«Запрошувала дітей та молодь у хор, розклеюючи оголошення Львовом»

Попри надзвичайну завантаженість і зайнятість, пані Наталя знаходить можливість щоп’ятниці на дві години приїхати в бібліотеку, аби навчати всіх охочих тонкощам хорового співу. А досвід і поле діяльності цієї тендітної жінки надзвичайно великі. Судіть самі.

Музикантка, дириґентка, співачка, менеджерка музичних проєктів, педагогиня, засновниця, організаторка і директорка Всеукраїнського хорового фестивалю «Жайвір скликає друзів» та Всеукраїнського конкурсу молодих диригентів імені Миколи Колесси, експертка Українського культурного фонду 2019 року, членкиня асоціації діячів естрадного мистецтва, членкиня жіночої ділової палати України. Засновниця і художня керівниця, дириґентка дитячо-молодіжного камерного хору «Жайвір», викладачка-методист вищої категорії Львівської дитячої музичної школи № 1 імені А. Кос-Анатольського, голова обласного методичного об’єднання викладачів вокалу ДМШ. Переможниця конкурсів «Викладач року» та «Кращий працівник культури» (2018−2019; 2021 р.); переможниця проєкту «Жінка тисячоліття"-2020 у номінації «Професіонал року», Лауреат національного рейтингу ТОП — 100 успішних жінок Львівщини в номінації «культура і мистецтво» — 2021 року.

У січні цього року Наталія Козяр продовжила традицію проведення всеукраїнського хорового фестивалю «Жайвір скликає друзів» великим проєктом «З нами Бог, розумійте язици».

Про цей проєкт, про виплеканий хор «Жайвір», про любов до своєї справи і співочу родину наша розмова з пані Наталією.

— Проєкт «З нами Бог, розумійте язици» — це повернення до хорового фестивалю «Жайвір» скликає друзів", який існує вже 16 років і виник завдяки хору «Жайвір», — каже Наталія Козяр.

— Тобто, ініціаторкою фестивалю були ви?

— Так. Все почалося ще у 2005 році, коли ми організували перший фестиваль «Жайвір» скликає друзів", і виглядало, як обмін тим, що було напрацьовано за 5 років існування хору «Жайвір». За 5 років роботи захотілося поділитися репертуаром, набутим досвідом…

— Ніби як прозвітувати?

— Ні, ми звітували щороку для батьків, для самовираження та підсумку, для задоволення самих дітей, які завжди з радістю очікували великого концерту. Хор «Жайвір» було створено в 2000 році і в грудні цього ж року ми показали велику годинну програму. Це був стрімкий початок. У мене було 24 дитини різного віку — від другого класу до одинадцятого, і це було непросто…

— А як ви відбирали дітей для хору?

— По всьому місту Львову, на всіх трамвайних зупинках я розклеювала оголошення. І не даремно, до слова. Не лише ходила запрошувати школами міста, хоча тоді, як і тепер, це не дає ефективного результату, тому що, як правило, дирекція ЗОШ (не усіх, проте більшості) має упередження. І всі хочуть, щоб це було на місці, і лише для того, щоб скористатися можливістю для своїх потреб, а не для того, щоб діти розвивалися. Зрештою, музика у ЗОШ — не предмет, який заповнюють «більш важливими предметами», проте пам’ятаємо, що кожен великий вчений, винахідник, лауреати Нобелівської премії мали музичну освіту, принаймні початкову. Щороку вересень-жовтень в мене називається «ходіння по муках», тобто, по школах. За 21 рік існування хору цього вже мало б не бути, але…

— А як інакше шукати дітей, які хочуть співати?

— Є такий момент, який називається «внесення пропозицій». З такими пропозиціями я вже давно звертаюся в обласне та міське управління освіти, який курує Центром творчості. Мені кажуть, що так, це дуже потрібно, але віз і далі там…

— А 22 роки тому розклеювання оголошень на зупинках результат дало?

