«Ми як два крила: якщо одне зламати, друге не полетить»

Подружжя Богдана Загурського (позивний Лісоруб) і Яри Березій народилося на Майдані під час Революції гідності. Саме там уперше побачили одне одного. Тоді Богдана вразила хоробрість та відданість майбутньої дружини. Лісоруб Богдан пішов на Майдан у листопаді 2013 року, відразу після того, як побили студентів. На початку грудня звільнився з роботи і пішов боротися за Україну. Тоді йому навіть на думку не спадало залицятися до когось, а тим більше шукати собі дружину в такому місці і у такий складний час…

Пан Богдан народився на Золочівщині, працював у геологорозвідці водієм, інструктором зі спорту. Останнє місце праці перед війною — в одному зі столичних інститутів. Був і зварювальником, і інструктором. Заробляв на той час непогано — 800 доларів на місяць. Оскільки місце праці було поруч з Майданом Незалежності, Богдан Загурський розривався між роботою і Майданом. Одного разу проректор викликав його «на килим» і сказав вибирати: або робота, або Майдан. Вибрав Майдан.

— Із тих, хто тоді зі мною працював, жоден не пішов на Майдан, — каже Богдан. — А коли я звільнився, більшість не могла зрозуміти, як можна було покинути таку високу зарплату і піти. Але я жодного разу не пошкодував, що вчинив саме так.

Коли у січні на Грушевського почався штурм, Яра приносила хлопцям гарячий чай і каву, канапки. От тоді вперше пан Богдан її побачив.

— Знаєте, — продовжує Богдан, — я ж колись кави взагалі не любив. Але коли Яра її приносила, я з таким задоволенням її пив! Одного разу йшов з барикади і побачив Яру. Сиділа біля бочки. Запросив її у гості. Хотів показати барикаду на Грушевського. Вона пішла. Не боялася. Зайшли у штаб, що був у підвалі. У нас тоді наметів не було, ми спали по черзі під брезентом. А хто дуже замерз, той ішов грітися на Майдан. Мій намет на Майдані називався «Барбакам» — це був творчий намет, у якому серед інших був відомий художник Андрій Єрмоленко. Ми ходили до нього додому, адже він киянин.

— На той час у вас була сім’я?

— Перша дружина померла, з другою ми не зійшлися характерами.

— То як зрозуміли, що Яра — ваша майбутня дружина?

— Пригадуєте, 18 лютого почався штурм? Нас залишилося разом з афганцями 27 осіб. Більше половини втекли. А вона не втекла. Цим мене ще більше вразила. О 12-й годині біля мене розірвалася граната, осколками від якої мені посікло ноги і спалило трахею. Хлопці винесли мене у шпиталь (зараз там бібліотека. — Г. Я.). І після того я її більше не бачив. Цілих три тижні. Мене «підшаманили» у Трускавці, і я знову повернувся на барикаду. А про те, що Яра стане моєю дружиною, я знав. І знаєте що? Вона від мене ховалася! Я шукав її всюди, питав у сотників, де Яра. Ніхто мені не хотів казати, бо не знали, чого саме я її шукаю. Боялися за неї. Кажу їм: «Та ви — барани! Я хочу з нею одружитися. Люблю її».

— Яро, а чому ви тікали від Богдана? Він вам не подобався?

— Бо Майдан — не те місце, де можна шукати кохання. Не для того я туди прийшла. Я — вдова, старша від Богдана на три роки, у мене дорослі діти. Колись працювала у військовій частині. Потім — в одному з київських ресторанів. Вмію смачно готувати.
У мене була непогана робота і добра зарплата. А коли по телевізору побачила, що робиться на Майдані, пішла у Будинок профспілок готувати їсти майданівцям. У мене такий характер, що маю все контролювати. Мушу бути у курсі подій. Тому я вже не варила їжу, а розносила. А коли почався штурм, побачила, який Богдан безстрашний.

Я на барикадах йому подавала «коктейлі Молотова», бачила, як цей чоловік «горить» у бою. Розумієте, він — революціонер. З
таким не страшно ні на війні, ні у житті. Але навіть подумати не могла, що будемо разом. А потім сталося так, що «беркутівці» забрали Яру з іншими майданівцями у поліцейський відділок, де протримали три дні. Їх возили містом, не знаючи, куди «прилаштувати». Багато кого після цього так і не знайшли…

Яра знову повернулася на Майдан. Тоді їй розповіли, що її шукає Лісоруб. А він її шукав не лише на Майдані. Поїхав на схід, бо думав, що вона вже там. Не знайшов. Відпросився у начальника штабу на кілька днів до Києва. Прийшов знову до сотників на Майдан з тим самим запитанням: «Де знайти Яру?». Ніхто не каже. «Знаєте, як я знервувався? Кажу: а чого ви тут сидите? Чого на фронт не їдете? Даю вам годину часу. Не знайдете мені Яру, будете всі в шоці! Вони зрозуміли, що я прийшов з фронту і жартувати не буду».

— І що, сказали, де її шукати?

— Так, сказали, — усміхається Яра. — Богдан прибіг о другій ночі в намет, де я спала, розбудив мене і каже: «У нас вранці з тобою шлюб». Я спросоння не зовсім зрозуміла, що від мене хочуть, і знову заснула. Де ж я могла подумати, що Богдан уже зі всіма домовився?! Вранці дивлюся — священники йдуть. І тут мені стало не до жартів. О дев’ятій ранку волонтери мені принесли білу сукню. Я у неї, правда, ледве вмістилася. І український віночок на голову. Були у нас і перстені, і букет квітів, і коровай. А от за білі шлюбні мешти не подумав, тому я йшла у своїх темних босоніжках.

