«Дитячий центр — мій Еверест, який підкорюю»

Десять років тому Олена Кисельова переїхала до Львова зі селища Золотого, що на Луганщині. В той час на сході почалася гостра фаза війни… Два роки жила у Запоріжжі. Згодом родина переїхала до Львова. Батьки Олени нині живуть за кордоном. А вона свідомо обрала Україну, планує саме тут своє майбутнє.

За фахом Олена Кисельо­ва — викладач музики та хореографії, має ще одну освіту — педагог початкових кла­сів. Ким тільки їй не доводилося працювати у місті Лева: розда­вала листівки, проводила соцо­питування, працювала у дитячих центрах адміністратором. Було таке, що вільних вакантних місць не було, але Олена ніколи не опускала рук… Працювала ре­петитором, викладала матема­тику для дітей та українську мову для дорослих. Серед її учнів було чимало переселенців, які хотіли підтягнути знання мови.

А згодом з’явилася ідея — від­крити у Львові дитячий центр розвитку з красномовною на­звою «Еверест». У квітні мину­лого року дитячий центр запра­цював. Олена зібрала команду однодумців. У дитячому центрі викладають професіонали.

У Львові Олена знайшла й своє кохання. Її чоловік Ілля — з Харкова. Нині викладає у дитячо­му центрі скульптуру. Ілля — про­фесійний скульптор, працює на замовлення. У дитячому центрі вчить дітей ліпити з пластиліну та глини.

Журналістка «ВЗ» зустрілась з Оленою Кисельовою у дитячо­му центрі й поцікавилася, з яки­ми труднощами переселенка зі­ткнулася у Львові? Чи великою є конкуренція у цьому бізнесі?

Дитячий центр розташований на вул. Клепарівській, 15 (непо­далік Краківського ринку). Щоб потрапити всередину, треба під­нятися по сходах. Вони й справ­ді нагадують гору…

У дитячому центрі займають­ся діти від 3 до 15 років. Зага­лом тут навчаються 56 діток. Для них викладають малювання, ан­глійську мову, музику (проводять уроки з гітари та фортепіано). Батьки можуть привести дитину, і та впродовж чотирьох годин ма­тиме різноманітні заняття. У ди­тячому центрі проводять також майстер-класи і для дорослих, зокрема з малювання. Або до­рослі можуть відвідувати занят­тя з музики.

Пані Олена проводить для мене екскурсію дитячим цен­тром. Здається, дизайн примі­щень продуманий тут до дріб­ниць. Деякі кабінети допомогли облаштувати румунські партнери — їм презентували проєкт дитя­чого центру. На вході у вічі впадає креативне дзеркало зі свічками… У класах доволі затишно.

Заходимо у швейну студію. Пані Олена показує, якого діти зшили класного гусака… Викла­дає швейну справу для дітей до­свідчений фахівець. Поруч — ка­бінет логопеда та психолога, які проводять індивідуальні заняття.

Заходимо у кабінет, де діти вчаться малювати. Викладачка малювання і професійна худож­ниця Вікторія каже: «Діток значно легше вчити малювати, ніж до­рослих. Дорослим треба більше пояснювати (більше давати теорії). А діти часто фантазують… Яка у дітей мотивація? Хтось, на­приклад, планує вступати у ху­дожні навчальні заклади або на архітектуру. А ось майстер-класи обирають для душі і діти, і дорос­лі. Хочуть відпочити або спробу­вати щось нове».

Поки дітей ще не було, Вікто­рія малювала портрет своєї по­други — це подарунок їй на день народження.

Я була вражена тим, яке у ди­тячому центрі бомбосховище. Пані Олена розповіла, що май­стри його викопали самотужки за 11 місяців! Тут є вентиляція і очищувач повітря. Стоять дива­ни. У разі повітряної тривоги у бомбосховищі можна проводити заняття або організовувати для дітей ігри.

— Плануємо також відкрити у дитячому центрі балетну студію для дітей, — каже Олена Кисельо­ва. — Запит від батьків великий. Конкуренція у цьому бізнесі - ви­сока, тож треба мати якусь фіш­ку. Наша фішка у тому, що маємо багато різних класів, у тому чис­лі творчих.

— Пригадуєте той момент, як ви виїжджали з Луганщини?

— Я тоді навчалась у Луган­ському національному універси­теті, — каже пані Олена. — Мені залишався ще рік навчання. Вліт­ку поїхала у Харків до сестри. Ми з сестрою думали, що невдовзі повернемось додому, але тато подзвонив і сказав: «Ми у підвалі. Летять ракети і бомби». Батьки забрали брата, він на той час на­вчався у спортивній школі у Лу­ганську. Ще кілька місяців вони залишалися в Золотому. Ми не думали, що все так затягнеться і врешті-решт почнеться велика війна…

Наше село маленьке, 10 тисяч людей. Але неподалік електро­станція, шахти. Золоте фактично одразу захопили сепаратисти. Коли дали «зелений коридор», батьки разом зі своїми друзями виїхали. З того часу ми вдома не були…

— Як потрапили до Львова?

