Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«У другому класі сказав батькам, що хочу бути актором, а мама відповіла: «Ніколи у нашій родині клоунів не було!»

Розмова із заслуженим артистом України, лауреатом Шевченківської премії Олегом Стефаном про мову, рідне коріння, акторство та війну

Олег Стефан. Фото Віталія КОЛБУНОВА.
Олег Стефан. Фото Віталія КОЛБУНОВА.

Заслуженого артиста України, актора театру і кіно, педагога, лауреата Шевченківської премії Олега Стефана у Львові побачиш нечасто, адже вже 5 років він є актором Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Хоча, відколи в театрі ім. Марії Заньковецької відбулася прем’єра вистави «Буря» за Шекспіром, є надія, що Олег Стефан буватиме тут частіше.

— Олеже, нова вистава на «Стриху» в Театрі ім. Марії Заньковецької «Буря» за Шекспіром, у якій ви зіграли головну роль, викликала чималий резонанс серед глядачів і театрознавців. Хочу запитати про ваше ставлення до нецензурних слів у цій виставі і у театрах загалом?

— Питання мови для мене дуже болюче, навіть не у плані лайки, а у плані української мови. Дуже дорогою ціною нам дається зараз її утримувати, поширювати, робити її міцнішою. На жаль, навіть трагічні події цієї війни після 24 лютого 2022 року далеко не всіх переконують робити якісь рухи у цьому напрямі. Людям важко переступити через свою «зручність», через свої звички. Людина навіть не усвідомлює, що, коли вона робить крок на зустріч чомусь новому, вона продовжує собі життя. І в цьому сенсі сильно болить і сильно тригерить, коли на вулиці міст і в столиці знову повертається хвиля оцієї зручності. Найбільше болить те, що вони не зважають на це стосовно своїх дітей, бо має бути якась відповідальність за тих, хто буде продовжувати це життя нашої країни, нашої культури. І коли в дитячому середовищі я чую, як вони вже по звичці від своїх батьків продовжують спілкуватися цією ворожою мовою, це дуже боляче. І ти розумієш, що самим лише зауваженням дорослим чи дітям ти мало що зміниш. Тут мають бути механізми ґрунтовно продумані й законодавчі, які у нас не до кінця працюють.

Тепер щодо «Бурі». Хотів би подякувати режисерці Оксані Дмитрієвій за ту любов, з якою вона робила цю виставу і своєму театру (у мене зараз багато своїх театрів!) — Київському театру на Лівому березі Дніпра — за те, що вони зробили цей крок назустріч. Моє глибоке переконання в тому, що зараз час об’єднуватися, щоб наводити мости. І коли пролунала пропозиція Максима Голенка до Олесі Жураківської, вони радо пішли назустріч разом з Тамарою Труновою. І вони приїхали на прем’єру. Оксана Дмитрієва давала свободу акторам, виокремила сцени, в яких звучать теми, адекватні теперішньому часу. І на вживання нецензурщини режисерка пішла тому, що це, на жаль, наша реальність. І вона настільки мене приголомшує так само в житті…

— Але інколи реально інших слів не знаходиш…

— Це правда з одного боку. А з другого — ми бачимо ефект Еллочки Людоєдочки, коли молодь, яка зараз вчиться і мала би багато читати, набувати свого словникового запасу, натомість, користується через два слова нецензурною лайкою, не помічаючи цього. Це настільки заходить у підсвідомість, що… ти можеш, коли йдеш вулицею, сказати: «Панове, ви не самі!», або: «Розмовляйте так зі своїми батьками», або: «Поважайте, будь ласка, простір у маршрутці»… Тобто, відбуваються якісь процеси для мене катастрофічні. З іншого боку — Господи, нехай це буде остання катастрофа в цьому житті. Так от щодо лайливих слів, то для мене це був болючий процес, бо особисто для мене сцена — це святе. І я виховувався так, що там мають звучати якісь святі речі, хоча, може й провокативні, але з вектором до неба. Але з часом, коли тобі потрапляє до рук текст Сари Кейн, до прикладу, і тобі пропонують зробити просто читання цієї п’єси. А Сара Кейн — це уже модерна сучасна класика, і це початок тієї «сучої», як я називаю, драматургії сучасної у Британії, хвиля, яка почалася років сорок тому в Європі, де вони не цураються лайки. І ти спочатку, читаючи цю драматургію на початку 2000-х, розумієш, що щось у світовому контексті ти пропустив, а по друге, ти розумієш, що щось прийшло до твого театру таке, чого ти недобачав. І ти починаєш «шарити» — сучасною мовою кажучи, що театр насправді (повернімось до того, як його було названо) — це дзеркало. І, якщо це дзеркало того, що зараз відбувається в суспільстві — на вулицях, в маршрутках, про що ми вже згадували, — то насправді це в якийсь спосіб має відображатися на сцені, але я все-таки наполягаю на тому, щоб це був вектор вгору. Щоб це прислужилося для того, аби глядач міг зрозуміти: так говорить далеко не освічена кількість людей. І очевидно, цю лайку використовують у виставі ті, хто називаються «слугами».

