«Якщо хочете миру, надішліть мені 17 тисяч євро та документи на будинок Мар’яни в Україні…»

«До нашого представництва в Івано-Франківській області звернулась неповнолітня дитина: за його словами йому призначили опікуном бабусю, яка по факту опікуном не є, — написав, зокрема, на своїй сторінці у Фейсбуці Уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець. — Дитина проживає за кордоном із вітчимом… А мати хлопчика, військовослужбовця ЗСУ, загинула внаслідок обстрілу під час виконання бойового завдання. Також хлопчик повідомляє, що йому, як сину загиблої, Міноборони призначило одноразову грошову допомогу. Проте, бабуся, як опікун, отримала кошти, доля яких не відома неповнолітньому…».

Та чи розібрався пан Лубінець у тому, що насправді відбувається у Долині Івано-Франківської області?

Військовослужбовиця, яка загинула (про неї омбудсман згадує у своєму дописі) — медикиня з Івано-Франківщини Мар’яна Тряско (з позивним Квітка), яка 14 років жила в Італії. Та коли почалася повномасштабна війна, Мар’яна повернулася в Україну та пішла служити в ЗСУ.

«ВЗ» писав про цю історію, стаття мала назву: «Чоловік-італієць сказав Мар’яні: «Ти — медик, їдь і захищай свою Україну».

Чоловік Мар’яни — поліцейський. Подружжя прожило у шлюбі 10 років. У них є спільна донька — Роберта. А також у Мар’яни є син Едуард від попереднього шлюбу (чоловік українець).

Після загибелі Мар’яни, у 2023 р., служба у справах дітей Долинської міської ради призначила опікуном Едуарда (пан Лубінець згадує дитину, яка начебто до нього звернулась) бабусю — Анастасію Матійчин. Пані Анастасія — мама загиблої військовослужбовиці Мар’яни Тряско. Але вже через рік та сама служба у справах дітей позбавила пані Анастасію права бути опікуном онука. Зі слів пані Анастасії, протокол засідання служба у справах дітей — сфальсифікувала!

«Я їм розповідала, що зять не пускає мене до дітей, — розповіла пані Анастасія. — Але про це — жодного слова… Вони написали, «що я фактично з дитиною не проживаю, оскільки Едуард проживає з другим чоловіком загиблої на війні матері. А коли я буваю в Італії — проживаю окремо від дітей».

Більше того, служба у справах дітей Долинської міської ради звернулась до Долинського районного суду з позовом і вимагає, аби пані Анастасія повернула кошти (!), які отримала на Едуарда Тряска. Йдеться про 1 млн 650 тисяч грн!

Чи справді 15-річна дитина писала того листа до Уповноваженого з прав людини? І де у тому листі йдеться про те, щоб забрати у бабці гроші?Дивно виглядає, як місцеві чиновники з одного боку нагороджують Анастасію Матійчин та дякують за мужність її доньки… А з іншого називають її «злодійкою…».

Пані Анастасія — у відчаї. Вона 23 роки жила та працювала в Італії. Доглядала за онуками. Нині Едуарду — 17, Роберті - 13. А тепер чоловік її доньки — італієць забороняє їй з ними бачитися. Служба у справах дітей Долинської міської ради, схоже, стає на захист італійця, який не є рідним батьком онука пані Анастасії. Під час судового засідання служба у справах дітей посилалась, зокрема, на заяву місцевої поліції. Ця заява начебто стала підставою для звернення до суду.

Пані Анастасія показала мені цю заяву, у ній йдеться, зокрема, про те, що поліцейські просять голову Долинської міської ради (Калуського району) провести перевірку за усіма фактами. Чи була така перевірка проведена?

Свою історію мати загиблої військовослужбовиці розповіла журналістці «ВЗ».

"Така випала мені місія — піклуватися про онуків"

— 24 листопада 2022 р. у Гуляйполі (Запорізької області) загинула моя донечка Мар’янка, — зі сльозами на очах розповідає Анастасія Матійчин. — Вона 14 років жила в Італії. А коли почалася велика війна, приїхала в Україну і пішла у Тероборону.

Коли Мар’яна загинула, я була в Італії в реанімації, у мене в той час були проблеми з серцем. Я навіть на похороні доньки не була… (Мар’яну поховали у рідному селі Тростянці Івано-Франківської області. — Авт.).

Пані Анастасія згадує, після того, як вийшла з лікарні, жила разом з онуками та зятем-італійцем Едгардо у їхній спільній з Мар’яною квартирі.

