Передплата 2024 «Добре здоров’я»

«Доторкнулася до історії Анни Попович, і повинна була її прожити»

Відверта розмова з актрисою Франківського драмтеатру, заслуженою артисткою України Ольгою Комановською про акторську професію, улюблені ролі і про родину

Ольга Комановська. Фото Віталія КОЛБУНОВА.
Ольга Комановська. Фото Віталія КОЛБУНОВА.

З актрисою Ольгою Комановською ми зустрілися у Львові — в один з тих днів, коли Франківський драмтеатр показував виставу «Romej&Juliet» у рамках проєкту Lviv Branch. Щира і відкрита, Ольга зізналася в любові до нашого міста. А ще — тут живуть її родичі.

— Люблю Львів і львів’ян. Я трішки теж львів’янка — тут живе родина мого діда. У Грибовичах, що поблизу Львова. Колись щозими сюди приїжджала, ми колядували… Гарні спогади.

— Олю, ви зіграли головну роль у фільмі Тараса Химича «Жива». І згоду на те, аби цю роль виконали саме ви, дала Анна Попович — прототип головної героїні, за чиїми спогадами і було знято фільм.

— Коли Тарас Химич приїхав до нашого театру у пошуку акторів, ми саме готувалися до вистави, були розфарбовані і загримовані. Я вирішила піти на цей своєрідний кастинг першою. Назвала своє ім’я і прізвище, вік. Зробила це сухо, беземоційно. За якийсь час мені зателефонували і сказали, що беруть на роль Анни. Виявляється, я так відповіла і так подивилася в камеру, що Химич зрозумів — це те, що йому треба. Спочатку зняли документальний фільм «Хроніки УПА», де я теж зіграла Анну — на допиті. Цей епізод показали Анні Попович. Їй сподобалося. Потім мене до неї привезли. Пригадую, був такий сніг, що машина проїхати не могла, ми пішки через ті снігові замети пробиралися до хати Анни. Вона чекала нас з пирогами, з гостинцями. Ця жінка для мене — як бабуся. Моя прабабуся теж називалася Анна. Вона мене виховувала, прививала любов до віри, до молитви. І коли прийшла до Анни Попович, здалося, ніби до своєї бабусі, як в рідну хату. А вона така жартівлива, така світла! Пані Анна втратила руку під час бою з енкаведистами, але то не було помітно — вона поралася по хаті, щось приносила, подавала на стіл здоровою рукою. Тою рукою взяла мене за руку і сказала: «Ти таке саме мале й худе, як я була в ті часи, коли була в переслідуванні»… Ми багато говорили, я розпитувала про особисті речі, кохання, про ту історію, яка є у фільмі… Я плакала, а вона сміялася. Людина відпустила це все, а я набувала. А в кінці Анна сказала: «З Богом! Це нелегко, але — з Богом!». І тоді я зрозуміла, що це моя місія — зробити все максимально правдоподібно до тієї історії. Я не хотіла її грати. Я доторкнулася до тієї історії, і повинна була її прожити. Це був мій дебют, як і Химича. Ми разом пробували себе в художньому фільмі вперше. Ростислав Держипільський мені дуже допомагав — як актор, як партнер (у фільмі «Жива» Ростислав грав Довбуша — коханого Анни. — Л. П.).

— Зовні ви з Анною Попович не схожі, але у вас є спільна риса: ви бачили віщі сни. Анна бачила у снах майбутні події, і це неодноразово рятувало її загін…

— Мені здається, що в Україні всі жінки відьми — в хорошому розумінні. Вони інтуїтивно відчувають дуже сильно, вони емоційні. Нам усім сняться сни. Але треба вміти читати знаки. Анна читала знаки. Їй, наприклад, снилися курчата, і вона знала, що це означає. А в мене буває так: як присниться, так буквально все і відбудеться. І мені інколи стає від того страшно. Ці сни зазвичай кольорові.

— Після закінчення художньо-театрального коледжу вас одразу взяли в трупу Франківського драмтеатру. Яка була ваша перша роль у театрі?

— У виставі «Венеціанський купець» за Шекспіром я грала дочку єврея Джесіку. Цю свою першу роль я пам’ятаю, наче це було вчора. Є в мене ролі і в інших шекспірівських п’єсах.