— Ну так, від вашого Просперо нецензурщини не чути…

— І від Просперо, і від його духа Аріеля, і від дітей лайки не чути. Ми щось пропустили насправді, тому що Шекспір, коли дає певні сцени прозою (у нього ж віршований стиль, який належить освіченим) — в основному комедійні, — він віддає це на поталу акторам, які розігрують життєві, смішні, провокативні, лайливі, конфліктні сцени. Я думаю, що коли він писав це прозою, то давав так звану «рибу» — скелет для театрів. Бо в ті часи було дуже поширено грати інтермедійні сцени на свій лад, коли актори могли використовувати ситуацію настільки реально, що послуговувалися іменами мерів, або останніми подіями, які сталися в місті, — якісь смішні чи конфліктні.

— Ви народилися в Кілії на Одещині, вчилися акторства і працювали трохи в Харкові, потім — Львів і от тепер — Київ. Цікавий чотирикутник. Знаю, що Володимир Кучинський запросив вас до свого новоствореного Театру Леся Курбаса у Львові, побачивши вас у виставі «Мина Мазайло», в якій ви грали дві ролі. Цікаво, Кучинський побачив вас у ролі Мокія чи Тьоті Моті?

— Мокія! Роль Тьоті Моті — то був порятунок. Актриса захворіла і нам не хотілося скасовувати виставу. Ми грали її настільки часто і це була дипломна робота, всі ролі ми знали напам’ять… Тоді виник цей «глюк», де мені довелося вперше зіграти жіночу роль.

— Власне, про ваші жіночі ролі й хочеться поговорити. Ваша Баба Пріся у Театрі Лесі у Львові стала класикою. Зрештою, в давніші часи жінки не мали права грати на сцені і жіночі ролі виконували чоловіки…

— Так, жіноча професія в акторстві доволі молода.

— Грати жінку, загримувавшись і бути візуально трохи на неї схожим — це одне. Але ж ви граєте Бабу Прісю без гриму і вам віриш на сто відсотків…

— Дякую, але я почну з того «чотирикутника», бо моя професія почалася з Харкова, потім Львів і в 2019 році — Київ. Я вдячний долі, бо не знаю, як можна було інакше прожити моє життя. Моя вдячність безмежна за те, що я не поступив у свій час туди, куди ми всі тоді хотіли: «Масква, Масква, у Чєхова, у Чєхова!..» Ми були так виховані.

— Ви реально хотіли туди поступати?

— Так! Ви бачите зараз перед собою іншу людину, бо насправді я древній чоловік, я народився в минулому столітті і вихований у державі, якої уже нема, слава Богу! Минуло достатньо часу і був сильний удар, коли відбувалося оновлення, очищення, пізнання справжнього, пізнання того, чого тобі не давали знати. І це дуже сильно тебе боліло і вибудовувало. Правда почала до мене стукатися, коли мені було уже 18−20 років, як не дивно, у військах тої країни, якої вже нема. Мені стало щось зрозуміліше, бо я служив у прикордонних військах — спочатку польському, потім іранському. Зауважив одну річ: система була побудована в три ряди тільки з нашого боку. Це дало розуміння того, що ця країна захищається від світу. Уже в середині 80-х минулого століття ми почали розуміти — щось не так у цьому «королівстві». І, коли я не вступив у росії, то вступив у Харкові на курс майстра Олександра Біляцького, якому безмежно вдячний. Він очолював Харківський український театр імені Тараса Шевченка і взяв до своєї трупи 10 студентів, яких він виховував, і таким чином омолодив цю трупу. Біляцький мав крутезні плани, але доля склалася трагічно і він не зміг далі працювати. І тоді мені «задзвеніла» та пропозиція зі Львова від Володимира Кучинського, бо про його студію я був начуваний, хоча не бачив жодної його роботи, але та «Маруся Чурай» і ті «Вечори Стуса», про якого я ні сном ні духом… Ми не знали поезії Антонича… Різниця була у тому, що захід України про них знав.

— То як ви потрапили до Львова?

