«Коли вперше побачила Федора, відчула містичний потяг»

Напередодні ювілею кореспондентка «ВЗ» завітала у гості до зіркового подружжя Федора Стригуна і Таїсії Литвиненко. Вони разом понад шість десятиліть! Як пронести почуття одне до одного крізь бурі й підводні течії житейського моря? Чи є рецепт довгого, а головне — щасливого подружнього життя?

Романтичною є історія знайомства Федора Стри­гуна і Таїсії Литвиненко. За­очно юний Федір знав свою май­бутню дружину ще за кілька років до фактичного знайомства.

— У нас в селі Томашівці на Чер­кащині по вихідних «крутили кіно» у клубі, — розповідає Федір Микола­йович. — Крісел тоді не було — були лавки. Ми з друзями повсідалися на ті лавки і дивилися фільм «На­зар Стодоля». Я тоді вчився у 8 чи 9 класі. Фільм «Назар Стодоля» вий­шов у 1954 році й ішов українською мовою. Тоді фільмів українською не було. Ще не вийшли фільми «В степах України», «Мартин Бору­ля»… Тож так приємно було чути українську! Коли фільм закінчився, запала тиша. А я сказав: «Оця Галя буде моєю дружиною!» (Таїсія Лит­виненко зіграла головну роль Галі. — Авт.). Хлопці розсміялися…

— Тому вирішили вступати у театральний інститут?

— Тато повернулися з війни у 1945 році, його поставили завклу­бом. Він вчився в Умані у відомого викладача Замотайла. Дід Олекса не пошкодував грошей — за 18 пу­дів пшениці віддав мого тата в на­уку, той став капельмейстером, грав у духовому оркестрі. До нас приходили хлопці, і тато їх вчи­ли музики. Мама казали мені: «Ти слухав музику, коли ще був у мене у животі». Тата запрошували грати на весіллях. Його музика і вряту­вала: коли совєти наступали після Корсунь-Шевченківської битви, приїхав з Умані капітан Тараненко, який тата знав ще до війни. Ска­зав: «Дядьку Миколо, зберіть усіх музикантів — хочу в Умані зробити оркестр. Стільки хлопців гине! Ми їх хоронимо… Вже всім набридло — торочать одне й те ж. Священни­ка кликати не дозволяють. Якщо оркестр гратиме траурний марш, буде підтримка». Тато зібрали хлопців, і їх взяли в авіаполк. На одному похороні під Віднем до нього підійшов маршал Конєв, по­тиснув руку. Татові пропонували залишитися у Відні — давали квар­тиру. Вони написали мамі: «Ма­рино, збирай дітей — їдемо!». Але мама не захотіли їхати. Як і Таси­на мама, якій пропонували співа­ти у хорі Верьовки, а та відмови­лася, бо треба було у Київ їхати (18 кілометрів від рідного села). Тато повернулися, і його завклу­бом поставили. Під час війни німці з клубу зробили гараж, ремонту­вали машини. Тато постелили під­логу, взяли два куски бляхи і дали мені молоток. А наші теслі робили сцену. Я запитав тата, що то таке, а тато відповіли: «То сцена, там бу­дуть артисти виступати». Я заціка­вився, хто такі артисти. І так гар­но сцена пахла свіжими дошками! Вже потім, у який театр не потра­пляв, нюхав сцену.

Тато навіть вчили мене грати на скрипці, але коли я подивився фільм «Велике життя», мені почав снитися акордеон. Старший брат приїхав з армії у відпустку і привіз мені гармошку. Я навчився грати на ній на слух, без нот. А коли брат після трьох років служби в армії повернувся додому, купив мені баян. А ще пригадую самодіяльну виставу «Сватання на Гончарівці» у клубі. Мій брат Сашко грав Стець­ка, ходив з тим гарбузом… Я ди­вився виставу стоячи, поклавши руки на сцену, бо вільних місць не було. І Сашко в якийсь момент став своїм чоботом на мій палець. Той палець у мене і досі «горба­тий». А потім була в клубі вистава «Дай серцю волю, заведе в нево­лю». Там був персонаж — хлопчина — «мальчонка» в Кропивницького. І мені довірили грати цього «маль­чонку» — було тоді мені років вісім. Такий кайф одержав!

— Таїсіє Йосипівно, — звер­таюся вже до Таїсії Литвиненко, — розкажіть, як ви потрапили у фільм «Назар Стодоля»? Тоді були студенткою?

— Ні, ще не була. Тільки всту­пала. Дивовижний рік був — при­їхало багато дівчат з усієї України вступати у театральний інститут: дочки секретарів горкомів, обко­мів… У розкішних сукнях, з довгим волоссям… Стоїмо в черзі на Хре­щатику. Підходить до мене якийсь чоловік і каже: «Можна вас на хви­линку? Ми будемо знімати фільм „Назар Стодоля“. Запрошую вас попробуватися на епізодичну роль дівчини на вечорницях».

