«Ще у медучилищі позиціонував себе артистом, і вже тоді носив викладачам запрошення на вистави, у яких грав»

Цього талановитого режисера знають не лише львів’яни. Його роботами на заньківчанській сцені, на сцені театру «Око», у Першому українському захоплюються гості міста і шанувальники театрального мистецтва не лише України, а й за кордоном. А недавно колектив видання «Високий Замок» на запрошення Театру імені Марії Заньковецької з величезним задоволенням подивився виставу «Львівське танго», яка понад 80 разів з аншлагом відбулася на сцені славетного театру. Це було саме у день народження режисера-постановника Богдана Ревкевича, який створив у стінах театру 12 першокласних вистав. Про феномен вистави «Львівське танго», кінематограф та особисте життя Богдан Ревкевич розповів журналістці «ВЗ».

— Пане Богдане, щоразу «Львівське танго» — як ковток свіжого повітря для шанувальників добротних постановок. На вашу думку, у чому феномен популярності вистави?

— Для мене, як для режисера-постановника, це велика радість, що за два з лишком сезони вистава йшла на нашій сцені 84 рази. І щоразу з повним аншлагом! У чому феномен? У час війни історія про цих молодих людей 30-х років минулого століття насправді надихає. Ми розповіли за що вони боролися, як вміли відстояти свою позицію, про їхню ідентичність, народність. Учасники «Ябцьо-джазу» представлені, як нормальні, хороші, добрі і героїчні люди. Не такі, як нам насаджувала російська і радянська пропаганда, що українець — це такий хохол, з якого треба трохи посміятися. У чому ще феномен? Та у самій музиці Весоловського! Ми змогли глядачеві розповісти про цього талановитого композитора. Весоловський був забутий, а тепер зазвучав по-новому.

— Над чим працюєте зараз?

— Готуємося до прем’єри, яку у репертуарі театру заплановано на початок квітня. Це твір Жана Ануя «Оркестр». Тут більшість жіночих ролей. Але у моїй інтерпретації п’єса буде трохи у ширшому змісті. Бо оркестр — не тільки той, що там виступає, оркестр — це всі ми. І у кожного з нас у цьому оркестрі — свій інструмент. Іншими словами, у кожного — своя доля.

— Але ви не лише режисер на театральній сцені. Адже у своєму доробку маєте фільм «Сліпий». Чому не знімаєте більше картин?

— Коли працював над цим фільмом, мені дуже сподобався цей процес. Це така неймовірна атмосфера! Спочатку люди на майданчику, а потім настає такий момент, коли ти працюєш над монтажем. Це наче магія. А коли бачиш, що тобі це вдається, отримуєш такий кайф, який навіть годі описати. Почуваєш себе художником, який створив класну картину. Чому не продовжую? Так склалося, коли зробив цей фільм, я ніби почав віддалятися від театру. Але якась невидима сила театру мені сказала: «Стоп! Повертайся назад!». Саме тоді з’явилася пропозиція «Львівського танго», інші театральні проєкти. На кіно вже часу бракувало. Я не міг розриватися. Бо справу, яку ти любиш і робиш, треба робити максимально якісно. Власне, з тієї ж причини я пішов з акторства, бо визначився, що режисерська робота у театрі — моє життя.

— У вашому професійному портфелі — 32 акторські роботи на сцені, 4 — в кіно, однак переважила режисура — 12 вистав на заньківчанській сцені, 2 — у Чернігові, море концертів та інших проєктів, які створили разом з дружиною — актрисою Наталею Боймук. Серед цієї цифрової математики, що має для вас найбільше значення?

— Робота легка тоді, коли ти її любиш. Чи люблю я сцену? Так, дуже. Бути актором — це прекрасно. Натомість процес творення вистави (він, до речі, також дуже різний) буває легким, а буває дуже складним. Але для мене створювати вистави у різних жанрах — моя стихія. Я робив ще й фестиваль «ТуСтань». Та й різні концерти — це також режисура. Можливо, з режисурою я трохи запізно визначився, бо багато років присвятив акторській професії, а вона — затягує, ти стаєш залежним. Про акторство я мріяв ще з юності. Але коли був студентом-актором вже пробував себе у режисурі. Тож після акторського факультету вступив ще й на режисуру. Певний час поєднував ці дві професії.

— Ну, і вам з викладачами пощастило…

— О, тут я витягнув щасливий білет. Бо і Богдан Козак, і Федір Стригун — метри сцени. І мені поталанило бути їхнім учнем. Попри те, що Богдан Козак вчив мене акторської майстерності, я у нього почерпнув багато по режисурі, розбору драматургії.

— Чи були у вашому житті вистави, від яких відмовлялися?

— Так, була — «Косметика ворога», яку зараз возять у 13 міст України. Мені зателефонував директор Маріупольського театру, запропонував матеріал. Я його перечитав і відмовився. Пропонував йому свій матеріал. Він мене все ж таки впросив, і я… погодився. Це такий прекрасний детектив. Не шкодую тепер, бо вийшла цікава постановка. Здача вистави відбулася у Дніпрі, прем’єра — у Львові, хоча сам Маріупольський театр переїхав до Ужгорода. І от зараз вистава з успіхом йде на багатьох сценах нашої країни.

— Це зараз ви — відома людина у театральному житті. Але ж починали доросле життя з медучилища. Хто тоді вирішував вашу життєву дорогу?