— Ми переїхали спочатку в За­поріжжя, жили там у 2014−2015 роках. А 2016-го я переїхала до Львова. Мій тато — пастор, його запросили до міста Лева допо­магати в одній із церков. Я пере­їхала з батьками. Займалася ди­тячим служінням.

— Хто вам допоміг з житлом, з роботою? Як вдалося втри­матися у Львові? Знаю, що де­які переселенці так і не змогли тут зачепитися, попри те, що намагалися відкрити бізнес.

— Морально і духовно нам до­помагала церква. З’явилося вну­трішнє відчуття, що Бог попіклу­ється, і все буде добре. Усі пішли працювати. Мама влаштувалася продавцем у магазин. Зарпла­та до зарплати, ми змогли орен­дувати у Львові квартиру. На Лу­ганщині батьки мали свій бізнес, пов’язаний з пам’ятниками. Все залишилося на окупованій тери­торії - дім, магазини… Тато буду­вав дім довше, ніж ми у ньому по­жили. Жили десь зо два роки, а будував його тато чотири. Поча­лася війна…

Більшість моїх родичів зали­шилися на Донеччині, на окупо­ваних територіях. «Бо хата сто­їть, кому залишу хату?» — такі у них аргументи. Я, наприклад, та­кої позиції не розумію. Навіщо тобі хата, якщо над тобою щодня літають ракети?

Я досі винаймаю у Львові жит­ло, мене це не напружує. Знаю, що маю більш-менш спокійне життя. Батьки наразі живуть за кордоном.

Селище Золоте на сьогодні - «сіра зона». Ще давніше сусідка, яка там жила, розповідала, що у наш будинок заїхали сепаратис­ти… Що там сьогодні відбуваєть­ся, навіть не знаю. Є моменти, які я «відпустила» і почала нове жит­тя у Львові.

З 2018 року почала займатися з дітьми як репетитор. Я за фа­хом викладач музики і хореогра­фії. Навчалася також на педаго­га початкових класів. Але ніколи не мріяла працювати педагогом (сміється. — Авт.). Хоча дуже лю­блю діток. Здебільшого працю­вала у Львові у дитячих центрах адміністратором. Моя сильна сторона — люблю все організову­вати, комунікувати з учителями, з групами, з батьками.

Коли почалася велика війна, більшість моїх діток поїхали за кордон. У мене на той момент було дуже багато учнів, з якими я працювала. Щодня мала заняття з дітьми з десятої ранку і до вось­мої години вечора! Із початком великої війни церква відкрила у цьому приміщенні прихисток. Через нього пройшло близько 6 тисяч людей. Я допомагала, во­лонтерила.

Через рік-півтора діти почали повертатися з-за кордону. По­вернулися до Львова і вчителі. Ми вирішили, що треба створю­вати такий простір, де зможемо не лише навчати дітей, а й вихо­вувати наше майбутнє покоління. У нас молодий колектив. Викла­дачі для дітей — друзі та настав­ники. Під час занять діти часто розповідають їм про своє життя.

— Чи став Львів вам близь­ким?

— Це уже рідне місто, в яко­му почуваюся комфортно. Хоча не люблю, коли нас називають переселенцями, це наче якесь клеймо. Переселенкою себе вже не вважаю. Я швидко адапту­валася до нового життя (Олена вільно розмовляє українською. Каже, що 2002-го її клас пер­шим розпочав навчання у шко­лі селища Золотого українською мовою (до того часу усі предме­ти викладали російською). Хоча у побуті та у компанії друзів усі продовжували спілкуватись ро­сійською. За десять років життя у Львові лише одного разу їй зро­били зауваження, що розмовляє телефоном російською мовою. Це був 2016 рік. Зі слів Олени, це був поважний пан, який був до­сить толерантним у розмові. — Авт.).

На Луганщині було дуже ба­гато пропаганди. Я бачила, як приїжджали автобусами люди з прапорами держави-агресора, знімали відео і їхали цими авто­бусами далі. Це все проплачува­лося. російські окупанти підку­повували місцевих… Давали їм владу. У нас були сусіди-алкого­ліки. Мали вісім дітей, яких ніх­то не доглядав. Коли ми виїж­джали, вони стали офіцерами «лнр». І таких у селищі було бага­то… Ті, хто навіть туалету не мав у будинку, ходив у кущі, займали якісь посади. Плескали в долоні: «лнр» — наша нова держава, ми тут будемо керувати". Більшість свідомих людей, звісно, виїхали.

— Ви своє майбутнє бачите у Львові?

— Не люблю загадувати напе­ред… Бачу майбутнє в Україні. До повномасштабної війни я ба­гато подорожувала автостопом. Побувала у різних країнах Єв­ропи. Під час великої війни було багато можливостей для виїзду, але хочу жити в Україні. Попри те, що вести бізнес тут непросто. 2025 року податки стали ще ви­щими. Перший рік нам погоди­лась допомогти з орендою церк­ва. Не знаю, чи ми б дали собі раду… Знаю багатьох людей, які мали ґранти, але не втрималися у бізнесі.

Який наш секрет? Не зупи­нятися, навіть коли йти важко! Можливо, ми відкриємо в Украї­ні ще кілька таких дитячих закла­дів. Це — мій Еверест, який я під­корюю.