«Після першого сезону „Жіночого лікаря“ мене запитували, чи приймаю пологи»

«Достукатися» до заслуженого артиста України Андрія Ісаєнка не так просто: репетиції, зйомки, вистави і, звісно, волонтерська діяльність… Щоденна круговерть забирає море часу, тож «викроїти» годинку на інтерв’ю у щільному графіку складно. Цей харизматичний актор полюбився глядачам ще у «Кіборгах» режисера Ахтема Сеїтаблаєва, де Андрій Ісаєнко зіграв роль Суботи. Потім була роль енкаведиста у «Щедрику», який зняла режисерка і дружина актора Олеся Моргунець. А тепер любителі серіалів «прилипають» до екранів телевізорів — там Ісаєнко став «головним гінекологом України» у серіалі «Жіночий лікар». Про творчість, волонтерство та особисте життя Андрій Ісаєнко розповів журналістці «ВЗ».

— Із завершенням року ми звикли підбивати підсумки — що вдалося, а що — ні. Яким був для вас, Андрію, рік, що минув?

— У творчому житті все було доволі непогано. Однак сповна насолодитися роботою і досяг­неннями не можу. Відчути ті по­зитивні емоції після вистави чи завершення зйомок — теж не­можливо, оскільки у країні війна.

— Є категорія людей, яка негативно ставиться до зйо­мок фільмів, особливо коме­дійних, кажуть, «не на часі». Критикують акторів, режисе­рів, продюсерів…

— Українцям обов’язково тре­ба перемикати увагу на пози­тивні моменти. Люди повинні відпочивати, знаходити час і можливість прийти у театр і по­дивитися виставу чи фільм у кі­нотеатрі. Бо ж не можна постій­но жити у стресі. На мою думку, перемикатися за рахунок хоро­шої комедії на позитив — значно краще, аніж шукати «заспокоєн­ня» в алкоголі чи інших препара­тах і знаходити собі виправдан­ня, що так можна розслабитися. Театр з новими постановками і кіно з прем’єрами — прекрас­на альтернатива іншим засобам «розслаблення». Ну і, звісно, і кіно, і театр — це ж частина укра­їнської культури, яку ми маємо підтримувати. І розвивати, щоб наші діти розуміли: у нашій країні є своя культура і своя мова.

— Пане Андрію, велику по­пулярність вам принесла роль Суботи у «Кіборгах». Потім був «Щедрик», у якому ви зіграли роль енкаведиста. Чому ваша дружина Олеся Моргунець до­ручила вам роль негативного персонажа — «асвабадітєля»?

— Бо Олеся знала, що я це зроблю (сміється. — Г. Я.). Знаєте, у тому і є весь кайф, що у на­шій професії можна зіграти і позитивного персонажа, і нега­тивного. Мені подобаються різ­ні ролі, бо ж можна себе показа­ти різнопланово. З професійної точки зору, можна «накопати» у кожній ролі багато цікавого. А вже з цього можна створити до­бру людину або демона.

— Однією з ваших останніх робіт стала роль у серіалі «Жі­ночий лікар». Ваш Михайло Гончар — не лише професіо­нал, а й закоханий у співробіт­ницю, роль якої виконує кра­суня Анастасія Цимбалару. Як ваша дружина ставиться до палких поцілунків у кадрі, а іноді навіть ліжкових сцен?

— Я вам скажу більше: у моїй кар’єрі є багато фільмів з поці­лунками і не тільки… Моя дру­жина — теж у цій професії, чудово все розуміє, знає, що це частина моєї роботи. Але вона знає, що ці поцілунки і обійми залишають­ся на знімальному майданчику, за його межі не виходять.

— Тобто ваша дружина не ревнива?

— Мабуть, ні. Але я намагаюся не давати приводу.

— В одному інтерв’ю актор­ка Римма Зюбіна мені розпо­відала: коли їздила представ­ляти фільм «Гніздо горлиці», до неї після перегляду підхо­дили заробітчанки і розпові­дали про свою тяжку долю… Ваш герой Михайло Гончар також викликає довіру — як лі­кар. Чи після того, як ви стали серіальним «головним гіне­кологом України», жінки пи­шуть/телефонують з прохан­ням проконсультувати?

— Ой, після першого сезо­ну «Жіночого лікаря» у мене й справді запитували, чи приймаю пологи. Так, були випадки, коли запитували, чи можу прокон­сультувати (сміється. — Г. Я.). Але я у таких випадках жартую: «Подивитися можу, а вилікува­ти — ні».

— Як ви познайомилися з майбутньою дружиною — ре­жисеркою Олесею Моргу­нець?

— Олеся ставила казку в теа­трі. Я ж напросився у цій казці зі­грати роль. Так і познайомилися.

— Ви красиво залицялися?