— Ми були на гастролях у Львові. І Біляцький прийняв правильне рішення. Харківський театр імені Тараса Шевченка привіз 12 репертуарних вистав, які мали гратися протягом місяця. Але після першого аншлагу і тріумфу «Мини Мазайла» на великій сцені Театру Марусі Заньковецької (мені хочеться так тепло, по-домашньому називати цей театр — Театр Марусі) Біляцький перекреслив афішу, вибачився перед акторами, які мали грати інший репертуар, і виписав 12 вистав «Мина Мазайло».

— Оце так!

— Ми, студенти, які випустили дипломну роботу, котра потрапила у той час своїми сентенціями, своїми прагненнями Куліша і Курбаса, як воно все з’єдналося з прагненнями нашого народу, який почав прокидатися, особливо тут, на Галичині. Тут уже відверто носили жовто-блакитні прапорці. У Харкові їх носили під лацканами деякі люди, які могли дозволити собі не боятися, і то — під лацканами. І тоді, коли Біляцький робив «Мину Мазайло», ми на репетиціях всі сміялися, Олександр Григорович говорив: «Боже, мене посадять!» Але, коли його провокували грати Чехова мовою оригіналу, він говорив: «Мені Курбас не простить». Що в людині було такого, що він утримав свій театр від того, щоб його асимілювати, злити «якось льогше», «ми же всьо панімаєм, ми же гаварім па рускі в Харькавє»? А оцей трикутник: Одещина — Харків — Львів у мене напряму пов’язаний з Лесем Степановичем.

— І ви у Львові потрапляєте в Театр Леся Курбаса…

— Так! Я вдячний долі, що так стається іноді — наче це не мої кроки, а так, ніби звучать пропозиції зовні. І я просто мушу це робити, бо щось відчуваю. З трьох пропозицій, які в мене були по Україні, я вибрав Львів.

— Прізвище ваше Стефанов. Як виникло псевдо Стефан, яке стало вашим другим ім’ям?

— Це напівмістична історія. Мене тепер знають як Олег Стефан, слава Богу! Стефаном і Стефком мене почали називати тут, у Львові. Їм легше було мене так називати і мені це так сподобалося! Богдан-Ігор Антонич… Олег Стефан… Щось у цьому є, я почав вкушати цю традицію.

— Тобто закінчення «ов» відпало само собою?

— Воно не просто відпало. Перед тим, як вступити в Харківський інститут мистецтв імені Івана Котляревського, я ж «провалився», то працював на заводі — спочатку вивчився на слюсара-інструментальника. Щось там свердлив такими міліметровими свердлами, які в мене ламалися, тому що руки «не туди». А поруч був майстер дядя Ваня, якого я дуже поважав, — високий, кремезний і мовчазний — видно, що все життя пропрацював на заводі. Він так ритуально ставився до своєї роботи, що викликало в мене повагу і захоплення. Якось станки зупинилися і в перерві хвилин на 15 він каже: «Та який ти Стефанов? Я твого діда знав — не Стефанов він був, а Штефан». Я остовпів. Зараз дослівно передаю монолог, який я розказую в Берліні на сцені Шаубюне. Це теж парадокс — українські актори грають на першій сцені Німеччини про нашу війну, про нашу історію, про те, як нас змінювали, підлаштовували, як моє покоління Штефанів уже не знали, що вони Штефани, тому що в 1940 році на ту територію прийшли совєти, так само, як у 1939-му вони прийшли сюди, на Захілну Україну. В 1940-му, очевидно, питаючи мого діда «Як тебе звуть?» — «Штефану». От і народилося — Стефанов, бо їх записували кирилицею, а вони вчилися латинкою. А в мого діда освіта була румунська, причому, пару класів, бо далі треба було платити за навчання, мої рідні — прості люди, а не з роду князів Штефанів, як мені хотілося б думати. Бабця розчарувала моментально, сказавши: «Всі раком стояли в землі». Я думав по молодості, може у нас болгарські корені, але ні. І тоді, в мої 18−20, почалося моє повернення до себе самого. Фактично, перший монолог вистави, яку ми вже два сезони граємо у Берліні, починається з нас самих.

— Яку виставу ви там граєте?

