«Коли чули, що розмовляємо українською, почали брати з нас приклад»

Життя Оксани Павлової - педагога львівського Центру підтримки переселенців «Я — Маріуполь», як і усіх маріупольців, розділилося на «до» і «після». У своєму місті Оксана Вікторівна вчителювала — у 18-й школі викладала зарубіжну літературу та християнську етику. 30 років віддала навчанню дітей. 23 лютого 2022 року готувала свій кабінет до відкритого уроку — наступного дня молода вчителька, якій допомагала Оксана Вікторівна, мала проводити той урок. Але наступного ранку навчання у школі не було — почалися обстріли, тож до школи ніхто не пішов… Кілька днів Оксана Павлова з чоловіком переховувалися у власному заміському будинку.

— Я тоді дуже багато молила­ся, — каже Оксана Вікторівна. — У сусідів, які живуть навпроти, з’явився телефонний зв’язок, і мені вдалося кількома словами перекинутися з дочкою, яка на той час була у Дніпрі. Наш ра­йон, Приморський, ще не був під окупацією, тож вдалося виї­хати. Знали, що це небезпечно, але залишатися у місті було ще гірше. У перші дні березня ми з Маріуполя поїхали до Дніпра, а звідти — на Закарпаття. Оскіль­ки донька з чоловіком поїхали до Львова, то й ми згодом пере­бралися сюди.

Тут і почалася нова сторінка життя Оксани Вікторівни. При­йшла у Центр «Я — Маріуполь» і запитала, чим може бути ко­рисною. Коли в адміністрації Центру почули, чим займала­ся вдома Оксана Вікторівна, за­просили на роботу.

Понад 700 дітей приїхали з Маріуполя на Львівщину. У Цен­трі їм не лише надають гума­нітарну допомогу (продукти, засоби гігієни) — з дітками займаються позакласно вчителі й психологи, організовують різно­манітні свята. За словами Окса­ни Вікторівни, прагнули створи­ти таку спільноту, щоб люди, яких війна вигнала з рідного дому, по­чувалися як у родині. Вирішили щонеділі, коли діти не вчаться у школах, проводити засідання дитячо-юнацького клубу «Схо­динки». Його учасниками стали діти віком від 7 до 17 років. Іно­ді читають твори, які вивчають у школі, приділяють особливу ува­гу творчим здібностям дітей.

Першим святом, яке орга­нізувала і провела Оксана Ві­кторівна, був День святого Ми­колая. Написали сценарій, роздали вірші, знайшли костю­ми — і театралізоване дійство вдалося. А потім відсвяткували у такому ж родинному колі Різд­во — і знову з костюмами, ви­ставою, віршами і колядками. Згодом почали готуватися до свята Весни, яке також вдалося на вищому рівні. А далі був Ве­ликдень…

— Пасха — особлива подія для нас, маріупольців, — каже пані Оксана. — Це не просто свято, а надія на те, що життя перема­гає смерть, добро перемагає зло. Ми з Ларисою Волошиною, яка працювала у маріупольській недільній школі, написали ори­гінальний сценарій. А мені ця тема особливо близька, бо ба­гато років викладала християн­ську етику.

— Дивно чути, що в Маріу­полі була християнська ети­ка…

— О, це було ще за часів Ющенка. Він «роздавав» непо­гані укази. І ми домоглися, щоб у кожній маріупольській шко­лі обов’язковим був предмет «Християнська етика». Потім, коли до влади прийшов Януко­вич, цей предмет прибрали у багатьох школах. Мені це болі­ло. У нашій 18-й школі христи­янську етику вдалося зберегти. Але повернуся до свята Пасхи, яке ми організували і яке для нас є особливим. Вийшло театралі­зоване дійство, яке ми прове­ли у дитячій обласній бібліотеці «Леотека». Була приємно вра­жена, бо на наш театралізова­ний Великдень прийшло бага­то дітей з батьками. До речі, ми відкрили багато талантів у на­ших «Сходинках», і діти тепер навчаються у театральних, тан­цювальних і художніх студіях.

Одна мама недавно розпо­відала, що її син у Львові із за­доволенням ходить в українську школу. У Маріуполі, де вчив­ся хлопчик, був булінг. З дитини знущалися, до школи вона йшла як на каторгу. А у Львові хлопчик потрапив у чудовий клас, має багато друзів. Часто запитую дітей, які приходять в неділю у Центр, який предмет їм найбіль­ше подобається. І один хлопчик мене здивував своєю відповід­дю: «Мій улюблений предмет — «Львовознавство». Вперше чую про такий чудовий досвід — ви­вчати історію рідного міста! На мою думку, в Україні у кожній школі мав би бути такий пред­мет, щоб діти змалку вчилися любити своє місто.

— То ви у Центрі лише дітей збираєте?

— Не тільки. До прикладу, для маріупольців віком 50+ органі­зовуємо по суботах вечорниці. За ці вечорниці також відпові­даю я. На таких вечорах говори­мо про літературу і мистецтво, розмовляємо на різні теми, аби тільки люди могли бодай на пев­ний час забути про душевний біль і страждання. Кожна друга жінка, яка приїхала з Маріуполя до Львова, пов’язана із ЗСУ — у когось чоловік (батько, брат) за­хищає Україну, а у когось — у по­лоні, ще у когось — вже немає ні­кого.

— Якою мовою спілкуєтеся між собою?

— Коли я прийшла у Центр «Я — Маріуполь», багато лю­дей, які до нас приходили, роз­мовляли російською. Але чули, що розмовляємо українською, і потрохи-потрохи почали бра­ти з нас приклад. Звісно, ба­гатьом це дається важко. Але стараються. Дехто соромить­ся. А дехто навіть може зроби­ти зауваження іншому, мовляв, чого досі розмовляєте росій­ською, вже час перейти на укра­їнську! Усі свята ми проводимо лише українською, вечорниці - також. На святі Пасхи була вчи­телька української мови однієї з маріупольських шкіл. Запропо­нувала, що шліфуватиме нашу українську вимову. За її слова­ми, діти помиляються, непра­вильно ставлять наголоси. Тож відтепер вона відповідатиме у нашому Центрі за чистоту укра­їнської мови.