— Дало на певний період, доки не змінився соціум, а відповідно й покоління. Отже, ця тема є дуже глибокою та потребує окремої розмови, а головне — дій, нагального вирішення. Я живу на Левандівці. 11 дітей початкового складу хору були з Левандівки. Це були діти батьків, які мені дуже довіряли. Свого часу я там працювала в музичній школі, це мій мікрорайон: до церкви ходимо — бачимося, на вулицях ми перетинаємося, ринок в нас один на всіх… Це були діти віку моєї дитини. Я знала навколишнє середовище, хто чим дихає. І ці батьки, треба віддати їм належне, мені абсолютно довіряли. Якщо зі мною могли відправити на гастролі в Норвегію дитину, яка мала 7 років, і не хвилюватися, — а в Норвегії ми гастролювали два тижні, — це про щось говорить. Мама сказала: «Їдьте з Богом! Хай дитина розвивається і побачить те, чого я не бачила». А коли зараз іде мова про гастролі, то батьки постійно «на телефоні», забагато контролю, замало відповідальності. Я не кажу, що батьки не довіряють, але інший соціум сприяє іншому відношенню й іншим стосункам, на жаль. Якщо раніше взагалі не виникало такої розмови — а для чого ж хоровий колектив і що він дає?, — бо це не лише музика. Це соціалізація, поведінка в колективі, розкриття лідерських здібностей, зняття блоків тих самих дітей, а далі це, звичайно, голос, а далі це, звичайно, музика, хор, мистецтво. Це — єдиний звук, вібрація, думка, яка може й має ламати стереотипи радянського совкового мислення: хор — для пенсіонерів, адже, якщо подивитись на хорову культуру Британії, Австрії, Німеччини, Латвії, Литви, Естонії — це чи найбільший культ у суспільстві. У хорі співають з раннього дитинства, через музикування, вивчаючи історію країни, традиції тощо. Так, жайвори, беручи участь у різноманітних хорових фестивалях, конкурсах побачили 18 країн світу!, а це, погодьтесь враження, стосунки, які зберігаються на все життя. Перші мої випускники — спілкуються між собою, цікавляться життям одне одного, в якихось моментах один одному допомагають…

— Тобто, дружба триває навіть через роки…

— Так. Я дуже цьому тішуся. А повертаючись, до початку, слід сказати, що в жовтні 2000 року я завершила запрошувати дітей для хору, а в грудні ми вже дали концерт, — фактично, маючи лише місяць на підготовку. Ви розумієте, що таке хор «з нуля», в який запрошено дітей «з вулиці», дітей різного віку — від 7 до 17 років… Це великий віковий ценз. І до кожної дитини знайти свій підхід і мову спілкування, це ще той квест. А ще треба підібрати репертуар, який буде підходити колективу, і який буде цікавий для всіх і кожного, і ще якісь інші моменти, якими ти можеш зацікавити дітей бути разом у цій спільноті. За місяць часу ми зробили програму на годину звучання. Це — дуже багато, близько 15 творів. (До порівняння, ви ж знаєте, як з дорослими-учасниками бібліотечного хору, вчилась програма з 4−5 колядок).

— Скільки разів на тиждень ви збиралися?

— Двічі на тиждень хорові репетиції плюс індивідуальні уроки вокалу (45 хв), які стали вирішальними у стрімкому старті колективу. Хорові репетиції тривали дві години. Але діти настільки були захоплені цим, що часом ті дві години розтягувалися і на три-чотири. Мало не вночі поверталися додому, я кожну дитину «з рук в руки» передавала батькам, бо діти були ще малі. Сама вже приходила додому опівночі.

— А де ви збиралися на репетиції?

— В Центрі творчості на Погулянці. У нас був дуже стрімкий початок і за 5 років наші напрацювання були вагомі і їх було багато. У 2008 році я видала хорову хрестоматію «Співає «Жайвір» обсягом 600 сторінок. Це наш реально переспіваний репертуар. В мене немає пріоритету в цільовому напрямку програми. Ми співаємо і автентичні пісні, і духовну музику, багато співаємо класики, обробок, а також сучасну популярну музику, тому що діти хочуть бути в темі й атмосфері того життя, в якому вони «крутяться». Їм це цікаво і вони це без проблем відтворюють. Але, не маючи основи, на якій базується хоровий спів, як фундамент для будинку, нічого не буде, — коли ти можеш оперувати своїм голосом, своїм диханням, звісно мова йде про володіння голосом. І той перший фестиваль 2005 року організувала для міста Львова — хорові колективи перезнайомилися між собою, ми гарно спілкувалися, поділилися нотами. І, як не дивно, ця ідея знайшла продовження. Згодом запрошували до участі у фестивалі й хорові колективи Львівської області. І так проєкт виріс у всеукраїнський (ще до пандемії, учасниками фестивалю було 43 колективи. Це дуже багато).