— І не питав вашої згоди?

— Ні, все вирішив за нас двох.

— Богдан не уявляв вже життя без вас. А ви?

— Я бачила, що з ним можна і у вогонь, і у воду. А як блимнув своїми блакитними очима, зрозуміла, що у них і потонути
можна. Серце моє аж заспівало. На четверту годину був призначений шлюб. Але почався дощ як з відра. Йти до каплиці Небесної сотні було неможливо. І тоді я звернулася до Господа: «Боже, зроби так: якщо це моя доля, значить, нехай дощ припиниться». За 15 хвилин до четвертої дощ припинився, і на небі з’явилися дві величезні веселки. І я зрозуміла: це моя доля. До шлюбу вони йшли з прапорами, короваєм і музикою.

— Ми часто згадуємо обіцянку, якою присягали одне одному на вірність і вічну любов, — каже Яра. — «І в радості, і в горі, і до
кінця…». Здоров’я у мого Богдана після війни похитнулося. Він тепер волонтер. Для Лісоруба війна на передовій закінчилася на сході на початку 2017 року. Хоча він не раз туди повертався. Найбільше знаєте, чого боявся? Померти у ліжку. Каже, що воїн
повинен захищати свою землю і померти як герой. Деякі висновки лікарів, чесно кажучи, б’ють по голові. Але я все перевіряю
особисто. Не можу змиритися з тим, що мій коханий має ту чи іншу хворобу. А коли доздаємо ще море аналізів, з’ясовується,
що нема тих захворювань. Але поки чекаємо на висновки, живемо у страху. Ми як ті два крила: якщо одне буде зламане, то
друге не полетить…

— Ваш чоловік — романтик?

— О, ще й який. То яблучко приносив у намет, коли ми повернулися на Майдан, то ромашку десь зірвав, то цукерку з кишені дістане. А був випадок, що і футболку приніс. Щоб ви розуміли, на Майдані ми з ним мали навіть спільний одяг — три пари шкарпеток на двох і футболки мали спільні. А коли вже був на сході, то міг через всю Україну приїхати до мене «попутками» на ніч… І через кілька годин повертався. Я ще вранці з ним говорила по телефону, а вночі він вже був у Тернополі.

— Як ваші діти сприйняли те, що у мами новий чоловік?

— І донька, і син поставилися з розумінням. Хоча на початках була певна настороженість. Але він такий добрий, що його не
можна не любити. І він їх дуже любить. Іноді мені здається, що любить їх навіть більше, ніж я.

— Богдан після Майдану пішов на фронт. А ви, Яро?

— На третій день після одруження Богдан поїхав на фронт. Мені було боляче. Ми тільки одружилися, а він вже їде. Благала, щоб залишився, але він мені сказав: «Якщо не я — то хто?». І поїхав. А я — волонтер. Привозила одяг, продукти і залишалася у чоловіка на два-три тижні. Прала і варила їсти хлопцям з «Айдару». Хотіла бути з Богданом там постійно, але він не дозволив. Просилася, що не буду стріляти, а тільки готуватиму їжу, але мій Лісоруб був невблаганним. Знаєте, я молилася і вранці, і ввечері, щоб Господь його вберіг. Мабуть, за все своє життя я стільки не молилася, як у той час, коли Богдан був на війні. — Кожні десять днів я отримував посилки, — на очі Лісоруба навертаються сльози. — Дякую львів’янам за ту допомогу, яку ми, «айдарівці», отримували від них на сході з перших днів війни. Особливо багато допомагала Інна Арат, а також волонтерська сотня «Львів».

— Як приходив до себе після фронту пан Богдан?

— Майже рік пролежав у різних лікарнях. Я двічі на тиждень їздила до Києва електричками, щоб було дешевше. Він лікував гепатит С і онкологію. Давали нам лише три місяці.

— Якби не Яра, мене би вже давно не було на цьому світі, — усміхається Лісоруб.

— А потім була моральна травма, — каже Яра. — Гасив її алкоголем. Нікуди не ходив, пив удома. Це тривало, на щастя, недовго, бо я сказала: «Ти, Богдане, герой. Ти пройшов Майдан, на фронті не раз потрапляв під кулі. Якщо ти зіп’єшся, я тебе, звісно, не покину, бо і в горі, і в радості присягала бути з тобою. І йшли ми до каплички Небесної сотні, де ще добре не висохла кров загиблих і поранених. Чи про таке життя ти зі мною мріяв, якщо поруч пляшка? А хто розкаже потім правду дітям, хто напише історію, як не ти?».

— І я одного прекрасного дня вранці сказав собі: досить, — перебив дружину Богдан. — Бо я справді її дуже люблю. Чого вона через мене має страждати? І відтоді більше не п’ю. Ані краплини!

— Чула, ви, пане Богдане, пишете книжку?

— Так. Я маю розказати, як ми прийшли до того, що у нас не було зброї. А скільки у мене інформації про Майдан!

Лісоруб тепер їздить по школах і розповідає дітям правду про війну. Допомагає хлопцямвізочникам разом з волонтерською сотнею «Львів». І Яра завжди поруч. Знайомі дивуються, як це можна — бути 24 години разом і не сваритися. Можна. Якщо довіряти і кохати безмежно, тоді часу для суперечок не буде…