— «Озброюючись проти моря лих». І тут я маю завдячувати Стасу Жиркову і Павлу Ар’є. Стас запросив мене в цю роботу. Ми працювали в середовищі перших акторів, перших режисерів цієї країни, відбулося наше зближення, ознайомлення, їхнє відкриття нас в періоді процесу, їхнє здивування тому, що наші актори володіють професією. Ці повні зали, які ми мали, — неоціненний вклад у нашу перемогу, — я переконаний, тому що Німеччина не мала знання про українську культуру, для них існувала «вєлікая магучая»…

— Не тільки для Німеччини…

— От власне! Я спостерігав, як у людей мінявся погляд. Вони не знали про репресії, не знали про Курбаса, не знали про голодомор… Нічого вони про нас не знали! Стас продовжує там працювати — вже 15-ий чи 16-ий проєкт іде не тільки в Німеччині: і в країнах Балтики, і в Швейцарії… Там починають розуміти, що мають справу не просто з адекватною культурою, а з великою культурою — рівновеликою культурою. Дякую Курбасу за цей «трикутник».

— Повернімося до жіночих ролей.

— Жіночі ролі — це завжди випадок, тому що «Мина Мазайло» — це було одне, потім «Двір короля Генріха» — пропозиція Володі Кучинського (там кожен актор грав по 3−4 ролі). А з Бабою Прісьою все було органічно. Мені спочатку Павло Ар’є її прислав як другу, ніде не посилаючи і не друкуючи, попросив зробити перші читання у Львові. Я йому написав, що, окрім Баби Прісі, не бачу, кого я міг би тут зіграти. Моїм здивуванням було те, що Ірина Подоляк, не знаючи наших розмов із Павлом, згодом запропонувала Віктюку зробити «Бабу Прісю» у Львові «на Стефана». Я про це дізнався тільки тоді, коли Віктюк поїхав, і ми зустрілися з Іриною Подоляк. Я запитав, як їй спала на думку ця ідея, бо це ж і моя ідея…

— Це називається «ідея витає в повітрі»…

— На першому читанні Павло не наважився це зробити, Бабу Прісю читала Ліда Данильчук, а я взяв Мента читати. Але Віктюк скористався нагодою, знаючи, що це розкішний матеріал, уже через два місяці в його театрі вийшла «Баба Пріся» там, в московії. Він не поставив цю виставу у Львові за пропозицією Ірини, але підхопив цю ідею Олекса Кравчук і я йому дуже вдячний. У нас теж вийшла хороша робота, побудована на такій любові!.. Не складно зіграти жіночу роль, навівши марафет. Але «фішка» театру полягає у тому, щоб бути переконливим. У пропозиції зіграти Бабу Прісю я бачив виклик для себе саме в цьому: наскільки швидко мені зможе повірити глядач, ввійти зі мною в історію і пройти все це з початку до кінця. Це був величезний дарунок, коли вже на перших виставах (треба віддати належне — жінки перші «ведуться», вони відразу тобі довіряють, за ними ідуть чоловіки) я бачив, що на п’ятій хвилі зал уже мій. У мене не було жодного коментаря в соцмережах чи відгуку про те «а чому він не поголився?» Жодного — за всі ці роки!

— Чи були актори у вашій родині?

— Мама казала: «Ніколи в нашій родині клоунів не було». Мама була бухгалтером у банку, а тато моряком. Я заявив їм у другому класі, що буду актором. Вони посміялися, погладили по голові, а коли я це сказав уже у 8-му класі, сказали: «Це перехідний період, може пройде», а в 10-му мама вже плакала. А потім відбувся цікавий момент — це ж коли я на росії двічі не поступив, а потім у Харкові поступив і приїхав додому у відпустку, мама сяяла, звичайно. І каже мені: «Сина, прийди до мене на роботу». Я: «Чого це раптом?» Мама: «Мені так хочеться, щоб ти прийшов…» Я нагадав їй, що вона була проти мого вибору, а мама сказала: «Я просто не вірила, що ти поступиш». Конкурси тоді були шалені — по 100 людей на місце.

— Чи маєте хобі, відмінне від творчості?

— (Замислився, — Л.П.). Розумієте… Я ж уже «з базару», а не «на базар» — мені ж уже 59. Коли озираюся назад, ні про що не жалкую і безмежно вдячний театру, що він прийняв мене. Я щасливий знайомством з тими людьми, які мені зустрічалися, з тими авторами, з тими матеріалами, які ішли мені назустріч… У мене якось все решта — і хобі в тому числі, — якось розчинилося, або навпаки — злилося в це єдине русло. Бо творчість мене забирала, вона мене мучила, але й дарувала. Я розумію, що без мУки ти не будеш живим, без болю ти не відчуєш щастя. В такому контексті відбувалося моє життя. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну я зрозумів, що може прийти такий момент, коли нам всім доведеться піти і копати, піти і стріляти… Інакше ніяк. Я без української культури себе не уявляю. Коли я в репетиційному процесі чи на сцені — то я живу. Поза цим мене ніби не існує, я ніби уже і вмер. Я відчуваю життя тільки через акти творчості.

Схожі новини