«Військові самі попросили: пісні мають бути веселі. Смутку на фронті і так не бракує»

Ще донедавна Катерина Бужинська і Михайло Грицкан виступали окремо. З перших днів повномасштабної війни кожен з них робив усе можливе, щоб допомогти нашим захисникам. Але одного разу артисти об’єдналися і їздять з концертним туром «Воля» Україною та далеко за її межами. Зібрані з концертів кошти віддають на підтримку ЗСУ. Пісні у виконанні цих талановитих артистів давно стали хітами. А кілька днів тому, під час концерту в столиці, артисти повідомили, що передають воїнам автівки, придбані за донати. І вже наступного дня ці машини поїхали на запорізький та бахмутський напрямки. 26 березня народна артистка України Катерина Бужинська та заслужений артист України Михайло Грицкан виступили у Львівській опері.

— Коли розпочалося повно­масштабне вторгнення, я ро­зумів, що треба робити щось, аби допомогти нашим хлоп­цям і дівчатам, — каже Михай­ло Грицкан. — Звісно, найкра­ща допомога від мене особисто — концертна діяльність, кошти від якої йшли на підтримку на­ших захисників. А торік у бе­резні ми об’єднали свої сили у цій пісенно-волонтерській ді­яльності з Катериною Бужин­ською. Катя запросила мене у Софію. Вона організувала кон­церт на підтримку свого брата Олега з позивним «Журналіст». Кошти з концерту ми передали у 10-ту окрему гірсько-штурмо­ву бригаду «Едельвейс», у якій служить «Журналіст». Це було 8 березня — саме на мій день на­родження. Концерт відбувся з шаленим успіхом. Квитки роз­летілися дуже швидко, не всім навіть пощастило потрапити на нього. І ми вирішили продо­вжувати збирати кошти на під­тримку наших хлопців. Після виступу у Софії багато виступа­ли за кордоном.

— Але й в Україні також…

— Так, ми зробили великий всеукраїнський тур «Воля». То­рік дали понад 200 концертів і переказали на ЗСУ понад 4 мільйони гривень. Це і на10-ту бригаду, і на 82-гу, допомагали коштами і пораненим у госпіта­лях. Цього року також уже дали дуже багато концертів, зібрали понад пів мільйона гривень. А недавно у Києві передали два «джипи». Ці машини вже на пе­редовій. Наші хлопці з палацу «Жовтневий» поїхали на фронт. Ми їм просто на концерті вру­чили ключі і документи.

— Михайле, а де вас заста­ла повномасштабна війна?

— У Києві. У мене були гранді­озні плани — готувався до соль­ного концерту, який мав відбути­ся 8 березня у столиці. Але війна поламала ці плани. О 8-й ран­ку поїхав додому у Чернівці. До нас приїжджало багато людей, треба було допомогти з посе­ленням, дехто виїжджав за кор­дон. Свою першу пісню у цей складний час я написав у берез­ні, коли почув по телебаченню, що за 10 днів війни одружили­ся понад тисячу людей. Я зрозу­мів, що кохання — вічне, справ­жнє кохання не може зупинити навіть війна. І от тоді з’явилася моя перша пісня «Цілуй, і нічо­го не бійся» на вірші мого друга Ігоря Піжука. А потім написав на­ступну на слова автора з Луцька Віталія Іваницького «Захищай Україну». Після того, як написав цю пісню, зателефонувала моя знайома з Умані — завідувачка лікарні — і попросила написати таку ж круту пісню, що присвячу­ється медикам, які несуть служ­бу на передовій. Так з’явилася пісня на вірші Олександра Яре­менка «Військовий медик».

— Тобто почали з’являтися пісні про кохання і патріотич­ні?

— Ще й пісні про батьків. Якось поїхали з моїм другом Віталієм Шинкарюком на пе­редову — повезли джип, який їхня фірма придбала на прохан­ня одного з їхніх працівників, який захищає батьківщину. Ві­талій попросив мене взяти гіта­ру — щось заспівати хлопцям. Я ще тоді не знав, що саме співа­ти. А вони самі попросили — піс­ні мають бути позитивні і весе­лі. Бо смутку на фронті і так не бракує. От і зараз концерти, які ми проводимо тепер частіше, ніж це робили у мирний час, на­повнюємо світлими позитивни­ми піснями, які додають сил, пі­діймають дух, вселяють віру у нашу Перемогу. Бо ж навіть для лікування душі, як відомо, дуже потрібна пісня.

— Побачила у соцмережах, нещодавно ви навіть в укрит­ті співали з Катериною.

— Так, це було у Кременчу­ку. На 20-й хвилині нашого кон­церту оголосили повітряну три­вогу. Глядачі і ми з Катериною спустилися в укриття. Я взяв гі­тару, і ми годину і 20 хвилин спі­вали в укритті — без колонок, мінусовок. Коли вже виходили, люди казали, що для них це був найкращий виступ за всі часи. Емоції просто зашкалювали.

— Часто виступаєте на пе­редовій. Не страшно?

— Страшно. Усі ми люди, і у кожного є страх. Як співається у пісні: «Любов і співчуття — це добре, але головніше — це жит­тя…». Пригадую, хлопці роз­повідали нам після концерту. Вони ховалися від бомбарду­вань. Забігли у чийсь підвал. А там були компоти з черешень. Коли почався артобстріл, усі побігли. І тут один з них прига­дав: «От лихо, банка з компо­том залишилася нагорі». І побіг за тим слоїком… Так, це, звісно, жарт, але ми маємо там бути, виступати перед хлопцями, бо ми разом маємо разом, крок за кроком, наближати нашу пере­могу. А коли переможемо, має­мо разом збудувати таку країну — сильну і ще гарнішу, бо у нас є все. Я завжди кажу: якщо об­городимо нашу країну навколо височенним парканом, не бу­демо ні в кого нічого просити, бо Україна має все, щоб жити самостійно, розвиватися. У нас — найрозумніші люди, найпра­цьовитіші, земля у нас найпло­довитіша. Тож маємо процві­тати і стати сильною нацією і країною.