— Діти залишилися без мами… Така випала мені місія — піклуватися про них, — продовжує розмову пані Анастасія. — Біологічний батько Едуарда сказав, щоби я була опікункою дитини та оформлювала усі документи.

Едік був згідний. Відбувся суд. Я стала його опікункою. Доглядала за дітьми. Ми складали списки, що їм потрібно, я усе купувала. Едік і Роберта мають українське та італійське громадянство.

Едгардо казав, що поїде в Україну і оформить після загибелі Мар’яни допомогу на себе та на доньку. Але так і не поїхав… А наприкінці 2023 р. Едгардо сказав, щоби я йому віддала усі документи на будинок Мар’яни в Україні. Я йому сказала, що не знаю, де донька поклала документи.

«Зять не дозволяв говорити про Мар’яну при дітях»

— Раніше у вас були хороші стосунки з зятем? Як він ставиться до Едіка? Адже він його нерідний син…

— Ми спілкувалися. Все було добре. Він приїжджав до мене в лікарню, коли я захворіла. Після смерті матері, Едік був трохи наляканий… Часто казав до мене: «Бабо, мовчи…», «Бабо, не говори цього…». Зять не дозволяв говорити про Мар’яну при дітях. Мені було дуже боляче.

Потім до нас переїхала жити свекруха (мати Едгардо). Коли я була у них, він (зять. — Авт.) жив з дітьми. Але пізніше я побачила у Фейсбуці, що він зустрічається з молдаванкою. Вона виставляє у соцмережах їхні спільні фото… В той час про дітей піклується його мама.

— Ви оформили на Едіка допомогу після смерті матері?

— Едгардо так і не поїхав в Україну, і не оформив допомогу ні на себе, ні на доньку. Мені на себе якось не випадало одразу бігти і оформлювати допомогу, — зітхає пані Анастасія. — Я багато років працювала в Італії, трохи заробила. Давала собі раду! Але у військкоматі мені сказали, щоб я відкрила один рахунок — на себе і на малого. Я так і зробила.

З зятем відносини почали загострюватися… Едгардо каже: «Давайте по добру. Принесіть мені всі папери». А потім почав телефонувати у відповідні служби в Івано-Франківську і розшукувати майно Мар’яни… Я була шокована.

У той час служба у справах дітей почала вимагати у мене інформацію, де Едік вчиться? Я розповіла про це зятю, але він жодної інформації мені уже не давав. Хоча не зрозуміло для чого службі у справах дітей ця інформація? Едік вчиться в Італії з 3-го класу!

Якось я хотіла взяти онуків на канікули до себе, але він (зять. — Авт.) не дозволив… Мої дві доньки також живуть в Італії, вони хотіли теж бачити племінників.

«Внук до мене зателефонував і попросив, щоб ми зустрілися в піцерії, але щоб Роберти тато не знав…»

Якось внук до мене зателефонував і попросив, щоб ми зустрілися в піцерії, але щоб Роберти тато не знав… Я приїхала з доньками до онука, а він каже: «Ми нікуди не йдемо, тато не пускає». Я дивлюся, а під будинком — поліція… Попри те, що я була опікункою, поліцейські мене до онука не пустили…

— Які відносини були у Мар’яни з чоловіком? — запитую у матері.

— Останнім часом відносини між ними зіпсувалися… Мар’яна конче хотіла їхати на війну. Я, звісно, хвилювалася за неї. Але донька мені казала: «Не переживайте, мамо, я буду служити в Івано-Франківську, в Калуші, в Долині». Але не так сталося, як гадалося… На Великдень вона одразу поїхала в Запоріжжя.

Мар’яна завжди хотіла, щоб її діти не загубили українського коріння. Коли була на війні, в одній телефонній розмові сказала: «Мрію, щоб мої діти приїздили до мирної та сонячної України».

— Навіть коли наші стосунки з зятем зовсім зіпсувалися, я завжди старалася приїжджати до онуків, — продовжує розмову пані Анастасія. — Але бачила дітей хіба що у вікні… Вони мені фіранками махали.

Якось зять мені написав:"Якщо хочете миру, перерахуйте мені 17 тисяч євро". Це повідомлення я отримала 9 квітня 2024 р. (Пані Анастасія показує мені це есемес-повідомлення в телефоні. — Авт.). Я кажу: «Добре, але ти дай мені рахунок Едіка».

Але Едік мені сказав: «Бабо, я рахунку не маю».

Зять не дозволяв мені бачитись з онуками, і банківського рахунку Едіка так і не дав. Більше того, почав звинувачувати мене у тому, що я вкрала усе їхнє з Мар’яною майно.

