«Задовго до 24 лютого знайома кинула нам мапу бомбосховищ. Я тоді сміявся, казав, нагнітає»

Попри те, що Ярославу Шахторіну лише 25 років, він давно заслужив славу одного з найвідоміших українських акторів. У його фільмографії понад 30 проєктів, серед яких популярні серіали «Жіночий лікар. Нове життя», «Люся-інтерн», «Новенька», «Виклик». 24 лютого на каналі 2+2 вийде новий пригодницький серіал «Друзі», у якому Шахторін зіграв одну з головних ролей. Його герой — хлопець з Одеси, який разом з друзями вирішує привітати з днем народження товариша, що служить в ЗСУ. Приятелі поїхали до Миколаєва, але вже там дізнаються, що він не в тилу, а в епіцентрі бойових дій… Про перші дні повномасштабної війни у Гостомелі, колег, які вступили до лав ЗСУ, знайомство з майбутньою дружиною, акторкою Таїсією Хвостовою, і пригоди на знімальному майданчику «Друзів» актор розповів «Високому Замку».

— Ярославе, чи сподівалися ви, що росіяни розпочнуть війну?

— Ні. За півтора місяця до 24 лютого подруга моєї дружини кинула нам мапу бомбосховищ. Я тоді сміявся, казав, на­гнітає. Саме вона, до речі, повідомила про початок наступу. Я прокинувся, коли Тая розмовляла з нею, побачив очі ко­ханої і вмить прокинувся. Ми швидко зі­брались і дуже не швидко дісталися до батька у Гостомель, їхали з Києва чоти­ри години.

Зараз згадую той лютий і розумію, що було передчуття. За три дні до вторгнен­ня ми ходили на виставу в ТЮГ. Вийшли з театру, і повітря було немов наелектри­зоване, відчувалась напруга й тривога.

— Гостомель став однією з перших цілей російських окупантів. Ви довго перебували у місті?

— Вісім днів, хоча фізично здавалося, що більше. Щойно ми заїхали у двір бать­ка, як над нами почали пролітати Су-24. З другого дня ми весь час проводили у підвалі, бо вибухи не вщухали. Бачили, як через дорогу велися вуличні бої, обстрі­ли. Напевно, через цей досвід вже у Києві я став спокійніше сприймати тривоги і ракетні атаки. Спочатку був Інтернет, ми навіть переписувалися з колегами. На­приклад, Вова Ращук, з яким ми напере­додні закінчили зйомки у серіалі «Ворон і Воробйов», дуже підтримував мене. А потім не стало ні зв’язку, ні світла, ні опа­лення. І коли ми могли приготувати собі теплу їжу, це було класно. Батько з дру­жиною — вегетаріанці, тож розуміючи, що у разі вторгнення з продовольством будуть проблеми, серйозно підготува­лися. До нас навіть приходили сусіди. Пам’ятаю, будинок трясеться, а ми зро­били собі світло, усі разом їмо, спілкує­мося — ніби нічого не відбувається.

— Що було найважче?

— Найважче те, що ти не можеш захис­тити коханих людей. Я дуже переживав за дружину. Страшно було, коли ми ви­їжджали. Нас супроводжував по зв’язку командир ЗСУ, який воював під Мака­ровом. Я ніколи так швидко не їздив, як тоді. В якийсь момент на нас вилетів БТР з російським маскуванням. Я закляк. Коли він під’їхав ближче, ми побачили за ним мультивен з кордом. З’ясувалося, це були наші військові — і ми видихнули.

— Ви згадали актора Володимира Ращука. Знаю, що він майже одразу пішов добровольцем у ЗСУ, а зараз є командиром 7-ї роти 3-го батальйо­ну «Свобода». Сподівалися, що коле­га приєднається до війська?

— Напевно, так, бо коли ми перепису­валися, Вова вже був у ТрО. Згодом йому дали у підпорядкування кількох людей, і вони стояли на блокпосту. Було оче­видно, що він не зупиниться. Зараз ми не часто спілкуємося, але підтримуємо зв’язок.

Коли завершували зйомки серіа­лу «Жіночий лікар. Нове життя», на одну з фінальних серій прийшла Віка Ращук, дружина Вови. Вона показувала фото, відео, які він відправляв їй з передової. Вони мене вразили. Вова сидить серед зруйнованих, розтрощених стін, такий кремезний, трохи втомлений, і при цьо­му говорить до неї на віддалені теми, з надзвичайною турботою. Ніжний до сво­їх і максимально жорсткий до супротив­ника. У Сіверськодонецьку Вова отримав поранення і якийсь час лікувався у шпи­талі. Він любить азійську кухню, колись навіть підсадив мене на неї. Тому, коли навідував його, готував для нього роли й китайську лапшу.

— Війна змінила його?

— Складно сказати. Я помітив, що ак­тивні бойові дії роблять людину спокій­ною майже до всього. Особливо до побу­тових проблем, які в тилу здаються нам нестерпними.

— Як особисто вас змінила війна?

— 24 лютого я повністю перейшов на українську, дивлюсь тільки наш контент і всім раджу. Після окупації переосмислив своє ставлення до побутових проблем, тепер вони не здаються суттєвими. Але мені, як і раніше, важливо створювати для людей зі свого оточення комфортний мі­кроклімат, де б це не було — побут, навчан­ня, робота чи просто зустріч з другом.

— Незабаром на екрани вийде чо­тирисерійний серіал «Друзі». Розка­жіть, як проходили зйомки.

— «Друзі» — серіал у жанрі роуд-муві. Це не часта історія в нашій кіноіндустрії, тому працювати над нею було ще цікаві­ше. Часом було важко, бо погода дава­ла про себе знати, до того ж ми знімали в шаленому графіку. Але атмосфера на майданчику, можливість імпровізувати і знімальна група надзвичайно надихали!