— Під час концертів прово­дите з Катериною аукціони. Які лоти виставляєте?

— Свої диски, свої футбол­ки, Катя виставляє свої пар­фуми. Я виставляю гітару. До прикладу, купуємо нову гітару, відкриваємо її, співаємо пісні, ставимо свої автографи на ній і виставляємо як лот. У Кам’янці-Подільському, до прикладу, друзі нам зробили наші портре­ти. Ми їх також виставляємо. Усі кошти, зібрані на цих аукціонах, переказуємо на потреби наших захисників. І неважливо, що саме ми виставляємо, а для кого ми це робимо. Бо головна мета нашого туру — наш внесок у допомогу ЗСУ. Наші захисни­ки мають знати, що вони не за­лишилися наодинці з війною і ворогом. Усі повинні допомага­ти. І не лише коштами, а й дум­ками і молитвами. Ми маємо бути разом з ними. І тоді пере­мога буде обов’язково за нами.

— Який з лотів вдалося продати найдорожче?

— В Іспанії купили мою фут­болку з моєю фотографією за 1000 євро. За таку ж ціну ку­пили і парфуми Катерини. А у Трускавці гітару продали за 64 тисячі гривень.

— В якій країні Європи чи світу загалом вас приймали найтепліше?

— Нас усюди приймають щиро і тепло. Ще жодного разу не було якогось негативу піс­ля виступу. Часто виступаємо у Празі, і знову туди повертаємо­ся. Нас там чекають.

— На початку війни ви на­писали три нові пісні. Скіль­ки загалом за час війни ви­йшло нових пісень?

— Не можу назвати точної цифри. Якось попросив свою помічницю, щоб порахувала, скільки у моєму репертуарі пі­сень. Вона дорахувала до циф­ри 285, і я сказав: достатньо. Співпрацюю з-понад 30 авто­рами. Радію одній з останніх новинок: у мене вийшла пісня «Сто тисяч кроків» — про вели­ке кохання. Музика Володими­ра Будейчука, а вірші написала молоденька, але дуже талано­вита дівчина Катерина Костюк. Однією з нових також стала піс­ня «Я дам тобі усе для щастя». Вже стало закономірним, що слухачі хочуть від мене пози­тивних пісень.

Хоча мені особисто більше подобаються драматичні тво­ри, балади. Але коли виходжу на сцену, бачу, що люди хочуть чути щось світле, позитивне, пісні, які надихають, які дають нам емоції кохати і бути коха­ними. Бо якщо люди мені пи­шуть, що лягають і встають з моїми піснями, значить, ці піс­ні мають бути позитивні і дуже світлі. А мені такі повідомлення додають енергії творити. Знає­те, я вибираю пісні, де є філо­софія життя, кохання. Для мене важливий текст. От я виконую пісню «Воля» на слова і музи­ку Олександра Яременка. Там є такі потужні слова: «Доля — не доля, журба — не журба. Краще, ніж воля — нічого нема. Краще у полі піти в небуття, аніж в нево­лі прожити життя». У цій пісні є філософія — за що ми воюємо. Я вдячний хлопцям і дівчатам, які сьогодні на передовій, боро­нять нашу цілісність і незалеж­ність. І нашу волю. Усе це голо­вна мета і головна місія кожного українця.

— Ще донедавна вашою візитівкою була пісня «Без тебе». Що вас надихнуло на її написання?

— Кохання до жінки. Але за­раз моєю візитівкою стала «Сто тисяч кроків». Ви, мабуть, дав­но не були на моїх концертах (сміється. — Г. Я.). Цю пісню, мабуть, знають усі. Навіть якщо ми виступаємо на закритих благодійних вечірках, то навіть кухарі та всі офіціанти виходять до залу і слухають цю пісню.

— Зараз у вас насичений графік — майже щодня кон­церти. А коли відпочиваєте?

— Нема коли відпочивати. От виїхали з Харкова, а вже на­ступного дня концерт у Тер­нополі. Ми виступили, і я далі сідаю за кермо і мчимо до Ки­єва. З Києва після концерту — у Самбір… Так, втома є, але коли бачу очі людей, які прийшли на концерт, бо люблять мою твор­чість, та втома просто випаро­вується.

— Але ви не лише співак і композитор, а й актор. Знаю про один фільм, а чи були ще?

— Зіграв у чотирьох фільмах. Два — повні метри. У «Леген­ді Карпат» я знявся у ролі вуй­ка Олекси Довбуша — Степана. Ще у мене є фільм «Зрадник», у якому я зіграв Богдана — отама­на Української Повстанської Ар­мії. А ще є ролі у двох серіалах — «Красотка Ляля» і «Джамай­ка». В одному я — артист, в ін­шому — нейрохірург. Мене час­то запитують, що мені ближче до душі — акторська робота чи виступ на сцені. На мою думку, кожен концерт — це як кіно. Ар­тист має вийти на сцену, і ніх­то не має знати, що, можливо, перед виступом він не спав цілу ніч і проїхав тисячу кілометрів за кермом. Люди мають зрозу­міти, що ця пісня про них і для них. Кожна пісня — це роль, яку треба зіграти якнайкраще.