— Все дуже просто. Мій старший брат — лікар, зрозуміло, що заохочував мене також стати медиком. Але, коли я вчився на 2 курсі медучилища, вже працював у Дрогобицькому театрі актором. Мене взяли просто з вулиці. Моя перша роль — молодий Тарас Шевченко. Це був концерт до Шевченківських днів. Потім отримав роль Лавріна у «Кайдашевій сім’ї». Я носив викладачам у медучилище запрошення на вистави, у яких грав. Бо вже тоді позиціонував себе — як артист. Коли був на практиці у лікарні, розумів, що це не моє і що я не буду медиком.

— Як батьки поставилися до цього?

— Мої батьки — люди демократичні. Хоча мама застерігала: «Я передивилася стільки артистів, не всім пощастило у цьому житейському морі, подумай, сину…». Але батьки пишалися, що я сам вступив в Львівський університет імені Івана Франка, пройшов конкурсний відбір, і Богдан Миколайович Козак побачив у мені потенціал.

— Ваша дружина Наталя Боймук — не лише актриса, а й авторка багатьох проєктів. Як ви познайомилися?

— В університетському гуртожитку. Я ще звернув увагу на неї, коли вона була абітурієнткою. Вона мені сподобалася, якась іскра запалилася ще тоді. Знаєте, я ще її не бачив, а вона вже мені снилася.

— Це як?

— Уві сні — я літав. Це був горизонтальний політ над вулицею, я побачив уві сні Наталю у її містечку на Волині. І коли побачив у гуртожитку, зрозумів — та це ж вона мені снилася. Знаєте, Наталя мені дана Богом. Я настільки звик з нею творити, що жоден проєкт у мене не відбувається без Наталі. Наталя — не просто актриса і дружина, вона — доповнення мене.

— Ви гарно залицялися?

— Та де! Дуже погано. Я був такий «вуличний» хлопець (сміється. — Г. Я.). Але перстень золотий їй подарував. Ми зустрічалися три місяці, і на заручини подарував їй перстень. Знайшов у шухляді мамині коронки, запитав, чи можу взяти, бо мені дуже треба, здав їх і купив перстень на обмін. Грошей не було, то були тяжкі 90-ті. Але перстень у Наталі був! Та що казати, ми іноді з Наталею йшли пішки, бо не мали грошей на трамвай. Зате це було так романтично. Одного разу під час таких прогулянок знайшли сороку. Вона випала з гнізда. Але ми її виходили і вигодували. Це була наша ручна сорока. Потім її відвезли до батьків у гори.

— Як це, двом творчим людям 24/7 жити у театрі?

— То треба у Наталі запитати, як вона може терпіти такого, як я (сміється. — Г. Я.). Я — холерик, вона — дуже спокійна. Мабуть, ми і є тим Інь і Янь… Вона для мене — ангел. Добра, не конфліктна, усі кути вона згладжує. Та вона й мене вже нормально згладила…

— Майже три роки тому почалася велика війна. Театр з перших днів став прихистком для тимчасово переселених осіб. Не думали тоді відправити дружину і дітей у більш безпечне місце?

— Думки були різні, бо ніхто не знав, що буде далі. Суцільна невизначеність, паніка… Наталя категорично відмовилася їхати за кордон, але я наполіг на тому, щоб вона з синами поїхала до моїх батьків в гори. Але ми з Наталею відразу знайшли у Східниці волонтерів, фасували разом з ними, вантажили. Але через певний час повернулися до Львова разом.

— Складається враження, що у час війни глядачів у театрі в рази збільшилося. Народ скучив за культурним життям, чи постановки стали цікавішими?

— Це відчулося ще після періоду ковідної пандемії. Складалося враження, що глядач також шукає прихистку у театрі. Зараз є великий вибір продукції, бо різні постановки ставлять не лише наші, а й запрошені режисери. Глядачі обирають щось «своє». Коли тільки почалася велика війна, народилося кілька нових вистав, і люди почали більше цікавитися театром. А зараз вибір збільшився — збільшилася і кількість шанувальників театру. 14 прем’єр за рік — це вам не жарти. З новими виставами, відповідно, збільшилася кількість глядачів.

— Не можу не поцікавитися вашою думкою стосовно харасменту. Ви знаєте, що під стінами Молодого театру у столиці тривають пікети з вимогою звільнити директора-художнього керівника Андрія Білоуса. Проти нього і кримінальне провадження відкрито. Тепер ще й Поплавського звинуватили. Хвиля протестів прокотилася також у Львові…

— Я проти будь-яких форм насильства. І не має значення — це у театрі, чи у побуті. Не треба нічого нав’язувати людям. Я також проти нав’язування артистам ролей, які їм не до душі. Вже не кажу про якісь домагання чи шантаж. Цього не повинно бути. Просто театр — як арена. Все в усіх на виду. Бо, мабуть, харасмент існує і у звичайних організаціях, і у спорті, коли бувають скандали з тренерами. У більшості випадків це замовчується. Щоб не принижувати людину, треба її любити, як самого себе. Хоча, на жаль, бувають різні ситуації.

— Ви також викладаєте у студентів, працюєте з молодими актрисами. Мабуть, і вам дівчатка підморгують? Як реагуєте, коли бачите, що вам хтось симпатизує?

— (Сміється. — Г. Я.). О, якби моя дружина побачила, влетіло б мені. Я, звісно, жартую. Що стосується навчального процесу, дуже треба бути обережним. Бо добре ставлення викладача також можуть трактувати по-своєму. Зараз і покоління інше. І це добре. Я часто зі студентами проводжу діалог — що їм не подобається, що — мені. І це дуже допомагає.

— Ваша дружина ревнива?

— Моя дружина — розумна.

— А ви?

— Я — дуже ревнивий. Але з роками навчився довіряти. Мабуть, тому, що кохаю її до нестями. Наталя подарувала мені двох чудових синів. То хіба може для мене існувати інша жінка?