— Скільки днів тривав фестиваль?

— Три-чотири дні. (якщо у проєкті був конкурс диригентів — дійство тривало тиждень). З великою вдячністю до керівництва будинку органної та камерної музики, де відбувався фестиваль 15 років поспіль у прекрасній історичній будівлі, у чудовій акустиці. Наш фестиваль завжди проходить навесні, коли вже все розквітає, пташки починають співати, піст закінчився… Адже жайвір — це перша пташка, яка сповіщає про початок весни.

— Назвати хор «Жайвір» — теж ваша ідея?

— Моя. Спочатку була ідея назвати «Соловейко», а потім подумала — скільки вже тих «соловейків» є: «Соловейко», «Соловей», «Соловушка»… А от «Жайвір» — гарна українська назва чудової дзвінкоголосої пташки.

— «Жайвір» чоловічого роду, а хор дівочий…

— Так завжди не було. Як тільки колектив організувався в 2000 році, то в нас були і хлопці, і дівчата. І ці перші діти виросли до мішаного складу. Вони росли, голоси змінювалися і, коли хлопці уже перемутували, вони стали баритонами, тенорами і басами. Так що я мала готовий мішаний склад хору, який не зважаючи ні на що, в пріоритеті завжди мав репетицію, бо була відповідальність, що попереду концерт. Ці «діти» мені і досі розповідають: «Що було в школі чи в університеті, я уже й не згадаю, а от що я був у Чехії, Норвегії, Данії, Швеції, Польщі, Чорногорії… — оце я пам’ятаю!». І кожну сходинку червоної доріжки у Празі, де зал нас приймав стоячи — це вони теж пам’ятатимуть завжди. Це емоції і враження, які вони збережуть і отримуватимуть від них наснагу через все своє життя.

— Ви казали, що в 2019 році було понад чотири десятки хорів-учасників вашого фестивалю «Жайвір» скликає друзів", а це близько 1200 осіб, але потім сталася пандемія коронавірусу…

— На жаль… Ми зробили фестиваль онлайн 2021 року. Я не прибічниця такої форми проведення фестивалю, хоча зараз є величезна кількість фестивалів, які проводяться онлайн. Але це не для хору. Тому що хор — унікальне мистецтво, яке потребує живого спілкування. В онлайні хором не заспіваєш. Не зробиш репетиції. Можна технічно записати кожен голос і потім звести це в хор, але це буде технічний хор без емоції, без того живого звуку від серця до серця, який викликає сльози, чи радість, смуток чи щастя тощо. Він не буде нести тієї емоції і тієї вібрації звуку в просторі, коли співає живий колектив. Тому апріорі для мене це є питання лише живого спілкування. І, відновлюючи цього року живий фестиваль, я подумала: якщо не може бути велика кількість людей одномоментно, то ми будемо робити хоровий фестиваль у форматі хорового марафону. Запрошуємо кілька колективів, які співають не три-чотири твори, за вимогами фестивалю, а довільну програму, презентуючи свою творчість та якість. Власне наш фестиваль-конкурс завжди присвячується видатній особистості, яка відіграла важливу роль або в хоровому мистецтві, або просто в музичному мистецтві саме Галичини. В нас були конкурси, присвячені Миколі Леонтовичу, Михайлу Вербицькому, Станіславу Людкевичу, Анатолю Кос-Анатольському і Анатолю Вахнянину, ім’я якого носить вулиця, на якій розташований наш Центр творчості дітей та юнацтва Галичини. На жаль, далеко не кожен знає, хто такий Анатолій Вахнянин. Тобто, місія фестивалю є дуже багатогранна і в тому числі просвітницька, і в тому числі популяризація хорового мистецтва. Цей фестиваль в мене тепер асоціюється, як хоровий марафон, щоб не припинити просвітництво, об’єднання зовсім, а зберегти оце живе спілкування з слухачем, одночасно не порушуючи карантинних обмежень. Я дуже щаслива, що нам вдалося цього року зробити початковий етап фестивалю ще до червоної зони, а саме 26 січня. Щиро вдячна за підтримку о. Юрію Васьківу, настоятелю храму Пресвятої Євхаристії, який також відомий серед туристів як Домініканський собор, за сприяння та можливість співати у прекрасному витворі барокового мистецтва; вдячна за підтримку директору департаменту розвитку Львівської міської ради пані Наталії Бунді.

