«Жити серед природи і бути черствим до неї - це щось антилюдське»

Напрошуюся у гості, щоб на власні очі побачити ту красу, яка милує око, але ось-ось, на жаль, відцвіте.

«Квіти — це частина мене»

На подвір'ї, прямісінько перед пар­ком скульптур, аркою пишними грона­ми звисає гліцинія — бузкова, блакит­на, сіра… А внизу — деревна півонія, яку вже обтрусив шалений вітер… За слова­ми пана Петра, любов до квітів успадку­вав від батька.

— Квіти — це частина мене, частина великої історії, що тягнеться протягом усього життя, — каже митець. — Жити се­ред природи і бути черствим до неї - це щось антилюдське. Я, як художник, від­чуваю велику енергетичну єдність в усьо­му цьому живому. Завжди чекаю, коли ця краса квітне, коли подвір'я і сад напо­внюються не лише кольором, а й неймо­вірною аромою весни і літа.

Пан Петро пригадує, як у 90-х роках обмінювалися саджанцями, аби зроби­ти автентичний садочок. Дорогою до­дому з Академії мистецтв ніколи не оми­нав львівські ринки. Та не лише приносив додому нову рослину, а й вивчав її похо­дження — звідки прибула в Україну, як її доглядати. Деякі квіти дарували друзі. Так з’явилася на обійсті Старухів і гліци­нія, яка розпускає свої розкішні грона пе­ред майстернею митця двічі на рік — вес­ною і посеред літа.

Парк скульптур серед буйноцвіття

За аркою, що створює природні воро­та, «заховався» Парк скульптур на зеле­них газонах. Майже весь творчий доро­бок Майстра зберігається на обійсті.

— Колись мріяв, щоб до мене прихо­дили люди і мали можливість бачити мої твори, театральну пацьорковість того, що звисає. Хочу, щоб люди купалися у моєму мистецтві, в аурі енергетичної ре­альності. А ще хотів, щоб ці роботи жили серед буйноцвіття, щоб усе було орга­нічним. Щоб люди казали, що тут є каз­ка, і що тут є людина, яка усе це творить. От я і купаюся в абстрактних формах, не роблю аналогів з посиланням на історич­ність чи етномотиви. Усе, що я роблю, не потребує виправдань. Бо ж виставки, чи моя участь у культурних симпозіумах, чи мої великі скульптури, які залишилися у великих містах, чомусь більше нагадують акрополь. Як скульптор, розумію вели­ку вагу архітектури, природи, пластики, але мені хочеться пластики у просторо­вості. Моя перша виставка, на якій було близько 20 робіт, які я зробив з колиш­ніх ящиків з пива, молока, це такі просто­рові речі, крізь які можна побачити квітку і небо, графічний контур. Якщо людина стане за мою фігуру, може опинитися у графічному абрисі контурів цієї роботи. Вона ніби може влізти всередину. Так, можна просто виліпити портрет людини. А зараз і машина може виліпити портрет. Але ж я не машина. Коли створюю якусь фігуру, це не просто так — зліпив докупи, і скульптура готова. Має скластися пазл з маленьких частинок, щоб робота була ці­лісною і мала душу.

Пан Петро показує скульптури, які він створив з металу, привезеного з фрон­ту. У садку прострелена наскрізь фігура, або ті два ангели, які Майстер подару­вав Пантеону Героїв, що у селі Новоши­чах, звісно, нікого вже не врятують. Але ці скульптури — символ Віри і Перемоги. Так, як і церква у Карлівці з величезним іконостасом, що біля Донецького аеро­порту, яку побудував один із львівських меценатів.

— Сюди повинні були приходити вій­ськові, незалежно від віросповідання, і молитися Богу — кожен своєму Богу. Цей храм був прихистком для воїнів. Минулої весни церкву російські окупанти знищи­ли. Я для цього храму проєктував вели­ке дерево, на якому мало бути 12 соколів з крилами, як 12 апостолів. Я тих соколів вирізав з гільз, які привозили з фронту.

На обійсті пана Петра, точніше, у Пар­ку скульптур, є такі унікальні речі, які мали би бачити не лише дорослі, а й діти. Митець мріє, щоб школярі з Оброшино­го приходили з учителями на екскурсію. Бо, як відомо, на його виставки з нетер­пінням чекають кияни і львів'яни, а як би було добре, щоб оброшинські діти з учи­телями приходили погортати книжку, яку написав Петро Старух, послухати гарну музику у виконанні Митця — на електро­піаніно, сопілці, губній гармошці, скрипці чи флейті… І справді, якщо приїжджають студенти з Академії мистецтв, інших уні­верситетів чи училищ, то чому не можуть прийти ті, хто тут живе?

Пан Петро показав мені зруйнований католицький костел, у якому влітку обла­штував виставку. Добре, що була гарна погода, бо ж храм не має даху, і картини, які Майстер представив на суд глядачів, не змокли. Вікон і дверей там також не­має. Та й у самому храмі, де залишилися лише стіни, довелося зробити генераль­не прибирання. Петро Старух особисто повиносив сміття і розвісив свої твори.

Прокидається о 3-й ночі і пише вірш

Петро Старух — багатогранний ми­тець. Музика, картини, скульптура. А ще й поезія. Мало є художників, які пишуть вірші і видають їх. Петро Старух свої вірші видав.

— О, вірші - це вже потім, — усміха­ється пан Петро. — Бо спочатку я напи­сав роман. Знаєте, у нас вдома була така собі хата-читальня. Моя мама чита­ла книжки довгими зимовими вечорами, до нас приходила ціла вулиця і слухала. Тож я ріс у полоні літератури. Телевізора у нас не було. А потім у моєму товаристві з’явилася львівська богема — Іваничук, Федорів, сестри Байко, інші представ­ники української еліти. Я не міг випас­ти з цієї когорти. Тож коли повернувся з Афгану, мене запитали: «Коли цей афга­нець почне щось творити?». І я написав роман.

А далі було те, чого сам пан Петро від себе не очікував. Режисер Сергій Про­скурня «подарував» йому Оперний театр: Старух став художником-постановни­ком дійства, коли три дні поспіль студен­ти штурмом брали Оперний. З цього мо­менту почалася інша епоха для Петра Михайловича. Він уже знав Ірванця, Не­борака, Андруховича. Розумів, що «зда­ватися» не має права. Потрібно вчити­ся. І він вчився. Йому був цікавий театр, коли треба було бути в одній ролі - режи­сером, художником і виконавцем усього цього дійства. Намагався осягнути все і з усім впоратися. А головне — бути в ото­ченні музики, поезії, перечитувати тек­сти.

Коли все встигає? Прокидається о 3-й ночі і пише вірш. Вранці його перечитує, іноді і сам дивується, що все чудово ви­йшло.

Головне, переконує, мати мету і вперто до неї йти. Захотів видати альбом зі сво­їми перформенсами і віршами, — видав. Навіть з перекладом англійською. А коли втомлюється від однієї роботи, може взя­ти до рук гітару і зіграти улюблену мело­дію. Або скрипку. І потягнути смичком тужливу пісню чи, навпаки, втяти кілька запальних акордів. А після цього взятися до слова чи акварельних речей…