«Органіст — це духовна місія…»

Про те, що буде органісткою, Олена Мацелюх знала змалку. Невідомо, звідки у малої дитини було це знання. Може, від мами, викладачки музичної школи. Може, від тата-науковця. Але тільки через тридцять років, коли вже була професійною піаністкою, здійснилась її мрія — грати на органі. Шлях до цієї мети пролягав через довгі роки навчання та боротьби за право доступу до «короля музичних інструментів».

Орган — найбільший і найскладніший з усіх музичних інструментів. Складність полягає не тільки у конструкції самого інструмента, а й у вмінні синхронізувати рухи органіста, у блискавичній реакції. А до всього цього є ще й цілком прозаїчна проблема доступу до цього інструмента. Орган — не піаніно і додому його не купиш. Кожен орган — ексклюзивний інструмент, його вбудовують у конкретну архітектуру храму чи концертного залу. На території України — 96 органів і вдвічі менше органістів. Дехто з них постійно гастролює, бо не має сталого місця праці…

Олена Мацелюх у музичному світі вважається одним із кращих інтерпретаторів органної творчості Йоганна-Себастьяна Баха. У доковідний час її концертним графіком були 800 концертів на рік (іноді в день було по 2−3 концерти). Олена — доктор мистецтвознавства, дисертацію захистила англійською мовою в Університеті Палацького у старовинному місті Оломоуц, що після Карлового Університету Праги має славу найдавнішого у Чехії. Вона є не лише солісткою-органісткою Львівської Національної філармонії, а й директором і засновницею кількох Міжнародних фестивалів органної та камерної музики.

«Треба бути одержимим»

«Щоб стати органістом — треба бути одержимим, а самій професії необхідно присвятити все життя, — каже пані Олена Мацелюх кореспонденту „ВЗ“. — В Україні навчання органістів є тільки у Київській консерваторії, яка готує лише одного спеціаліста раз на п’ять років. Вчитися важко. В Україні немає власної органної школи, як багаторівневої системи, а в органіста-випускника нема перспективи працевлаштування. Тому органіст — це більше харитативна, духовна місія. Мені пощастило, бо маю стабільну роботу як солістка Академічного будинку органної та камерної музики, працюю у філармонії, а ще й вдається їздити на гастролі».

— Якою є ваша історія становлення як органістки?

— Перші кроки до музичного мистецтва я робила в супроводі своєї мами — піаніста-педагога, яка й до цього часу живе моїми досягненнями. З мамою ми ходили в театри й на концерти. Я цілими днями була у неї на роботі, в музичній школі. Мама грала у камерному оркестрі на фортепіано. Тато був науковцем — доктором і професором Івано-Франківського технічного університету. Він дуже любив маму, мене і… українську пісню. Співав у хорі.

Після закінчення музшколи я навчалася в Івано-Франківському музичному училищі. Якось з училищем поїхали на екскурсію до Риги. Зайшли у Домський собор, почула орган і заціпеніла. У Ризі мрія стати органісткою перетворилася на ідею фікс.

Коли вступала до Львівської консерваторії на фортепіанний факультет, то там якраз… закрили органний клас як факультатив.

Єдиний викладач, відомий органіст і органний майстер Віталій Півнов (потім став моїм наставником і другом) на той час зосередився на концертній діяльності та роботі реставратора. Доступ до найбільшого в Україні концертного діючого органа в костелі св. Марії-Маґдалени був лише для гастролерів і львівського маестро Самуїла Дайча.

Лише у 2001 році ситуація в Будинку органної та камерної музики змінилася — з’явилася вакансія для органіста. Тоді я дорвалася до інструмента! Шкода, що це сталося після багатьох років очікування. Зараз мені їх дуже бракує… Паралельно працювала у Львівській філармонії солісткою-піаністкою, але й їздила всюди, де тільки були органи у костелах чи концертних залах. У Хмельницький, Летичів, Івано-Франківськ, Жовкву, Самбір — щоб грати і вправлятися на органі.

