасників екс­педицій на Еверест. А Непал за лічені роки із закритої ізольова­ної країни перетворився на одну з головних туристичних точок світу. Якби не цей авантюрист з Одеси, хтозна, чи відвідува­ли би саме Непал щороку понад мільйон туристів зі всього світу та мільйони шукачів просвітлен­ня, пригод і таємниць — таких, як я (сміється. — Г. Я.).

— Чи знають у Непалі про Україну і про те, що у нас за­раз відбувається?

— Де б я не була, коли чують, що я з України, кажуть: «Силь­ні люди. Сильна країна».Там не просто в курсі нашої великої війни, у них самих схожа ситуа­ція. Скажу більше — у них є на­віть свій «кримнаш». Це Ліпулех — стратегічний гірський пере­вал, 300 квадратних км спірної землі, на якій Індія 2020 року по­будувала дорогу. І тепер на ма­пах позначає, що «Ліпулех наш». Час від часу суперечка заходить у гарячу фазу. Іноді навіть із пе­рестрілками на кордоні… Саме в такий період ми й приїхали. В аеропортах — посилені перевір­ки. На вулицях усюди військові. Попереджають — їх не фотогра­фувати… До речі, Непал — одна з найвільніших країн Азії. Ніколи не була колонізована. Жодна ім­перія не змогла її підкорити — ані британці, ані китайці, ані індійці.

— Це правда, що у Непалу з Індією різниця у часі не на го­дину, а на 15 хвилин?

— Так. Непал принципово не захотів брати індійський часо­вий стандарт і обрав свій влас­ний. За основу взяли меридіан, що проходить через гору Ґаурі­шанкар — непальську, а не індій­ську. Тому різниця часу між Не­палом і Україною не 3 години 30 хвилин (як у Індії), а 3 годи­ни 45 хвилин. Я постійно забу­вала, що їх треба додавати до українського часу, а не відніма­ти, і дзвонила додому о 3-й ран­ку, коли у нас, на Непальщині, було вже 6.45 (сміється. — Г. Я.). Це було не просто рішення про час. Це був символ незалежнос­ті: «Ми окрема країна. Навіть у часі».

— Що на вас справило не­забутнє враження під час по­дорожі?

— Візит до храму Пашупаті­натх — одне з найважливіших місць паломництва індуїстів. Тут прямо на березі священної й дуже брудної ріки просто неба спалюють мертвих. Таке я бачи­ла на берегах Ґанґи в Індії. Так, саме так треба називати най­більшу ріку Індії. В індуїзмі Ґанґа — це не просто ріка, а священна богиня Ґанґа, «Мати Ґанґа», яка, за легендою, зійшла з небес, щоб очистити грішні душі. Але там нас очікував не тільки запах і вид палаючої плоті, а й йоги, що їдять трупи, і ритуальний секс — і це все в одному храмі!

— Тобто?

— Саме туди зі всього індуїст­ського світу приїжджають пари, щоб у храмі зайнятися ритуаль­ним сексом, — аби зачати дитину, якщо жодні інші методи не допо­могли. А ще тут живуть йоги ак­хори — їдять трупів, вживають усе заборонене, практикують чор­ну магію. Від запаху, вигляду та усвідомлення місця, в яке потра­пила, я хотіла втекти… Але вирі­шила: мандрівник — той, хто від­криває не тільки для себе нове, а ще й себе для нового.

— Знаю, у подорожах вжи­ваєте лише місцеву їжу. Вас не лякає ані її незвичний смак, ані не завжди стериль­ні умови, в яких її готували… Що такого незвичного ску­штували у Непалі?

— Як же складно мені давався один місцевий звичай! Я постій­но порушувала неписаний не­пальський етикет. Ніяк не могла засвоїти, що в Непалі не мож­на подавати нічого лівою рукою. Усе треба передавати чи пода­вати лише правицею, а іноді ще й притримувати її лівою рукою в ділянці ліктя.

— У чому причина?

— У Непалі, як і в багатьох країнах Азії, ліва рука вважаєть­ся нечистою. У місцевій культу­рі її традиційно використовують для гігієнічних процедур після туалету. Тому передавати їжу, гроші або подарунки лівою ру­кою — це грубе порушення ети­кету.

— А якщо все-таки подати щось лівою?

— Ганьба буде! Я ж постій­но цим грішила… Але непальці — дуже терплячі та доброзичли­ві люди. Розуміють, що туристи не знають усіх нюансів місцевої культури. Аби не втратити по­ваги, я швидко змінювала руку або торкалася правою до лівої, щоб люди бачили, що я не хоті­ла бути грубою.

— Чи була у вас якась кон­кретна мета, мрія, по втілен­ня якої ви їхали в Непал, адже ця країна вважається містич­ною?

— Я там пережила складний, я б навіть сказала, травматичний досвід, відомий як єрусалим­ський синдром.

— Що це?

— Добиралася я туди три доби. А коли прилетіла, не спа­ла кілька ночей. Зовсім. Мене трусило. Тривожність та неспо­кій наростали з кожною годи­ною все більше. Такого тремо­ру у мене в житті ще не було… Потім я усвідомила: мене «хапа­нув» єрусалимський синдром. Цей феномен описали в Єруса­лимі. Його переживають турис­ти та паломники (причому не­залежно від віросповідання), які потрапляють у місця з над­звичайно сильною енергети­кою. Людей морозить або кидає в жар, вони починають отриму­вати одкровення, плачуть або втрачають зв’язок із реальніс­тю. Таке трапляється у Тибеті, Варанасі, Непалі — там, де від­бувається прямий конект з бо­жественним. Однією з моїх ці­лей у Непалі було відвідування ступи Будханатх (буддійський храмовий комплекс. — Г. Я.). Гі­гантська. Давня. Ніхто не знає точно, коли вона з’явилася. Саме на ній зображені Очі Бога, які спостерігають за всім із му­дрістю та співчуттям. Існує тео­рія, що ці ступи розташовані на перетині потужних енергетич­них ліній Землі (лей-ліній). І що вони — портали між світами й випромінюють енергію, яка змі­нює свідомість. Ступи підсилю­ють мантри, вводячи в глибший стан медитації. А очі Будди ба­чать наскрізь кожного, хто при­ходить. І якщо ти готовий — вони відкривають те, що тобі найбіль­ше потрібно…

Коли я це усвідомила, зрозу­міла, що мені робити. Піднялася на дах храму. Слухала себе, лю­дей навколо, шум великого міс­та, вдихала запах храму, слу­хала Бога. І мене відпустило. Зрозуміла — відповідь є. Про­сто треба її почути. Дозволити собі повірити — у себе, справед­ливість Всесвіту, та в те, що він бажає мені тільки добра… Ми впораємося. Очі Бога не просто дивляться — вони бачать. Я мо­лилася в Непалі за мир в Украї­ні, дивлячись прямо у вічі Бога.