— Коли вирішили стати актрисою, вас батьки підтримали?

— Більше того — мене мама сама до цього підштовхнула. В мене іншого вибору не було. Це йде з дитинства. Я гралася в театр, з ляльками робила вистави і показувала їх подругам, змінюючи голоси. Мені подобалося спостерігати за людьми і пародіювати їх. І подруги в мене були теж творчі. Ми любили бавитися в журналістів — подруги в мене брали інтерв’ю. Мені подобається викликати різні емоції у глядачів, але найбільше люблю, коли їм весело, коли вони регочуть. Сміх скидає з людини весь негатив, вирішує багато проблем. Це додає життя.

Моя мама познайомилася з композитором і диригентом Франківського драмтеатру Ремізовим. А я тоді співала у створеному нами гурті, ми навіть виступали на якомусь святі у нас на площі. Той виступ був провальним — я забула приспів. Як я потім плакала! Ремізов запропонував мені поступати на акторський. Для мене це було страшно, але я тепер розумію: чим страшніше, тим цікавіше. І я вступила в художньо-театральний коледж у Дніпрі. Що саме мене захопило і чому мене потягнуло в театр? Пригадую, до нас в Івано-Франківськ приїхав Дніпровський театр одного актора з виставою «Парфумер». Актор Михайло Мельник справив на мене величезне враження! Було відчуття, що актор саме мені розповідає свою історію, що він дивиться тільки на мене. Мені тоді здалося, що актори — неземні люди. І я подумала: «Я теж так хочу!»

— Пригадайте яскравий момент з вашого навчання?

— Нам треба було зробити етюд — коротенький сюжет, який треба зобразити пластично, без слів. Коли мені було 11 років, помер мій батько, і я довго не могла з цим змиритися. Згадала похорон. У кімнаті, де ми показували етюди, я поставила стіл, підійшла до нього, поцілувала, перехрестилась. Я пережила ще раз те, що переживала на похороні. Потім зірвала з себе хрестик і відкинула його. Тоді я ще не усвідомила, що таким чином сама себе зцілила. Відпустила. Прийняла те, що батька немає. Я вибачила Богові. Викладач похвалив мене, сказав, що я все дуже добре зробила, але просив більше цього не повторювати, бо можна збожеволіти. Потім той режисер почав залучати мене в комедіях. І так він мене вилікував.

— Чи були такі моменти, коли ви починали сумніватися у правильності обраного шляху?

— Кожного разу, коли я не задоволена (а я часто не задоволена!), починаю ставити собі запитання: чого я тут? Це нормальне явище. Але потім попускає.

— Якби не акторство, чим би ви займалися?

— По татовій лінії у мене всі педагоги. І в мене був такий досвід — один рік я мала свою театральну школу. Але педагогом я, певно, не була б. Можливо, психотерапевтом.

— Це все одно стосується людських душ…

— Люблю людей, відкривати їх для себе. Вдихати віру. Хочеться, щоб ця війна закінчилася, хочу їздити світом — показувати себе і вивчати світ. Зараз маю новий досвід — причетна до створення художнього короткометражного фільму, працювала з акторами на знімальному майданчику. Була помічником режисера.

— Коли випадає вільна хвилинка, як і де ви проводите цей час?

— Вивчаю англійську мову. Ці курси організував для наших акторів Ростислав Держипільский. Це переростає в те, що мене вже цікавить не тільки англійська — вже трохи і до польської зазираю, і до німецької… Але, коли є вихідний, я просто лежу. І бажано, щоб не думати. А так не можна. Найкращий вільний час — коли ти граєш виставу. І, звісно, багато вільного часу приділяю синові.

— Чим він займається?

— Відвідує театральну школу і закінчує загальноосвітню. Сам навчився грати на гітарі — через інтернет.

— Коли він скаже, що хоче стати актором, не будете заперечувати?

— На жаль, ні. Це важка професія. Особливо для чоловіка. Але це буде його вибір, і я його поважатиму.

— Ваш чоловік теж актор?

— Він має акторську освіту, але працює драматургом. До слова, це він написав історію до короткометражки. Ця історія присвячена дітям війни. Зараз фільм на стадії озвучування.

Схожі новини