— Цього року до вас на фестиваль приїхали колективи з Києва…

— Так. Хорова капела «Дзвіночок» — керівник Рубен Толмачов, (до слова, він — керівник вокальної формації «ManSound», і дівочий хор «Вогник» під керівництвом Олени Соловей. Це два колективи з величезною хоровою історією — один має 55 років існування (засн. 1967), інший — 52 (засн. 1970). Цікава колаборація, коли перетинаються та об’єднуються у звучанні, намірі такі далекі та одночасно такі близькі міста — Львів та Київ. Спільне виконання відомого «Щедрика» стало потужним поштовхом до дії та творчості.

— З чого почалася ваша любов до хору і до музики?

— Зі сім’ї. Ми з братом перші професійні музиканти в родині. Але мій тато і дідо по татовій лінії дуже голосисті. Мій дідо перейшов усі етапи формування свого голосу. В дитинстві та юнацтві він був високим дискантом, в міру формування і мутації голос опускався, але дідусь, беручи участь у самодіяльному театрі, міг співати дівочі партії. У міру дорослішання та ще й плюс до того — мій дід страшенно курив, хоча, Богу дякувати, він прожив довге життя, понад 80 років, і все життя співав. І куріння не впливало на його голос. Він міг співати і як контртенор, був баритоном, а в церковному хорі в зрілому віці був басом-проффундо — це бас, який бере найнижчі нотки. А в мого тата голос був сильніший, ніж у Паваротті. І, якби він віддав цьому належну увагу міг стати професійним співаком, думаю, його чекала б світова слава. Голос в нього був дуже сильний, з чудовим тембром — драматичний тенор. Тато страшенно любив співати в хорі. Голос був сольний, міцний, який виділявся з ансамблю, але він завжди тримав партію, і він міг імпровізувати. В нього чудовий гармонічний слух. Міг на слух підібрати свою тенорову партію — це унікальна цінність.

— А яку професію обрав ваш тато?

— Він працював на заводі «Львівсільгоспмаш» керівником технічного відділу. Йому і креслення вдавалося, він гарно комунікував з людьми, був дуже дисциплінований і вмів заохочувати і розкривати інших людей. Але пристрасть до співу супроводжувала батька все життя. У яких тільки хорах Львова мій тато не співав! Мамочка моя була дуже артистична за своєю природою, хоча все життя пропрацювала бухгалтером. В неї було дві пристрасті — фітотерапія, медицина, в якій вона, як самоук, розбиралася досконало (був прецедент, коли мама сама себе вилікувала і пізніше говорила лікарю, як вона це зробила), а друге — мама страшенно любила театр. Відповідальність, чесність, жертовність, добро, порядність, любов до життя, в тому числі до музики — це саме риси моїх батьків, які сформували мене з дитинства.

— Напевно, дітям це передалося — голос і артистичні здібності. Мій брат є солістом опери, заслуженим артистом України. Зараз проживає за кордоном і займається професійною вокальною та педагогічною діяльністю.

— А дочка ваша теж пішла вашим шляхом?

— Так, вона продовжує музичний шлях. Моя донечка з самого малечку співала в мене в колективі — в хорі «Жайвір». Перейшла всі групи від маленької до дорослої. Вона чудовий альт, має гарний тембр голосу і гармонічний слух, прекрасну музичну пам’ять. Моя доця в колективі (зрештою, й у житті моя опора, моя віра, моя довіра тощо). Вона обрала професійний шлях музиканта — вона чудова піаністка. Закінчила магістратуру Київської національної музичної академії ім. П. Чайковського і на даному етапі навчається в аспірантурі.

— Яким ви бачите майбутнє хорового співу?

— Я завжди кажу: «Які в тебе думки, така й перспектива». З надією на гарну перспективу моя мрія, — щоб закладене зерно проростало в дітях, молоді, дорослих, тоді наша традиційна хорова культура наповниться змістом, без якого українці не зможуть бути (бо все вертається до кореня), тому що це є та сила, яка веде нас крізь життя. Є шлягери-одноденки, а є щось вічне, яке нас і веде у житті. Я сподіваюся, що хорове мистецтво буде тим оберегом і тою цінністю, які тримають українство. Це момент повернення до своїх традицій, чисто психологічний момент повернення до своїх коренів, історії, звучання.

Читайте також: «Органіст — це духовна місія…«