Наша дружба з Віталієм Півновим зросла на базі фанатичної закоханості в орган. Він мене вчив грати на маленькому органі, який перенесли в Домініканський собор з Ужгорода. Його Віталій Миколайович сам відреставрував і встановив у боковій наві костелу. На жаль, цей інструмент не відповідав моїм вимогам. Я хотіла мати доступ до повноцінного інструменту, на якому могла б грати і руками, і ногами. Сидячи при цьому маленькому органі, я уявляла собі, що граю на великому, в органному залі…

Друзі-поляки допомогли мені придбати невеличкий електронний орган. Це був стареньким, але пристойний двомануальний (з двома клавіатурами) інструмент. Згодом віддала його братії монастиря у Мостиськах. А перед собою поставила велику мету: купити повноцінний електронний орган, який і тембрами, і технічними можливостями не багато би поступався справжньому трубному церковному органу.

Декілька років відмовляла собі в усьому, щоб купити орган

На маленькому інструменті вивчати повноцінні органні твори неможливо і не має сенсу. Тоді почала збирати гроші, щоб купити повноцінний орган. Декілька років відмовляла собі в усьому, хапалася за кожну можливість заробити: їздила з концертними групами, акомпанувала комусь із вокалістів, як оркестровий піаніст концертувала в Польщі… Навчилася набрати рукописні ноти на комп’ютері. Ночами сиділа, розшифровуючи чужі рукописи і набирала ноти — лишень би дістати ту тисячу-другу гривень. Маєш мету — кладеш у конверт гроші, закриваєш конверт і кажеш: «Тут буде орган». І за декілька років він вже був!

— І скільки коштує такий орган?

— Як однокімнатна квартира у Львові… Тоді я придивилася в інтернеті орган, який мені підходив і показала директору філармонії: «Як ви дивитеся, щоб такий інструмент був у нас у філармонії?». Володимир Сивохіп бачив мій фанатизм і завжди мене підтримував. Він запропонував виділити половину вартості цього інструмента. Але я відмовилася: «Я хочу його мати повністю. Навіть не хочу, щоб ваша одна клавіша була!» Замовили цього тримануального гіганта в Італії. Внесли гроші, в органній фірмі нам сказали, що інструмент буде на початку грудня 2004 року, А за два тижні почалася Помаранчева революція! Орган прийшов до Львова тільки наприкінці травня. Ми вже думали, що його не побачимо…

За іронією долі, саме у травні директор органного залу зрозумів, що я йому потрібна як органістка і дозволив мені грати, скільки хочу. І саме тоді приїхав до Львова мій орган! Що мені робити? Розриватися між двома інструментами? День і ніч я грала і грала, і не могла насититися. Спала по дві години на добу. У такому темпі витримала рівно 2,5 роки. Публіка у захваті, на мої концерти були аншлаги. Але за цей час я зрозуміла, що мені потрібна вища органна освіта.

Поїхала до Києва, де перед тим домовилася про концерти у Шоколадному будинку. Концерти — для практики і заробітку, а головна мета — вступ до Педагогічного університету ім. Б. Грінченка, на музикознавство і клавесин. Клавесин близький до органа.

Безпосередньо в консерваторію на орган я не могла вступати, бо це вважалося як друга вища освіта і вона була платна. Я би не потягнула фінансово. Але мені потрібні були тільки «ази» і клавесин був те, що треба.

Отримавши два дипломи магістра почала грати на органі з новими силами. Грала до упаду, після чого навіть важко було додому дійти — так мене боліли ноги. Повні зали, але сама себе не чула. І Господь подарував мені зустріч із відомим композитором і музикологом Богданом Котюком.

Богдан Миколайович на той час писав твори для багатьох музичних інструментів у різних жанрах. Значне місце в його творчості посідає сакральна тематика. Але писати для органу завжди було його мрією! Він приходив на репетиції, на мої концерти, після концерту ми обговорювали нюанси мого виступу. Так народився наш творчий тандем. Орієнтуючись на технічні, звукові та виразові можливості найбільшого в Україні органа фірми «Ріґер-Кльос», за яким ми спільно творимо музику, композитор Богдан Котюк вже написав понад 30 творів для органа-соло та ансамблів за участю органа.

— Органна музика така сувора, пафосна. Чи відкладає це відбиток на характер органіста?