— Я би сказав, що спочатку це виходило якось недолуго, але потім я виправився.

— Незабаром три роки, як почалася велика війна. Ви були вдома чи на гастролях?

— Ми спали вдома. У перший момент, коли дружина почала мене будити, «Прокидайся! Війна!», я не повірив. Річ у тім, що біля нашого будинку часто пус­кали салюти. Подумав, хтось розважається після гучної заба­ви. А коли увімкнув телевізор, мене огорнув жах: куди вивез­ти дитину і дружину, де безпеч­не місце? Забрали ще й дитину і дружину колеги з театру, нама­галися виїхати, але потрапили у затор. Мій кум живе на «Чайках», у нього є підвал. Ми туди заїхали, переночували, а вже наступно­го дня вивезли усіх у Кам’янець-Подільський.

— А далі поїхали на захід?

— Ні, ми не могли виїжджати далеко. Річ у тім, що сестра моєї дружини була в окупації, тож Олеся не хотіла нікуди виїжджа­ти. Ну, і мама їхня у Чернігівській області залишалася. Ми зайня­лися волонтерською діяльністю.

— У чому полягало волон­терство у перші дні?

— Ще до великої війни я запи­сувався у Територіальну оборо­ну. Після перших вибухів на Ки­ївщині мої друзі з Тероборони сказали, що наразі не можу до них долучитися — одягу для мене немає. Почав шукати по «воєн­торгах», але на мій зріст (понад два метри. — Г. Я.) неможливо було щось підібрати. Поїхав до Львова, — бо там обіцяли зали­шити мені черевики. Але тіль­ки даремно покатався. Випадок «допоміг». З Португалії хотіли передати велику партію медика­ментів, шукали надійних людей, кому б можна було це довіри­ти. Ми зі Львова поїхали забира­ти ці ліки. Саме тоді і народилася спілка волонтерів кіно і телеба­чення. Ми і досі організовуємо збори коштів на підтримку ЗСУ.

— Два роки тому ви стали лауреатом Шевченківської премії у номінації «Театральне мистецтво» за виставу Натал­ки Ворожбит «Погані дороги». Що відчували у той момент, коли побачили своє прізвище у списку лауреатів?

— Насамперед велику гор­дість. Але, з іншого боку, це був березень 2022-го, коли тільки почалася велика війна. Тож ра­дість була «приглушена» тими жахливими подіями, які відбува­лися в Україні.

— Шевченківська премія — не лише медаль, а й певна сума коштів. На що витрати­ли?

— Виділену суму поділили між лауреатами цієї номінації. Нас було п’ятеро. Більшу частину отриманих коштів віддав на по­треби ЗСУ.

— Чи мріяв колись хлопець із Запоріжжя, що зможе до­сягти таких висот у театраль­ному і кіномистецтві?

— Можливо, хлопець із Запо­ріжжя про таке і справді не мріяв, але коли приїхав до Києва і по­трапив у театр, то зрозумів, що маю багато працювати. Хоча, зі­знаюся, ніколи не мав такої мети — стати лауреатом якоїсь пре­мії, заслуженим чи народним ар­тистом, чи отримати море інших відзнак. Я намагався усе роби­ти чесно, щоб досягти певного професійного рівня. Завжди ро­бив і роблю свою справу з усією відповідальністю. Мабуть, тому і досяг високих результатів.

— Чи доводилося відмовля­тися від ролей?

— Доводилося, звісно. В основному через велику зайня­тість. Відмовлявся від пропози­цій у серіалах.

— Актором мріяли стати з дитинства? Чи це був випа­док?

— Свого часу був членом ко­манди КВК у Запоріжжі, але щоб вступати у театральний, таких планів у мене не було. У Запо­ріжжі є кафедра акторської май­стерності. Так, я про це знав, але вступати туди не планував. Та все ж подав документи і вступив на бюджет. Радів, що «розванта­жив» батьків від плати за навчан­ня і зумів довести сам собі, що зможу самостійно вивчитися.

— До речі, про батьків. Вони і досі у Запоріжжі чи вже пере­бралися у безпечніше місце?

— Вони і досі у Запоріжжі.

— Ви з дитинства спілкува­лися російською…

— Колись у мільйонному За­поріжжі було лише дві україн­ські школи. Звісно, мене віддали в російську. Та коли вчився в ін­ституті, вистави ми ставили тіль­ки українською мовою. Мені це подобалося. Повністю на україн­ську, тобто не лише на сцені, а й у побуті, я перейшов, коли наро­дилася наша з Олесею донечка Марія, 2017-го.

— Над чим зараз працюєте?

— Триває робота над третім сезоном «Жіночого лікаря», зні­маюся у головній ролі у серіалі «Майор Сковорода». Це комедій­ний серіал про відділок поліції. Уже незабаром вийде на одному з українських телеканалів.