«Про патріотизм на фронті не говорять – його демонструють»

Отець Андрій Зелінський днями повернувся з гарячого українського сходу, де протягом місяця надавав духовну підтримку українським військовослужбовцям. Священику навіть вдалося облаштувати у невеликому наметі польовий храм, в якому завжди було людно: військові приходили, аби запалити свічку за здоров’я рідних чи помолитись за упокій загиблих у бою товаришів. Приступали до святої сповіді або ж просили Божого благословення перед виїздом на бойове завдання.

- Упродовж трьох тижнів, проведених при штабі АТО неподалік Слов’янська, моєю основною місією як капелана було забезпечення духовних потреб наших військовиків, — каже священик. — Суть капеланства, як на мене, полягає у двох простих словах — бути поруч. Підтримувати тоді, коли сутінки починають огортати серце і свідомість чоловіків в одностроях, коли гнів паралізує людяність, а розпач терзає душу від втрати у запеклому бою такого ще близького вчора побратима. Військовий капелан повинен випромінювати надію, щоб ділитися її світлом зі своїми військовими друзями. Солдат повинен розуміти, що він люб­лений своїм небесним Отцем, що відповідальний за благородну місію захисту миру.

— Чи не виникало проблем з військовим керівництвом, коли облаштовували молитовний намет?

— Жодних. Ба більше, офіцери всіляко підтримували мої ініціативи. Наш польовий храм — це особливе місце, своєрідний динамічний простір. На молитву туди приходило багато хлопців, командирів. Усіх не запам’ятати — у штаб постійно то прибували нові, то від’їжджали на ротацію інші військовослужбовці. Не пригадую собі жодного дня, щоб хтось не звернувся за можливістю висповідатися. Для інтелектуального і психологічного розвантаження запровадив для охочих курси англійської та італійської мов. Найперше для тих, хто мав час, адже солдатам, бувало, між бойовими чергуваннями виділялось лише 2-3 години на сон.

— Мабуть, знайти спільну мову священику з силовиками не так уже й легко...

— Для цього насамперед потрібен досвід. Я вже вісім років співпрацюю з представниками силових структур. Цього часу достатньо, аби вивчити тонкощі військової психології. Зрозуміти, що болить у душі солдата, а що, навпаки, пробуджує надію. Душпастирюючи ще в Академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові, познайомився з багатьма офіцерами, з якими досі підтримую дружні стосунки. Надзвичайно приємно було зустріти багатьох із них там, на передовій, де обстоює­ться наша територіальна цілісність. На сході я почувався наче у власній родині.

— Як оцінюєте бойовий дух наших солдатів?

— Я зіткнувся зі справжнім героїзмом, який мене надзвичайно вразив. На фронті не люблять пафосу. Про патріотизм тут не говорять, його демонструють — тихо, спокійно і зовсім природно. Ці прості і звичайні хлопці — мої герої, хоча, впевнений, ніхто із них навіть не здогадує­ться про свій героїзм. Я мав честь бачити, як вони робили надзвичайні речі ціною власного життя. З огляду на обставини, в яких доводиться їм служити, без вагань можу сказати, що вони у нас — найкращі у світі. Кожного дня ризикують життям, даючи відсіч підступному агресорові. Їхня основна зброя — людяність. І лише завдяки їй українським військовим вдасться здолати сили зла.

- Чи вистачає зараз священиків у зоні АТО?

— Департамент Патріаршої Курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур щодня працює над тим, аби якнайповніше забезпечити духовні потреби наших військовослужбовців.

Безпосередньо в зоні АТО сьогодні душпастирюють, якщо не помиляюся, дванадцять капеланів.

На сході є і представники інших церков. На жаль, в Україні немає офіційного інституту військового капеланства, що міг би значно поліпшити ефективність роботи священика в армії. Впевнений, що забезпечення духов­них потреб особового складу ЗСУ в теперішній ситуації — питання вже не гуманітарного характеру, а національної безпеки.