«Не знаю, як пояснити цей феномен, але, коли в мене все добре, мені не пишеться»

Роман «Вік червоних мурах» Тетяни П’янкової, присвячений Голодомору, здобув визнання в Україні та за кордоном. Його перекладено польською, німецькою, чеською і литовською мовами, а також він увійшов до ТОП-10 історичних книг Польщі та отримав нагороду «Краща перекладена книга» у Литві. Письменниця є лауреаткою численних премій, стипендіаткою українських і європейських програм, пані Тетяна — резидентка літературних інституцій Австрії, Польщі, Сербії, Чехії та Литви.

Про те, як прийшла до тем Голодомору і Геноциду у творчості і над чим зараз працює, Тетяна розповіла кореспондентці «ВЗ».

— Ця тема прийшла до мене сама. Я ніколи не планувала написати книжку про Голодомор — у моїх планах цього не було навіть приблизно. Просто так склалася одна письменницька розмова, в якій я легковажно припустила, що могла би написати таку книжку. Ми говорили з письменниками про те, що сучасні автори обирають більше комерційні теми, теми, які продаються, які підхоплюють сучасні реалії, і ніхто не хоче звертатися до історичних тем. А якщо і звертаються, то не так, щоб вибудувати сюжет «від» і «до», просто фрагментарно, роблячи якісь вкраплення в історію. І бракує саме книжки про Голодомор з погляду сучасної людини, сучасного автора. Ми пережили ті часи, минуло 90 років, і важливо, що думає сучасна людина, як вона це сприймає. Була така розмова, яка мене ні до чого не зобов’язувала. Потім ми забули цю розмову, то було давно. Але в 2020 році, коли був ковід, і нас усіх закрили в хатах, я читала і працювала вдома. І виявилося, що у нас із Василем (Василь Кузан — чоловік Тетяни П’янкової. — Авт.) є досить притомна поличка книжок на тему червоного терору, Голодомору і всіх тих речей, які пов’язані зі совєцьким тоталітарним режимом. У нас досить непогана бібліотека вдома. Я чомусь пішла до тієї полички і дістала те, що мені здалося прийнятним для читання. Це був багатотомник, який видавала Могилянка, «Свідчення очевидців Голодомору 1932−1933 років». Взяла, здається, третій том, і просто сіла читати спогади людей. На той час мене влаштовувало, що це коротка форма, а не роман, який би займав багато часу і вимагав вдумливості. І мене ця тема «взяла», я почала про неї думати. Потім було пробне оповідання, з котрого виріс роман, який я не планувала і не хотіла б ніколи писати, бо це дуже складний і травматичний досвід. Але так сталося, що ця книга написалася, і я безмежно вдячна Всесвіту, що я все-таки змогла цю тему підняти — для себе в першу чергу.

— І не лише для себе, адже книжка «Вік червоних комах» перекладена кількома мовами і нещодавно в Литві визнана найкращою перекладеною книжкою. Над чим працюєте зараз?

— Незабаром у Видавництві Старого Лева вийде книжечка для дітей про Голодомор «Казка про горіховий корінь». Це дуже життєствердна, трошки геройська книжка про ті часи. Я майже рік «виношувала» тих персонажів, думала, хто б то міг бути, як це подати для дітей… Ця книжка вже в друкарні. Тому цей гештальт закритий. Але буде серія казок. Моя мета — найскладніші події нашої історії й сьогодення подати у формі, яка буде адаптована до дитячого розуміння, щоб та дитинка, виростаючи, розуміла свою історію вже з казок. І ще я зараз працюю над дуже складним проєктом, за який взялася абсолютно випадково (але розумію, що це, мабуть, буде мій шлях), — книжка про Геноцид, про складні події і про особистість тієї доби. Мені важливо зараз цей проєкт завершити.

— «Казка про горіховий корінь» — ваша перша дитяча книжка. Чи вплинуло на її написання народження синочка?

— Коли я цю ідею проголосила публічно, то ми ще не знали, що станемо батьками, тому я все одно писала б для дітей цю історію. Але не знала, як про це писати для дітей, бо це кровожерлива й болісна тема. Народження Тарасика дало мені можливість сидіти в хаті, принаймні, перші місяці. Десь на 4-му місяці життя Тарасика, коли він почав трохи спати, — бо спочатку то був жах! — я стала записувати в зошиті. Завжди спочатку пишу в зошит, а коли назбирується досить матеріалу, тоді переношу його в електронний формат. Напевно, таки трохи надихалася тим, що я мама. Хоча маленька дитина в хаті — то не про натхнення, а про розірвані ночі, безсоння, виснаження, але себе ловлю на тому, коли найбільш виснажена, коли в мене найбільше проблем, втоми, тоді більш ефективно можу працювати. Я не знаю, як пояснити цей феномен, але, коли в мене все добре, мені не пишеться. А якщо говорити про казки, то у видавництві «Чорні вівці» зараз готується до друку інша книжечка моїх казок — абсолютно інша, не схожа на попередню. Є ще одна написана, яка стосується вже війни — перших місяців повномасштабного вторгнення росії в Україну. Планую ще продовжити свою казкову серію. Але маю продумати, як завуалювати поганців, як чітко показати події, щоб це не було відірвано від реальності. Зараз, коли я в основному працюю над геноцидними темами, відволікання на дитячі книжки, мені полегшує життя.