— Тася вже закінчила перший курс педагогічного інституту, — вступає знову в розмову Федір Миколайович. — Це ж який треба мати характер, щоб кинути той ін­ститут, нічого не сказати батькам і вступити у театральний!

— Вас запросили на епізо­дичну роль, а як вийшло, що зі­грали головну — Галю?

— Чоловік, який підійшов до мене, був Григорій Чухрай — дру­гий режисер у Віктора Івченка, якого було прислано зі Львова для «оздоровлення українського кіно». В ролі Галі знімалася краси­ва актриса, але режисери продо­вжували шукати героїню. Актрисі було 23 роки, а то не 16, як мало бути Галі. Частина комісії вирі­шила мене знімати у ролі Галі. А частина була проти, бо ж багато професійних актрис, а тут абітурі­єнтка! Мене запросили на худож­ню раду. Був там директор кіно­студії ім. Олександра Довженка Василь Цвіркунов — чоловік Ліни Костенко. Він сказав: «Хай буде ця дівчинка!». Переселили мене до кіностудії. Я знімалася і вчила­ся, хоча на лекції не ходила: моїми лекціями була кіностудія.

— Упродовж навчання в ін­ституті ще знімалися…

— Так, знялася у ролі Парас­ки у фільмі «Григорій Сковорода», доля якої схожа на долю Галі: її теж віддавали заміж за старого й нелюбого чоловіка.

— Коли вперше побачили Федора Миколайовича?

— Я уже була актрисою Київ­ського театру ім. Івана Франка, були репетиції з Добровольським, Кусенком… Мені мали дати від те­атру квартиру на Шота Руставе­лі. У нас була традиція ходити в інститут і дивитися на абітурієн­тів, чи достойні туди вступають… Я пішла. Бачу — на майданчику між поверхами стоять парубки і рего­чуть. Серед них Федір. Побачи­ла його усмішку і відчула якийсь містичний потяг. Я поклала свою руку йому на плече і сказала: «Що, хлопчику, смієшся? Ти вступиш, все буде добре». І пішла далі. А по­тім я почала помічати, що цей хло­пець ходить на мої вистави, апло­дує… Але ми не знайомилися. Аж минув рік, я уже була замужем за Володею Ткаченком, уже народи­ла Юрка і приїхала на дипломну роботу курсу театрального інсти­туту. Ми зупинилися у директора інституту — тата Володі. Він запро­понував подивитися ту диплом­ну роботу, сказав, що дуже хоро­ший хлопець закінчує той курс. «Тасю, подивися, може, запро­сиш його, — буде тобі гарний парт­нер», — сказав директор. І ми піш­ли. Стригун мені сподобався. Я зайшла у його гримувальну. Біля нього сиділа красива дівчина-блондинка. Я стала між нею і ним і сказала: «Хлопче, давайте знайо­митися, я — Таїсія Литвиненко, ак­триса Запорізького драмтеатру, граю там Галю у „Назарі Стодолі“. Хочете приїхати до нас в театр і грати зі мною?». І він приїхав…

— Федоре Миколайовичу, і ви зіграли Назара Стодолю?

— Я не грав з Тасею Назара Стодолю.

— Яка була перша вистава, де зіграли разом?

— Вистава Кузнецова «Два ко­льори». Ввели мене з двох репе­тицій, — відповів Федір Стригун.

— Я все життя грала Олічок, Олюсь, Ольг Миколаївних, одне слово, нічого порядного не грала, — роздумує Таїсія Йосипівна. — Як сталося, що я стала в один ряд з видатними актрисами?

— Як то ви нічого порядного не грали?

— То вже пізніше я зіграла Філу­мену…

— Грала, грала! — заперечує Федір Миколайович. — «Дівчинка-веснянка» гарно грала.

— А в мене ж тоді ще мала ди­тина була. Думала: за що мене пу­бліка боготворить?

— Але ще був фільм «За дво­ма зайцями», в якому ви зігра­ли Химку, хоча пропонували го­ловну роль…

— Мого Юрка покусала соба­ка. Він лежав з моєю мамою в лі­карні у Києві. Я бігла з кіностудії, коли мене перестрів режисер і за­питав, куди біжу як божевільна. Сказав, що він знімає «За двома зайцями», шукає героїню. Я від­мовилася від ролі Проні, сказала, що хочу грати Химку. І це ж треба було так зіграти служницю, щоб стати знаменитою! Як сказав ре­жисер, важливу роль зіграло те, що я зі села. Тому була дуже при­родною у тій ролі.

— Розкажіть про переїзд до Львова із Запоріжжя у 1965 році.

— Ми розуміли, що із Запоріж­жям пора прощатися і почали пи­сати у різні театри. Вирішили: хто перший відповість, до того і пої­демо.

