«Коли шиємо прапори, це додає нам сил та натхнення!»

Родина з трьома дітьми з окупованої Херсонщини перебралася на Львівщину, де розпочала власну справу

«Ми переселенці з Херсонщини, живемо у Львівській області. Велика вдячність людям, які нам допомагають, – написала на своїй сторінці у Фейсбуці Світлана Локатир. – Ми, своєю чергою, теж не хочемо залишатися осторонь. За допомогою волонтерів придбали швейну машинку для моєї 15-річної доньки Олени. Купили трішки тканини для проби і відшиваємо прапори України та декоративні подушечки для авто синьо-жовтого кольору. 10% від продажу передаємо нашому старостату, який збирає на бронежилети для наших захисників. Ми сильні. Ми працюємо. Ми любимо. Ми переможемо!».

Журналістка «ВЗ» за­телефонувала до пані Світлани, аби розпита­ти, як родині із трьома дітьми ведеться на Львівщині?

– Ми виїхали з Херсонщи­ни два місяці тому, – розпові­дає пані Світлана. – Останньою краплею стало те, що російська техніка почала заїжджати до на­шого села (населений пункт розташований неподалік від траси). Зник зв’язок. У нас край­ня хата, ми бачили, як окупанти почали копати окопи… Увечері до хати прийшли «гості» з авто­матами – перевіряли докумен­ти, телефони. Що мене здиву­вало, запитували мене, чи не було у селі сепаратистів. Я їх пи­таю: «А хто це?». Кажуть: «Це ті, хто з «лнр-днр», дуже жорсто­кі». Ті окупанти розмовляли сур­жиком. Може, самі були з «лнр-днр»? Я була налякана, навіть не розгледіла, у якій вони були формі. Пам’ятаю, на руках та ногах мали білі пов’язки... Ми з чоловіком вирішили – треба ви­возити дітей. 7 квітня я з дітьми виїхала, а ввечері вони влашту­вали у домі обшук. Мій чоловік – атовець, хтось з села його здав. У нього забрали документи, те­лефон, ноутбук. Зараз залиша­ється на Херсонщині, бо виїхати без паспорта – нереально.

На Львівщину ми разом з по­дружкою та дітьми добирали­ся майже тиждень, – веде далі пані Світлана. – Знайшли чоло­віка, який допоміг нам переїхати через блокпост окупантів. Водій брав з кожної машини 300 дола­рів. Їхали колоною із 20 машин. У перший день нас не пропус­тили. Водій їздив, домовлявся з російськими солдатами, і нам усе-таки вдалося виїхати. Зна­йомі розповідали, що тепер оку­панти беруть за виїзд з Херсон­щини по 8-10 тисяч грн з особи.

Ми не знали, куди їхати. Бу­диночок, який нам обіцяли у селі на Миколаївщині, був у жахли­вому стані. Господар нещодав­но помер, зловживав алкого­лем… Діти голодні. Холодно. Темніє. Куди рухатися далі? До­бралися до Вознесенська. У го­телі, на рецепції, я запитала, чи немає у місті волонтерів, які мо­жуть нам допомогти? Приїха­ли волонтери – привезли гаря­чу вечерю, засоби гігієни. Для дітей – ящик солодощів. Запро­понували їхати на Західну Украї­ну. Ми погодилися.

Коли вже були у Львові, при­летіли ракети. Ми були у шоко­вому стані… Нам пропонували їхати за кордон, але я до остан­нього не хотіла. Знайомий допо­міг з будинком у Нових Стріли­щах (40 км від Львова). Платимо лише за комунальні послуги. У селі я влаштувалася у швей­ний цех, де шиють шведам ря­тувальні жилети. На Херсонщині працювала у дитячому садочку вихователем фізичної та музич­ної культури.

– Як вирішили шити з донь­кою прапори?

– Коли приїхали на Львівщи­ну, я дуже хотіла мати прапор України. Бо Херсон – це Україна! Ми шукали його по усіх магази­нах, до Ходорова їздили, ніде не було. Моя донька перед почат­ком війни, 21 лютого, зайняла друге місце на обласній Олімпі­аді з трудового навчання. Каже: «Мамо, купи тканину, я пошию прапор. Я шити люблю».

В Instagram я натрапила на во­лонтерський центр. Дівчатка за­питували, чим вам допомогти, може, потрібні продукти харчу­вання? Я кажу: «Моя донька хо­тіла би шити прапори. Чи мо­гли б ви допомогти з «беушною» швейною машинкою?». Вони ка­жуть: «Шукайте в Інтернеті швей­ну машинку». І ми знайшли – за 1700 грн. Волонтери скинули нам на банківську картку 2 тисячі грн. Ми замовили машинку, нам іще зробили знижку – ми її ку­пили за 1500 грн. Трішки купили тканини. Я зателефонувала своїй однокласниці, яка шиє одяг. Вона мені розповіла, які голки потріб­ні. Перший прапор, який донька пошила, ми собі залишили. Інші – продали через Інтернет.

Ось такі подушки шиє родина з Херсонщини.
Ось такі подушки шиє родина з Херсонщини.

На швейному підприємстві я отримала першу зарплату – 3 тисячі грн. На ці кошти замови­ла нову тканину. Донька і мене навчила шити. Коли вперше сіла за швейну машинку, то шов не виходив рівним (усміхається. Авт.). А тепер, крім прапорів, почали шити ще й синьо-жов­ті подушки для авто. Вартість прапора – 150 грн, подушки теж 150 грн. Прапори сільська рада купила. Сусідні села купують…Коли шиємо прапори, це додає нам сил та натхнення – не опус­каємо рук!

– На городі собі щось поса­дили? Може, кавуни?

– Звичайно, що посадили. Ка­вуни – ні (усміхається. – Авт.). У нас вдома росте море абрико­сів. Тут довелося йти по них на ринок. Подруга поїхала за кор­дон. Я сама з дітьми... Ми вирі­шили залишитися в Україні. Сла­ва Богу, влаштувалася на роботу. Хоча раніше мріяла працюва­ти за кордоном. Знайомі з ЗСУ сказали: «Усе буде добре! Ще встигнете поїсти херсонських кавунів!». Дуже сподіваємося…

Схожі новини