«Війна – це не любов. А ми домовилися розповісти тільки про наше кохання»

Про неймовірну історію кохання, що народилося на Майдані, німецькі кінематографісти зняли документальний фільм

Про історію їхнього кохання і одруження говорили під час Революції гідності не лише на Майдані. Про них знала уся Україна, бо «Високий Замок» одним з перших два роки тому написав про знайомство, кохання і одруження Яри і Лісоруба. А тепер, як з’ясувалося, про їхнє кохання, що народилося «у пеклі» Майдану, кінематографісти з Німеччини знімають документальний фільм.

Про це мені розповіли головні герої картини, які щойно повернулися з Києва, де і відбувалися зйомки.

Подружжя Богдана Загурського (позивний Лісоруб) і Яри Березій народилося на Майдані під час Революції Гідності. Саме там уперше побачили одне одного. Тоді Богдана вразила хоробрість та відданість майбутньої дружини. Лісоруб Богдан пішов на Майдан у листопаді 2013 року, відразу після того, як побили студентів. На початку грудня звільнився з роботи і пішов боротися за Україну. Тоді йому навіть на думку не спадало залицятися до когось, а тим більше шукати собі дружину в такому місці і у такий складний час…

Коли у січні на Грушевського почався штурм, Яра приносила хлопцям гарячий чай і каву, канапки. От тоді вперше пан Богдан її побачив.

«Я ж колись кави взагалі не любив. Але коли Яра її приносила, я з таким задоволенням її пив! Одного разу йшов з барикади і побачив Яру. Сиділа біля бочки. Запросив її у гості. Хотів показати барикаду на Грушевського. Вона пішла. Не боялася. Зайшли у штаб, що був у підвалі. У нас тоді наметів не було, ми спали по черзі під брезентом. А хто дуже замерз, той ішов грітися на Майдан. 18 лютого почався штурм. Нас залишилося разом з афганцями 27 осіб. Більша частина втекли. А Яра не втекла. Цим мене ще більше вразила. О 12-й годині біля мене розірвалася граната, осколками від якої мені посікло ноги і спалило трахею. Хлопці винесли мене у шпиталь (зараз там бібліотека. — Г. Я.). І після того я її більше не бачив. Цілих три тижні. Мене «підшаманили» у Трускавці, і я знову повернувся на барикаду. А про те, що Яра стане моєю дружиною, я знав. І знаєте що? Вона від мене ховалася! Я шукав її всюди, питав у сотників, де Яра. Ніхто мені не хотів казати, бо не знали, чого саме я її шукаю. Боялися за неї. Кажу їм: «Та ви — барани! Я хочу з нею одружитися. Люблю її».

Але Лісоруб не був би Лісорубом, якби не знайшов Яру.

«Богдан прибіг о другій ночі в намет, де я спала, розбудив мене і каже: «У нас вранці з тобою шлюб». Я спросоння не зовсім зрозуміла, що від мене хочуть, і знову заснула. Де ж я могла подумати, що Богдан уже зі всіма домовився?! Вранці дивлюся — священники йдуть. І тут мені стало не до жартів. О дев’ятій ранку волонтери мені принесли білу сукню. Я у неї, правда, ледве вмістилася. І український віночок на голову. Були у нас і перстені, і букет квітів, і коровай. А от за білі шлюбні мешти не подумав, тому я йшла у своїх темних босоніжках».

- Два роки тому німецькі кінематографісти нас розшукали (мабуть, після матеріалу, опублікованому у «ВЗ»), - розповіла Яра Березій журналістці «ВЗ». – Але на світ насунулася пандемія, і з їхнього задуму нічого не вийшло. Ще нам зателефонувала журналістка з телеканалу «Україна» і питала, чи можна дати наші координати, бо німці хочуть зняти документальний фільм про кохання, що народилося на Майдані.

Кілька днів тому німецькі кінематографісти зустрілися з Ярою і Лісорубом у Києві. У документальному фільмі головні герої – дві сім’ї.

- Які питання ставили німці?

- Просили розповісти, як прийшли на Майдан, як познайомилися, чому вирішили побратися, - каже Яра. – Дивувалися, звідки взявся вишиваний рушник і біла сукня. Ми показували фотографії – як усе було, як ми йшли з прапорами до шлюбу. Потім повели їх на Грушевського, на Інститутську, показували, де стояв наш намет, де познайомилися і навіть де сварилися. Але німецьким кінематографістам, мабуть, було складно зрозуміти, що ми через це все пройшли, були у самісінькому «пеклі», що це – наш біль, що ми – не актори! Коли я підійшла до фотографій Небесної сотні і побачила хлопців, яких я знала, мене знову почали щось розпитувати. Але як можна у цей момент говорити? Я не можу і не хочу! Хочу помовчати… А потім ми підійшли на те місце, де був розстріл. Я зупинилася біля фотографії хлопця з Тернопільщини Голоднюка, навернулися сльози, бо знала цю мужню дитину. А оператор мені пхає камеру просто в обличчя. Невже не розуміє, що є моменти, коли треба просто помовчати?..

А біля Героїв Небесної Сотні хотілося просто помовчати...
А біля Героїв Небесної Сотні хотілося просто помовчати...

Важкий був день, тяжкий знімальний процес, бо вкотре треба було пережити моменти того жахіття. А коли вже вимкнули камери, німецький журналіст мав необережність запитати у Яри і Богдана, як вони би поставилися до того, якщо Крим, Луганськ і Донецьк відійдуть до Росії. Яра тільки промовила: «Даремно ви це запитали». Натомість їм «усе пояснив» Богдан, якому наче сіллю насипали у роз’ятрену рану… Яра розповідала, що Богдан не добирав слів, казав все, що думає з цього приводу. І «пояснював» з матюками.

Перекладач запитав у німця, чи треба переводити відповідь Лісоруба, але той лише відмахнувся, мовляв, я і сам все зрозумів.

- Та хіба вони розуміють, що то для нас є Україна? Хіба можна про таке запитувати, знаючи, що у нас йде війна?! - Навіть розповідаючи мені, Богдан не міг стримати емоцій. - Це Росія напала на мою державу. Я до них не йшов грабувати і вбивати. Мені не потрібна їхня земля, але Україну дерибанити не дамо! Я йому кажу: це те саме, що відрізати тобі одну руку! Як будеш почуватися? Буде тобі погано. Так само і ми, українці, не можемо дати собі відрізати «одну руку», бо ж потім ще другу захочуть відрізати. Питаю: ти знаєш, чому ми беремо зброю? Бо тиран боїться, коли у нас є сильна зброя, він боїться спротиву. Чого тоді вмирали і зараз помирають наші пацани? Та щоб Україна була у цілісності!

- Але ж фільм мав бути тільки про кохання, що народилося на Майдані…

- Так. Ще під час зйомок вони запитували, а як було далі, як було на війні? Ми сказали, що тему війни не будемо обговорювати в кіно. Бо війна – це не любов. Ми ж домовилися розповісти тільки про наше кохання. Їхньою умовою було, щоб жоден з нас не був у камуфляжі чи іншій військовій формі. Ми погодилися. Правда, Богдан прийшов на зустріч у кепці УПА, але якось не звернули уваги. Бо якби Богданові не дозволили бути у кадрі у цій кепці, ми би поїхали додому.

Читайте також: У 15 років приймав пологи у своєї матері

Схожі новини