Не замикають на ніч двері....

Іван Фаріон
- 21.05.2025, 10:09
- 242

Відтоді, як на фронті зник їхній син, вони залишають двері свого дому відчиненими навіть уночі. Це літнє подружжя з Тернополя щодня живе надією, що рано чи пізно почують знайомі кроки на порозі. Війна відібрала в них спокій, але не віру — віру в те, що їхня дитина живе і обійме їх знову

Ось уже котрий місяць ця сім'я літніх людей із Тернополя не має спокою ні вдень, ні у темну пору доби. Завидна він і вона ще розганяють свій нестерпний біль якоюсь домашньою роботою, працею на грядках, розмовами із сусідами, а вночі не знають куди себе подіти, сон їх не бере…

Обоє весь час думають про одне і те ж. Про сина. Пішов на війну, на початках коротко телефонував додому (частіше писав короткі SMS-ки «У мене все добре!») - а тепер про нього ні слуху ні духу. Військові, до яких звернулися за роз'ясненням, розводять руками. Почули від них чотири короткі слова: ваш син пропав безвісти…

Вони проганяють від себе найстрашніші версії. Впевнені, що їхня дитина таки прийде додому і обніме їх. Свідченням цієї глибокої віри і надії є завжди відчинені двері їхнього помешкання. Господарі їх не замикають на ключ відтоді, як перестали отримувати від сина дзвінки. Не замикають навіть уночі. Вслухаються у її тишу, сподіваючись на сходах почути кроки, які впізнають серед мільйонів інших.

Вони чекають. Це чекання, здається, вже тягнеться вічність...