Передплатити

Вишиті черевички знаходять модниць навіть за кордоном

Навіть найбільші модниці не відмовляться від вишитих чере­вичків та чобітків. Їх виготовляє ратнівчанка Клава Глушко


Уже десять років Клава Глушко не розлучається із голкою та нитками. Фото з домашнього архіву Клави Глушко

Водночас у колекції жінки – вишивані плаття, сорочки, сумоч­ки, гаманці, картини тощо.

Клава Володимирівна виступає у ролі помічника своєї се­стри, знаної рівненської майстрині Анни Марчук. Готує їй викрійки для взуття, які у Рівному наносять на виріб.

Із бабусиного клубочка – до серця внучат

Любов до голки й ниток у сестер зародилася в ранньо­му дитинстві. Цією справою займалася їхня бабуся, котра майже чотири десятиліття була паралізованою і володіла тільки лівою рукою. В активі старень­кої аж чотирнадцять килимів, чимало рушників, серветок, скатертин для себе, дітей, ону­ків, знайомих. Її вироби й за­раз прикрашають плащаницю у Різдво-Богородичному храмі Ратного.

Дівчата захопилися виши­ванням ще в дошкільному віці. Але серйозніше ставитися до згаданого заняття, заробляючи таким чином гроші, розпочали дещо пізніше – 10 років тому.

Першою була Анна – еконо­міст за освітою. Після декрет­ної відпустки вона не вийшла на роботу, а взялася гаптувати.

Якось Клава попросила її вишити сорочку чоловікові. На­томість сестра надіслала заго­товку, розповіла, як оздобити шию. Відтоді й усе закрутило­ся.

Згодом Клава Володимирів­на почала допомагати Анні ви­шивати туфлі. Тепер їх носять багато відомих людей, скажі­мо, Ніна Матвієнко, Ольга Сум­ська.

Чимало взуття потрапляє за кордон: у Канаду, США, Чехію, Італію, Швецію, країни При­балтики, Казахстан, Польщу, Росію тощо. Торік перед Різд­вом волинянки вишивали кра­ватки хлопчикам та поясочки для дівчаток, з якими ті йшли до Божого храму причащатись.

Взуття й сумочки майстрині вражають самобутністю. Фото з домашнього архіву Клави Глушко

«Клава підсіла на голку...»

Так жартома кажуть про неї друзі. Залежність справді іс­нує, тільки не наркотична, а від вишивання. Працюючи, забуває про їжу й сон. Навіть коли їде в Білорусь до сім’ї сина, обов’язково бере зі со­бою полотно. Бодай кілька ра­зів кольне голкою – і вже від­веде душу.

У свято ж діти підсміхаються: мама сьогодні не вишиває, то хоч нитки перерахує й перебе­ре.

Окрім замовлень від сестри, майстриня вишивала сусідам, друзям, знайомим сорочки, плат­тя, рушники на весілля чи картини у подарунок. А ще її вироби охоче одягають рідні в Казахстані, Поль­щі, на півдні України.

Ентузіастка намагалася по­рахувати свої роботи. Вийшло близько сотні. Всі вони в єди­ному екземплярі. Не знайдете двох однакових.

Схеми орнаментів героїня нашої розповіді бере в сестри Анни (яка складає їх за допомо­гою комп’ютера), трохи пере­робляє, додаючи чогось свого.

Такі вишивки не лише зача­ровують, а й пропагують народ­ну творчість, звичаї, обряди, одяг наших предків. І в цьому теж неабияка їх цінність.

Валентина Борзовець

Читайте також: «Євангеліє від Матвія я вишивала два роки однією голкою!»