В одному італійському журналі якраз вийшов матеріал про Мар’яну. Я пішла і купила декілька журналів. А Едік мені каже: «Бабо, нам не потрібно журналів, нам потрібна мама» (Пані Анастасія не може стримати сліз. — Авт.).

— Які у вас були відносини з Робертою?

— Роберта від 4 місяців до 1,5 року жила зі мною в Україні. А Едік ходив в той час до 1 та 2 класу. Мар’яна з чоловіком купувала в Італії нову квартиру. Треба було облаштувати все в квартирі. Роберта як підросла, завжди мені казала, що любить мене навіть сильніше, ніж маму і тата. Але просила їм про це не казати (усміхається. — Авт.). Онука любила зі мною жартувати. Пригадую, пофарбувала мені волосся у рожевий колір… Казала, що це дуже модно!

Після смерті мами, дитина стала дуже замкнутою. Почала відвідувати шкільного психолога. Едік — моцніший, але я помітила, що він боїться вітчима… Щоби Едіка не відокремлювати від сестрички, я залишила дітей з Едгардо. Може, і зле ми зробили… Але ніхто не думав, що буде така сварка. Що зять заборонить спілкуватися з онуками.

— Ви вважаєте, що це зять налаштовує проти вас онуків?

— Я змушена шукати способи, як поговорити з дітьми. Ходила в Італії на прийом до мера. Він пообіцяв, що посприяє. Дзвонила до італійських карабінерів, щоб вони дозволили мені поговорити з онуками. Їздила за 200 км, щоб побачити дітей!

Просила допомоги у служби у справах дітей Долинської міської ради, але вони відмовились мені допомагати. На контакт чиновники не йдуть. Потім я дізналася, що вони шукали інформацію начебто Мар’яна — не моя рідна донька… Це абсурд!

— Мій чоловік рано помер, я залишилась сама з чотирма дітьми, — каже пані Анастасія, коли розпитую її про заробітки в Італії. — Мені з дітьми допомагала тітка з дядьком, рідна сестра. Вони жили поруч. Коли я поїхала на заробітки в Італію, Мар’яна була у 8-му класі. Діти пішли вчитися, я не могла собі дати ради, тому змушена була їхати за кордон. В Італії працювала, вивчила італійську мову. Важко не було. Зараз важко, бо не бачу онуків…

— Між вашими дітьми були дружні стосунки?

— Вони горою одне за одного стояли. Бувало, що і сварилися. Але і відстоювали одне одного. Мар’яна була дуже працьовитою, сестрам та брату все казала, що треба робити в хаті.

На похороні в Мар’яни був лише брат Олег. Тоді з Італії не випускали, бо в Україні війна… Тож дві доньки з чоловіками-італійцями не змогли приїхати на похорон.

В Італії я також звернулась до адвокатки, аби вона дізналася, чи оформив зять опікунство над Едіком? І чому він не дозволяє мені спілкуватися з онуками? А також чому не дозволяє зробити Едіку паспорт у консульстві?

«Моя донька віддала життя за Україну. А українські чиновники зробили мене злодійкою…»

— Місцева влада з одного боку вас відзначає, як маму загиблої Героїні. А з іншого — не допомагає вам вирішити питання з онуками…

— Голова Івано-Франківської ОВА вручила мені Мар’янчину медаль «За мужність» (посмертно). Мене запрошують на різні урочисті заходи. Але вирішити питання з онуками не допомагають… Мені сказали: «Усе вирішує Яремій» (Наталія Яремій — начальниця служби у справах дітей Долинської міської ради. — Авт.).Під час одного з заходів я мала розмову з головою Івано-Франківської ОВА Світланою Онищук і розповіла їй про дітей. Вона сказала, «що нічого про це не знає». Але щоб потрапити на прийом до пані Онищук, треба чекати аж до травня…

Мер Долини Іван Дирів взагалі сказав, «що я вкрала гроші в держави і всі питання — до прокуратури». Я дізналась в прокуратурі, що жодних матеріалів у них немає. Що він виплітає?

Нині мені доводиться воювати з двома державами. Ніхто з українців мене не підтримує.

Моя донька віддала життя за Україну. Двоє її дітей — в Італії. А українські чиновники зробили мене злодійкою. Звинувачують мене у тому, що я не йду з ними на контакт. Хоча це неправда. Мене ніхто навіть слухати не хоче!

Пані Анастасія каже, звернеться до суду у справі про захист честі і гідності.