«Ми даємо дитині досвід дива»

Львівському академічному обласному театру ляльок незабаром виповниться 80 років. 8 квітня 1945 року відбулася перша вистава — «Гусеня» в режисурі Антоніни Мацкевич, засновниці театру. Тоді ляльковий театр ще містився при львівському Будинку народної творчості. У нинішній будівлі колишньої Ремісничої палати (площа Данила Галицького, 1) «оселився» наприкінці 1947 року.

«Відзначення 80-ліття театру фактично почалося, — розповідає „ВЗ“ директорка і художня керівниця установи Уляна Мороз. — 8 квітня вважаємо датою заснування, оскільки це перша згадка в пресі, що студія працює. Розуміємо, що театр був створений окупаційною владою для зміни культурного ландшафту Галичини 1945 року. Тому говоримо про відзначення ювілею, а не про святкування. Нема що святкувати».

Усі вистави для дітей творяться спільно з дитячим психологом. Наприклад, вистава «Злякати(ся) монстрика» є арттерапевтичною, вона про вміння опрацьовувати емоцію страху. При її створенні команда пройшла навчання з терапевтами.

Ляльки — у людський зріст

Під час екскурсії театром ми поговорили з Уляною Мороз про його минуле, виклики та творчі плани. Заходимо у майстерню, де створюють і ремонтують ляльок. Майстерня — поруч із житловими квартирами, яких у цьому будинку є багато. Вхід у підʼїзд — з вулиці Гонти, там же і службовий вхід у театр. «Тут живуть мешканці, причому вони дуже незадоволені сусідством з театром, — каже пані Уляна. — Їх нервує звук з художньої майстерні. Мешканці тут зʼявилися ще з часів Палати ремісників, яка здавала квартири на винайм. Коли було „уплотненіє“, ці квартири дуже густо заселили. Був навіть період, коли театр мав тільки зал, а всюди решта жили люди. Лише у 1970-х людей почали відселяти, а звільненні площі віддавали театру».

У майстерні всюди розкладені ескізи та макети декорацій. «Знайомлюся» з двома ляльками, яким знадобилася «швидка допомога» після вистави — «Засвітнє танго» за романом Юрія Винничука.

Уляна Мороз бере на руки ляльку єврейського хлопчика Йося і колисає її: «Розмір її такий, наче немовля, — каже, — це гібридна лялька, вона має гапіт (механізм всередині, щоб лялька повертала голову), ручки у неї на ниточках, як у маріонетки».

Друга лялька — німецький солдат. Вона майже у людський зріст. «Це робота кількох команд майстрів, — пояснює художниця-оформлювачка ігрових ляльок Уляна Ших. — Хтось робив форму, хтось виліплював папʼє-маше, руки робить механізатор. У цій ляльці є багато матеріалів — дерево, пінопласт, папʼє-маше. Руки різьблені з дерева».

«Механізація — цікава ланка, — розповідає механізатор і начальник художньої майстерні Ян Галас. — Цікаво з нічого зробити щось, і щоб воно ще й рухалося. Мало хто може втілити в життя те, що намалювали. Скільки часу йде на ляльку — залежить від того, що художник придумав і що режисер хоче від тієї ляльки. Може бути лялька за місяць зроблена, а може бути що ти її пів року робиш, переробляєш. Треба розрахувати вагу ляльки, гапіт, щоб рівновагу тримала, є купа нюансів. Але якщо замовляти таку ляльку за кордоном, то коштуватиме декілька тисяч доларів».

Художники нарікають на брак площі для майстерні. Треба більше приміщення з вищою стелею. Адже декорація має 3,75 метра заввишки, тобто повністю її зібрати у майстерні не можуть. Роблять фрагментами, потім збирають на сцені. Якщо щось не вийшло, розбирають і несуть назад у майстерню, переробляти…

«У нас пʼять художників, — каже Уляна Мороз. — Треба ще. Акторів одинадцять. Пішли наші хлопці в армію — і актори, і „світляки“ (художники по світлу). Зараз маємо студентсько-жіночий колектив. Складно працювати. Зате можемо виїжджати на гастролі за кордон. Зараз працюємо над прем'єрою — „Казка про Мару“ за Ліною Костенко. Ось макет до цієї вистави, який створила художниця Інесса Кульчицька. Але це дорога вистава, треба мати ресурс. Цю роботу пробуємо запустити вже третій рік».

Крім роботи в театрі, художники раз на місяць проводять майстер-класи з військовими у госпіталі. Працюють з реабілітологами, ерготерапевтами, які розробляють рухи поранених.

В срср українською мовою мали гратися тільки українські народні казки

«Працюю директором уже сім років, — розповідає пані Уляна. — Коли я прийшла, ця команда не робила вистав такої складності, як тепер робимо. Ми мусіли навчитися, все змінити, сцену розширити на три метри, усі цехи поміняти, акторський курс набрати, виховати студентів, пропрацювати зі своїми акторами, щоб розуміти один одного.

Щоб відбулося «Засвітнє танго», взяли декілька грантів. Першим був грант від Українського культурного фонду. Він дав нам віру, без УКФ ми б не наважилися почати. Грант був на 300 тисяч гривень, вистава вийшла значно дорожча. Ми залучали скрипальку з філармонії, актора Романа Біля з театру Заньковецької, декількох акторів з інших театрів. Дозбирували людей, бо не давали собі раду без них.

У радянському союзі театр ляльок зробили елементом політичного впливу. Це були «Красние дьяволята», «Ємеля»… Українською мовою мали гратися тільки українські народні казки, все решта — російською".

Хіба зарплати акторів мають бути «дитячі»?

Пані Уляна — мама трьох дітей, тому як ніхто розуміє маленьких глядачів. Коли прийшла на роботу в театр, наймолодшій доньці було рік. Вона всі бейбі-вистави передивилася. «Зараз усі троє — Ксені 8 років, Петру 12, Маркові 14 — моя «фокус-група», — каже директорка. — Я враховувала їхні побажання. Були вистави, де вони казали: «Мамо, там фінал поганий, треба переробити!». Читала їм пʼєси до початку постановки, слухала, що вони скажуть.

Радянська влада все робила дуже прямолінійно: «Це добро, а це — зло!». Дитина в три роки здатна взяти значно більше, ніж наратив «Це добро, а це — зло!». Кожна дитина візьме собі з вистави, що захоче. У кожній виставі є простенький ряд для дітей, є складніший асоціативний ряд для батьків, є тема, на яку можуть поговорити.

Дитина має отримати досвід дива. Дитина, яка не отримала «досвіду дива», коли виростає, не здатна мислити творчо, креативити. Цей досвід дива — найцінніше, що можемо дати дітям. Це поштовх, який дає дитині здатність творити".

Чи ходять на вистави? «Це завжди виклик, — каже пані Уляна. — Квиток коштує від 150 до 350 гривень. Зарплату нам оплачує область, все решта заробляємо. Це гроші на костюми, декорації тощо. Зарплати акторів, художників недалеко втекли від „мінімалки“. Порівняно з міськими театрами у нас зарплата нижча. Хоча ми робимо вистави для дорослих, які не нижче рівня інших театрів Львова. Як на мене, ми зробили велику роботу у створенні унікального культурного продукту і хочеться, щоб нас трактували не як навантаження для міста, а як цінну команду, яка створює самобутній культурний продукт».