— Це проявляється у цілеспрямованості, наполегливості у досягненні мети. Вивчити півгодинний органний твір непросто. Якщо піаніст займається добрих чотири години на день, а піаніст-фанат може займатися 7−8 годин, то для органіста десять годин — це ніщо. Для мене займатися десять годин на добу — нормально. А от якщо є для заняття година-дві, краще навіть не починати. Поки переглянеш ноти, поки розберешся з регістрами — вже нема двох годин.

— Крім концертування ви ще й організатор стількох фестивалів органної музики…

— Фестивалі породив мій величезний фанатизм до роботи. У Будинку органної музики мені мало було чотирьох концертів на місяць. Тоді ми з Богданом Котюком почали їздити по містах, де був орган, я концертувала, а він у ролі продюсера і коментатора провадив мої концерти.

Коло друзів-музикантів, у тому числі й закордонних, значно розширилося. І на цій хвилі у 2014 році у нас із Богданом Котюком з’явилася ідея створення у Львові власного фестивалю. Директор філармонії Володимир Сивохіп нашу ініціативу підтримав. Наш перший фестиваль ми назвали «Pizzicato e Cantabile». Він мав шалений успіх. А влітку 2020 року ми провели вже сьомий Міжнародний фестиваль у Львові!

За прикладом Львова інші міста теж захотіли провести такі фестивалі. І буквально зараз проходить ще один мною започаткований Перший Різдвяний фестиваль органної та камерної музики «Dona Nobis Pacem — Даруй нам мир» у Виставковому залі Львівського музею історії релігії. Його естафету підхопить у перших днях 2022 року вже IV Фестиваль Різдвяної пори «Bach Contemporary» у Львівській Національній Філармонії. Звичайно, сама такий обсяг організаційної і творчої роботи я б не потягнула.

«Через пандемію мій захист відклали аж на цілий рік»

— Як ви ще знайшли час на дисертацію?

— Пандемія обмежила наші фестивальні й концертні плани, натомість з’явилася можливість завершити докторську дисертацію.

Маючи два дипломи магістра, я вирішила вступати в докторантуру в Києві. Але приїхав у Львів на фестиваль професор Петр Плани з Університету Палацького в Оломоуці, Чехія. Директор філармонії попросив професора, щоб я могла до них час від часу приїжджати і він би зі мною займався. Професор, порадившись із колегами по роботі, запропонував мені вступати до них у докторантуру.

І тоді почалося моє вступання! Усі мої українські документи треба було переводити в міжнародний формат. Я не вилазила з перекладацького центру. Уже не кажу, скільки це коштувало! А от тему дисертації — «Сакральне і профанне в органній музиці композиторів Чехії та України: Петр Ебен та Богдан Котюк» — мені запропонувала і затвердила за одну співбесіду Вчена Рада Університету. Повідомлення про прийняття в докторантуру Університету Палацького в Оломоуці мені прийшло лише 1 грудня 2017 року.

А паралельно прийшло повідомлення, що моє навчання коштуватиме 2,5 тисячі євро за кожен рік! Я зробила запит на стипендію. І … виграла її! Професор Плани оцінив мої здобутки в навчанні: за старанність і ефективність у науковій праці він мені кожні пів року «вибивав» окрему стипендію, яка покривала кошти моїх поїздок і проживання в Чехії.

Ще одна епопея була з мовою навчання. Треба було захищатися тільки англійською. Боже, як я вчила ту англійську! До 4−5 ночі сиділа. Але за рік вивчила на побутовому рівні. Звичайно, далеко не вся комісія професорів, котра представляла сім провідних чеських університетів, складалася з асів англійської мови… Тому темп розмови при захисті був сповільнений. Одне слово — я справилася. Через пандемію мій захист відклали аж на цілий рік. Тому вдалося не лише англійський текст докторської довести до стану одноголосного схвалення всієї комісії, а й видати на матеріалах дисертації монографію українською мовою. Сьогодні це єдине наукове дослідження чеської органної культури українською мовою.

Читайте також: «Моя родина мешкає у Львові з середини ХІХ століття, тому я героїв своєї книжки поселила саме в той час«