— Який момент зйомок запам’ятався?

— Була дуже емоційна сцена, де наші герої кричать, сваряться. І під час зйомок я зірвав собі горло. Було смішно, бо далі я мав ігрові сцени, а говорити не міг. До­велось розкидати мій текст між Женею і Артуром. Я мав надію, що це мине швид­ко, натомість кілька змін мовчав як риба. У цей момент згадав Чарлі Чапліна — ле­гендарна людина!

— Ваші партнери — Євген Ламах та Артур Шурипа. Наскільки важко пра­цювати, коли у головних ролях такі різні, але водночас такі харизматич­ні актори?

— Ми різні, але між нами одразу виник контакт. З Женею Ламахом ми вчилися в одному університеті. Коли я вступив, він уже був на третьому курсі. Якось Женя підійшов до мене на сценрусі і каже: «Класно стрибаєш, ходи з нами на трю­кову підготовку у Карпенка-Карого». Так ми почали спілкуватися. Коли він був на четвертому курсі, вийшов фільм «Кру­ти 1918» з ним у головній ролі. Для мене це було неймовірно, я дуже радів за ньо­го. Женя був для мене прикладом робо­ти над собою.

З Артуром я познайомився на про­бах, він феєрично влетів у проєкт май­же в останній день кастингу. На зйом­ках ми усюди були втрьох. Якось ми з Женею прийшли на майданчик без Ар­тура. Він так суворо на нас подивився і каже: «Дивіться, я не буду на вас обража­тися, але наступного разу такого не ро­біть» (сміється. — Г. Я.). Перед зйомка­ми, у перервах, під час гриму чи обіду ми з хлопцями розбирали кожну сцену, ви­гадували фішки. Потім залітали до режи­сера Паші Тупіка, а він жартуував: «Гос­поди, де ж ви на мою голову взялися! Ну давайте, показуйте». У нас був дуже кру­тий симбіоз.

— А в житті у вас багато друзів?

— Мабуть, ні, але це суб’єктивна оцін­ка. Хтось каже, що друг може бути тіль­ки один. Учора дивився інтерв’ю акторки театру і кіно Віталіни Біблів, і вона сказа­ла, що багато друзів — це круто. Підтри­мую її. Точно знаю, що мій найближчий і найнадійніший друг — це моя дружина.

— До слова, торік про ваше весіл­ля з акторкою Таїсією Хвостовою пи­сали всі ЗМІ. Де ви познайомилися з коханою?

— Ми були одногрупниками в універ­ситеті. Якось на парі мали зіграти в етю­ді наречених, а в кінці поцілуватися. Я був дуже скутим на перших курсах, тому для мене це стало справжнім випробу­ванням. Тая проявила жіночу мудрість. Вона взяла ініціативу на себе і запропо­нувала відрепетирувати — так, щоб ніх­то не бачив. Ми піднялися на кілька по­верхів вище, проходили репліки, і вона сказала фразу, яка стала для нас леген­дарною: «До зустрічі під вінцем». Під час нашого весілля згадували ті слова — вони були пророчими.

— Це правда, що під час повно­масштабного вторгнення підпрацьо­вували офіціантом? Вас часто впізна­вали?

— Так, і це було круто! Особливо, коли впізнавали маленькі гості, вони такі щирі, безпосередні. Я емпатична людина, тому переймаю емоції інших. Мені було при­ємно, що люди радіють нашій зустрічі. Я взагалі дуже активний, не люблю сиді­ти, склавши руки, тим паче, коли є потре­ба утримувати родину, донатити. У перші місяці, коли нічого не знімали, фінансово було скрутно. Тож я пішов у сферу обслу­говування і вдячний цьому досвіду.

— До 24 лютого вам доводилося пе­ретинатися з росіянами на майданчи­ку?

— Іноді доводилося. Згадую, як мене запросили на зйомки проєкту у копро­дукції з росією. Знімали у Києві, на Хре­щатику. Я приходжу на грим, йду в актор­ський вагончик, і до мене підлітає хтось з групи: «А ви куди йдете, хто ви такий? Це вагончик лише для головних акторів». Тоді головні ролі грали саме росіяни. Я відповів: «Слухайте, я буду сидіти за 800 метрів у своїй машині. Подзвоните, коли треба буде йти в кадр».

— Багато українських акторів зараз згадують подібні історії. Чому така поведінка була дозволена?

— Не одне століття росія нав’язувала нам свої правила у всіх сферах. І тоді, і зараз ми знали собі ціну, але не вистача­ло сил протистояти цій величезній імпер­ській машині. Точно знаю, що приїжджа­ючи на такі майданчики, українські актори не почувалися гіршими за росіян. У мене це їхнє зухвале ставлення викликало тіль­ки опір і бажання довести, що, панове, вам пора додому, бо тут є кому працювати.

— Чи правда, що свою акторську кар’єру ви починали з каскадерства?

— Якщо не брати до уваги епізоди, то так. В університеті каскадерство мене дуже надихало, драйвило, я розумів, що це додатковий плюс до моїх акторських вмінь. Але були дуже небезпечні момен­ти. Наприклад, одного разу треба було стрибнути з п’ятиметрового мосту у во­дойму, де глибина менше метра і каміння на дні. Знімальна група розгребла ямку і каже: «Стрибай у цю зону». Уявляєте — я стрибав! Зараз розумію, що це шален­ство. Якось телефонували з пропозицією стрибнути з дев’ятого поверху у коробки. Слава Богу, відмовився, бо розумів, що не маю достатньої підготовки.