— Козачковський знімався у «Назарі Стодолі», — продовжує Фе­дір Стригун. — Тася написала йому листа про те, що хотіли б працюва­ти у Театрі Заньковецької у Львові. Козачковський дав номер телефо­ну директора театру. Я подзвонив і чомусь говорив з ним російською, а він: «Ви можете українською го­ворити?». Сказав, щоб ми приїж­джали, він буде радий.

— Нас тут радо зустріла поміч­ник режисера Рита Іллівна Пінько­вич, — каже Таїсія Литвиненко.

— Понад 60 років віддали Те­атру ім. Марії Заньковецької. Пригадайте найприкріший і найщасливіший моменти?

— Не може артист відтворюва­ти те, чого не знає, — каже Федір Миколайович. — Українського те­атру не буде, якщо не знати при­роди, менталітету українських лю­дей. Коли в театрі працюють люди, в яких немає в серці України, теа­тру українського не буде, бо театр — це насамперед національний вияв! Український театр найбагат­ший саме тому, що він народний. Ми приїхали до Львова і почули, що тут говорять українською, на відміну від Запоріжжя і Києва, де була повна русифікація… У Львові побачив людей, які горді тим, що вони українці. Чому я зійшовся з Іваном Миколайчуком? Бо зустрів чоловіка, який був гордий тим, що українець. Ми з Тасею п’ять се­зонів працювали у Запоріжжі, я їй весь час торочив: «До Львова! До Львова!». Перше, що ми тут зігра­ли, вистава «Вій, вітерець!». Ко­жен театр має свою атмосферу, свій такт, свою повагу. Ніхто краще не знає артистів, як самі артисти, — хто талановитий, а хто ні. Але… У Львові не любили «східняків». Пер­ші роки ми записки з намальова­ними гробами отримували: «Ви самі поїдете чи вас вигнати?».

— Вночі дзвонили у двері, ка­міння у вікна кидали, — продовжує Таїсія Йосипівна.

— Але ми все одно мали хоро­ший театр! Може, саме тому, що ставили палиці у колеса, — каже Федір Миколайович. — Коли Кро­пивницький зіграв Стецька у «Сва­танні…» і привіз цю виставу в Оде­су, його не відпускали зі сцени, так аплодували! Це у російськомовній Одесі!

— Нарешті в Одесі Барнича ставлять, — доповнює Таїсія Йоси­півна.

— Ви все життя закохані в те­атр і одне в одного. Як вдалося цю любов пронести через усі роки?

— Вона стала дуже нерво­ва, — скаржиться Федір Стригун. — Але скажу чесно: з того часу, коли вперше побачив її на екра­ні, з того часу, коли вона підійшла до мене в інституті, коли я вступав (повертаюся, іде богиня! — краси неймовірної!), з тих пір я у неї за­коханий. Був такий Коля Капустин­ський, який теж був у Тасю закоха­ний. Ми, два ідіоти, ходили в Театр Франка на всі її вистави. І яка ж трагедія була, коли вона вийшла заміж! Але раптом після диплом­ної вистави заходить у гримерку, як завжди усміхаючись, і пропо­нує їхати у Запоріжжя, щоб грати з нею в «Назарі Стодолі». І я поїхав не в театр запорізький, я поїхав до Литвиненко! Але на той момент я уже три дні був у Львові, побачив Театр Заньковецької і знав, що ко­лись приїдемо сюди. А щодо се­крету щастя… Вам ніхто того не скаже. Коли вона запросила мене в Запоріжжя, я ні про що не думав! Мені запах її подобався — вона мо­локом пахла, вона була вся моя… Я це відчував, бачив. І коли я один раз її образив і подивився їй в очі — вона заплакала — мені стало страшно, що я її образив!

— Навіть півень Стригунів мене признав, — втручається Таїсія Лит­виненко.

— Так, коли я привіз Тасю у село, давав їй вранці поспати. Півень кукурікав уже тоді, коли сніданок готували. А як вона всім сподоба­лася! Тато сказав: «За таку можуть і підрізати». А він у жінках розби­рався… І до цього часу в мене до неї така ніжність…

— А я у нього закохалася, — до­повнює Таїсія Литвиненко. — Спа­лахую швидко, і швидко «відхо­джу». Не ношу образ. Переживала за нього…

— А він за вас…

— І ми того варті, тому що про­йшли через усе життя. Інколи зга­дую наших друзів, багато з яких по­тратили своє життя ні на що. Багато чого не розумію, не розумію, що відбувається з людьми. Ми дуже багато говоримо зайвого. Роби­мо за інших висновки — неправиль­ні, бо в кожного своє життя. Ми з Федором Миколайовичем прожи­ли його гідно, багато зробивши для театру, для кіно, для людей.