«Скульптура повинна відображати глибинну лінію, щоб через пластику вона звучала, як музика»

У творчій біографії відомого митця Володимира Одрехівського — понад 200 скульптурних творів для інтер'єру, понад 40 персональних виставок в Україні та далеко за її межами. Та що казати, лише у Франції Володимир Одрехівський брав участь у понад 30-ти художніх Салонах. У скарбниці пана Володимира — безліч нагород. Та найбільшою з них є визнання і шана у його рідній Україні. Професора Володимира Одрехівського люблять і поважають студенти Львівської національної академії мистецтв.

З Володимиром Одрехівським ми записали не одне інтерв'ю. І щоразу у митця так щиро світяться очі, коли розповідає про скульптуру, любов до того, чим він займається усе своє свідоме життя. От і цього разу пан Володимир не просто розповідав мені про нову виставку «Дорога до себе», яку було відкрито кілька днів тому у галереї «Зелена канапа», а складалося враження, що Майстер знову і знову торкається кожної скульптури, яка «піддається» йому, наче з пластиліну, і «викручується», наче жива.

— Виставка, яку я тут представив, виникла експромтом, — скромно усміхається Володимир Одрехівський. — Пані Олеся Домарадзька (засновниця «Зеленої канапи». — Г.Я.) запросила мене кілька місяців тому готуватися до виставки. Вирішив підібрати групу робіт, які умовно групуються навколо теми пошуку себе, пошуку власної ідентичності, щоденного шляху до самовдосконалення на шляху до гармонії людини, її душі зі світом… Це ті великі речі, які я намагався втілювати протягом усього свого творчого шляху. Ідея, сенси, що закладені у мистецькому творі, є у цьому найважливішими. «Дорога до себе» — це пошук чогось глибокого, делікатного, своїх основ — своєї Батьківщини, свого краю. Ми постійно в дорозі.

— То роботи, представлені на виставці, не зроблені за останні кілька років?

— Навіть за останні кілька десятиліть. Є роботи і з 80-х років минулого століття, є зроблені дещо пізніше. Загалом 21 робота. Стилістика їх суттєво відрізняється. Колись це були роботи фігуративної пластики, пізніше роботи ставали щораз більше умовними, метафоричними, і способом висловлення стає пошук пластичного еквівалента до ідеї та сенсу, який намагаюся закласти.

— Бачу, усі скульптури виконані у бронзі…

— Так. Дуже люблю цей матеріал, бо він дає багатство і різноманітність для висловлення. Тому тут є роботи і з бронзи полірованої, тобто блискучої. Хоча працюю і з деревом, і з каменем, і сучасними синтетичними матеріалами.

— Зізнаюся, ці жіночі скульптури милують око. Вони такі витончені, з гарними формами. Це ваша уява красивої жінки? Чи за основу взято конкретні моделі?

— А я вам зізнаюся, що для мене всі жінки — красиві. Кажу щиро: нема некрасивих жінок. Не має значення — висока чи низька, худа чи повненька. Кожна жінка має свою неповторність. Для мене жінка — це основа роду, яка дає життя і плекає те нове життя, яка опікується усією родиною. Для мене кожна жінка прекрасна, бо вона — берегиня. У моїх теперішніх скульптурах — це не зображення реальної жінки, це уявний позаматеріальний образ, це лише пластичний результат, культурна метафора, яка повинна відображати глибинну лінію — поетичну, музичну, щоб через пластику вона звучала, як музика.

— Ще у 80-х роках ви поставили у Стрию, а згодом у грецьких Афінах скульптуру Тараса Шевченка. Чи не вимагало тодішнє парткомівське керівництво ставити лєніна?

— При союзі я вчився — у Львові, потім в ленінграді і згодом у Франції. І, звісно, вже творчо працював, але лєніна мені ніхто би не доручив (сміється. — Г.Я.). Ще жив мій батько — скульптор Василь Одрехівський, і ми з ним в останнє десятиріччя радянського періоду зробили комплекс, присвячений Іванові Франку у Стрию. Ми з татом поставили, відлитий у бронзі, пам’ятник Шевченкові у селі Завадів, що на Стрийщині.

— Ваші перші виставки відбулися в Україні. Але була серед перших і виставка у Франції…

— Коли вчився в аспірантурі, кожні 5 років треба було проходити стажування. Хтось поїхав до Грузії, а мені пощастило поїхати у Паризьку академію мистецтв. Не знав мови, бо вчив у школі німецьку, але за три місяці вивчив французьку. Працював і вчився у Франції 4 місяці. Це було щось неймовірне, бо нам тоді тільки відкрили ту залізну завісу. Там я зробив близько 20 робіт. От тоді мені й пощастило зробити виставку, на яку одного разу випадково завітав П'єр Карден. Він подивився і запитав: «Ви, напевно, зі слов’ян?». Я запитав: чому. «Бо мистецтво тепле. А не хочете у мене зробити виставку?». Він мав власний виставковий зал. І у квітні 1992 року я мав виставку у цьому залі П'єра Кардена.

— Це для митця дуже круто!

— Так. На цю виставку прийшли одні галеристи, потім — інші. І за недовгий час я мав 40 виставок по всій Франції. Мої чотири роботи великих розмірів перемогли у конкурсі Франції і встановлені поблизу Парижа…