«На Майдані зрозумів: у мене назад дороги вже нема»

20 лютого 2025 року минає 11 років від дня масових розстрілів Небесної Сотні на Майдані. Це ще одна трагічна дата — 11 років від початку російської агресії. У великих містах і маленьких містечках цими днями вшановують тих, хто став ангелом у ці страшні дні. Вітають і тих, хто пройшов крізь вогонь і пекло, і сьогодні розповідає, як все було.

Одним з Героїв Майдану, точніше живою легендою не лише тих часів, а й тепер, є відомий іконописець, музикант Лев Скоп. 18 лютого у львівській галереї «Дзиґа» відбулася творча зустріч з митцем.

Насправді, це не можна назвати творчою зустріччю, бо це, швидше, була відверта розмова старих і нових друзів художника. Пан Левко розповів про ті жахливі дні, сипав жартами, описував своє творче життя після 20 лютого 2014-го…

Зустріч почалася з короткої молитви за душами тих, хто віддав життя за волю і незалежність України, яку провів «побратим» іконописця отець Василь Полянко. Я написала «побратим», бо отець Василь разом з паном Левком майже щомісяця долають тисячі кілометрів, щоб подарувати ікони захисникам, помолитися, когось, можливо, охрестити і навіть одружити. Бо на фронті ніхто не скасовував кохання і щирі почуття.

— На Майдан ми з Тетяною (покійна дружина іконописця. — Г.Я.) приїхали в один з перших днів, — розповів Левко Скоп. — Там зібралося багато люду. Хтось приїжджав і повертався додому, на їх місце приїжджали інші. А я на Майдані зрозумів, що мені назад дороги нема. Спочатку ми стояли біля стели, потім з’явилася сцена. Ночували, де виходило. Поставили намет, але 11 грудня, коли був штурм, наш намет повністю розбили. Ми такі всі ходили, як погорільці. Але пощастило, бо нам «засватали» підвальчик. Там було три кімнати: в одній ми спали, в іншій була кухня, а третю я перетворив на майстерню.

Пан Левко збирав дошки і малював. Свої роботи роздаровував. А потім почав малювати щити. Навіть організували таку акцію «Розмалюй щит».

— Для мене Майдан був, як держава в державі, — продовжує митець. — Там постійно бачив прекрасних людей. 18-го вранці мені подзвонила моя Таня і сказала, що на Інститутській почався штурм. Я побіг туди. Дорогою кидав каменюки. І навіть робив селфі з файними дівчатами (сміється. — Г.Я.). А потім нас оточили. Ой, що там було! Мене збили з ніг, по мені пробіглися беркутівці. До речі, той мій плащ — «мальборовський», який мені подарували хлопці на Майдані, треба знову носити. І не кажіть, що його треба випрати. Його не випереш — то у нього такий колір. Колір бруду, ковбойський. Зате від нього добре відскакували гумові кулі.

У тій масакрі пан Левко загубив телефон. Хтось сказав, що Левко загинув — на дзвінки не відповідав. Друзі його втратили з поля зору…

— Знаєте, коли почалися перші поховання, я впав в депресію, — зітхає пан Левко. — Подумав: для чого мені то малювання? Чому такі молоді хлопці загинули? Та пісня «Пливе кача…» розривала душу. Прекрасна пісня, але я її зненавидів, бо з нею ховали наших Героїв. Я не хотів малювати зовсім…

З депресивного стану художника «витягнув» отець Ігор. Та й хлопці просили намалювати ікони. Художник зрозумів, що має і далі творити, бо його ікони потрібні людям. Зрештою, як сам зізнається, окрім малювання, більше нічого не вміє роботи. Лев Скоп малює не лише вдень, а й вночі. За понад 10 років війни, як розповів на зустрічі отець Василь Полянко, художник Скоп створив і відвіз нашим захисникам на фронт понад 5,5 тисяч ікон.

— Ми постійно їздимо на схід. Знаєте, який там у мене позивний? «Шланг». Чому «Шланг»? Бо я нічого не вмію робити і постійно шлангую (сміється. — Г.Я.). От приїхали на фронт. Хлопці носять ящики. Думаю, може, і мені якогось ящика занести? Але розвертаюся і йду в інший бік. Або мені кажуть: «Йди, візьми те і те». Стою і перепитую: а що саме? Хлопці махнуть рукою і йдуть самі принести те, що треба. Ну, не вмію нічого роботи, люблю шлангувати (сміється. — Г.Я.). Але повернуся до Майдану. Майдан дав мені більше шансу проявитися. Та й не лише мені. В Україні пробудилися митці, які трансформувалися по-новому на Майдані.

На запитання модераторки зустрічі Діни Ростоцької, яке значення має сьогодні те мистецтво, яке «народилося» тоді, на Майдані, як воно з нами сьогодні взаємодіє, художник відповів:

— Мистецтво — дуже сильна зброя. Ми знаємо, скільки розстріляли художників, зокрема, бойчуківців. Мистецтво — як автомат чи кулемет. А Майдан конкретно показав — хто є хто. Митець має бути не лише талановитим, а й чесним. До прикладу, моя Танюся робила графіку. Ту графіку друкували і роздавали на Майдані. І це також дуже спрацьовувало. Її малюнки були присвячені Святому Миколаю, Різдву. Майдан утвердив нас, показав, що ми сильна нація. На мою думку, дякуючи Майдану, ми зупинили ворога. Пам’ятаю, як казали, що вже «взяли» Харків, що почалася війна. І багато людей відразу пішли на фронт — просто з Майдану. Я тоді саме лежав у лікарні. Зрозумів: треба робити аукціон. Бо ситуація в армії - критична! Почав ходити по смітниках і знаходити картонки, дошки. Лікарка до мене дуже добре ставилася — виділила мені окрему кімнату, де я міг малювати і віддавати роботи на аукціон…

За регламентом, зустріч давно мала завершитися, але гості не відпускали пана Левка. А коли отець Василь Полянко заспівав пісню-присвяту Левкові Скопу, заговорили і про Пантеон Героїв, який священник з художником створили у приміщенні колишнього розваленого костелу у селі Новошичі. На завершення отець Василь Полянко разом з гостями заспівали Гімн України.