Передплатити Підтримати

«Толока стала таємною зброєю проти воєн і знищення України»

Відомий кінорежисер Михайло Іллєнко — про свій новий фільм, українське кіно й рідну мову

Михайло Іллєнко

12 березня стартує національна прем’єра фільму відомого українського режисера Михайла Іллєнка «Толока». До здійснення своєї мрії про те, що картину покажуть у кінотеатрах, Михайло Герасимович йшов довгих 53 роки! Однак ще торік режисер зі знімальною групою показав свою картину в понад 20 містах і селищах Донецької та Луганської областей. І демонстрували її не у фешенебельних залах, а у напівзруйнованих клубах і просто неба. «Толока» — це 400-річна подорож хати Катерини просторами України. Це боротьба за виживання, за рідну домівку, яку постійно руйнує ворог. Кожна війна і лихо забирали людські життя, залишали тисячі українців без даху над головою. Однак люди приходили на толоку й допомагали збудувати гуртом нову хату. 12 хатин змінила героїня фільму Катерина (головну роль зіграла Іванна Іллєнко), і разом із ними промайнули кілька століть історії України.

— Михайле Герасимови­чу, до прем’єри «Толоки» ви йшли аж цілих сім років. Що завадило показати цю карти­ну глядачам раніше?

— Загалом, я йшов до прем’єри набагато більше. Я її задумав ще у 1967 році. Приступити до зйо­мок картини тоді завадило те, що сценарій стрічки і ця тема не були потрібні радянській владі, бо йдеться про Україну, любов до України. Можливість реаль­но підійти до реалізації «Толо­ки» з’явилася лише після 1991 року. Але, як відомо, у той час кі­нематограф України фактично зупинився. Тому знову довело­ся відкласти цей задум. А коли, врешті-решт, усе збіглося, ми у 2013 році приступили до зйомок. Але потім була ще одна зупин­ка — фінансова. І це спіткало не лише мою картину, а й багато ін­ших фільмів. Головне було пере­жити цю паузу, бо випробування були серйозні. Особливо у нашій «Толоці». Помер один з акторів — Віталій Лінецький, який почав зніматися у фільмі. Тому зно­ву довелося вносити корективи. Однак у 2018 році нам вдалося завершити роботу над фільмом, а 12 березня нарешті відбудеть­ся всеукраїнська прем’єра.

— Червоною канвою у філь­мі проходять слова Тараса Шевченка «А у тієї Катери­ни…». Чому саме цей вірш ви взяли за основу фільму?

— «У тієї Катерини хата на по­мості» — маленький вірш. У мене запитують: як вдалося перетво­рити такий маленький вірш на повнометражний фільм? Таєм­ниця у тому, що цей вірш, попри те, що він — шедевр, написаний дуже скупо. У вірші йдеться про те, що було, але нема біографії героїв, не показано їхні характе­ри. Скажімо, поїхали троє коза­ків визволяти Катриного брата, а потім один з них повертаєть­ся з братом. Тарас Шевченко не пише, як довго вони їздили… Для того, щоб розгорнути ши­року історичну панораму, я зро­бив таке припущення, що шука­ли вони брата 400 років. І за цей час історія України перегорнула дуже драматичні сторінки. І кож­на ця сторінка існує у фільмі, як маленький міф, який сприймає­мо з нашої позиції. Не з тієї, яку нам нав’язали колись, а з нашої, української. Шевченків вірш ніби дає дозвіл актору, режисе­ру подумати про характери сво­їх персонажів, про їхні взаєми­ни, як вони зустрілися. У вірші написано, що зустрілися. Але ж як саме? Які обставини їх під­штовхнули одне до одного? Ось це усе наповнення виросло до повнометражного фільму.

— Допрем'єрний показ фільму стартував зі Львова. Однак найпершими глядача­ми «Толоки» стали хлопці в АТО. Чому саме їм спочатку показали цю картину?

— Усе почалося з того, коли у 2014−2015 роках я їздив вздовж лінії фронту і заїжджав на такі позиції, які нам показують у но­винах, тобто — від Щастя до Маріуполя у мене було 60 пе­реглядів фільму «ТойХтоПрой­шовКрізьВогонь». І у прифрон­товій зоні, і безпосередньо на позиціях ми показували цю кар­тину. Возили зі собою апарату­ру і фрагменти незавершеного фільму «Толока», зйомки якого ми тоді зупинили. Саме на схо­ді я багато чого зрозумів, бо по­бачив не з новин і не з Інтерне­ту, а на власні очі бачив війну. І дійшов висновку, що, при всій повазі до будь-якого глядача, все-таки там, в АТО, — головна фокус-група країни.

— Що маєте на увазі?

— Тобто саме там є той гля­дач, на якому можна перевіри­ти — чи має фільм якусь ціну, чи не має. Тому, щойно був готовий фільм «Толока», я відразу повіз туди. Поїздка відбулася восени, ми планували 12 показів, а ви­йшло 26. Із «Толокою» ми прої­хали від Щастя до Маріуполя… Зробив висновки, ще було тро­хи часу підправити деякі дета­лі, змістити акценти, додати ре­пліки.

— Чи можемо ми сьогодні сказати, що українське кіно розвивається?

— Бачимо, що на екранах на­багато більше з’явилося україн­ських фільмів. За останні п’ять років це такий бум нашого кіно. Серед цих фільмів я бачив дуже хороші і надійні роботи. Якщо запускати один-два фільми, сподіваючись на те, що обидва будуть геніальними, то така так­тика не виправдовувалася ніко­ли. А коли запускається 50 філь­мів, то з них обов’язково будуть дуже хорошими 5−7, частина з них буде стабільними, а решта — не дуже цікавими. Отже, щоб були класні фільмі, треба запус­кати у виробництво багато про­єктів. Бо ж кіно — це не просто розвага. Це зброя.

— Як відомо, кількість — не завжди якість…

— У даному випадку практика світового кіно показала, що для того, аби була якість, потріб­ний процес. Має бути внутріш­ня конкуренція, змагання, так би мовити, бульйон чи такий роз­чин, у якому з’являються крис­тали. Бо без бульйону і розчину не буде діамантів.

— Що обіцяє українському кінематографу зміна голови Держкіно?

— Ситуація дуже тривожна. Наразі ніхто не знає програми, планів. Ще до призначення го­лови Держкіно відбулося різке скорочення списку фільмів, тоб­то частина фільмів, які пройшли пітчинг (відбірковий конкурс. — Г. Я.), були скорочені. Хоча на них вже було запрограмовано фінансування, але вони зали­шилися за бортом виробництва. І це дуже тривожний момент.

— Так виглядає, що бага­то картин, які би мали ви­йти цього чи наступного року, буде покладено на полицю?

— На полицю складали вже готові фільми, а тут хочуть похо­вати задуми. Коли я був у Болга­рії, до мене підійшов один режи­сер, який намалював мені дуже сумну картину. Цей режисер у фільмі спільного виробництва виграв цей конкурс, і знімаль­на група вже почала вклада­ти свої гроші і почала знімати у Болгарії, і лише тоді вони дові­далися, що фільм зупинили. Ре­жисер бідкався, що йому тепер робити, адже вклав у фільм гро­ші інвесторів. Уявіть цю ситуа­цію… Такі сигнали не можна на­звати оптимістичними… Перед тим був бум. Регулярно виходи­ли прем’єри фільмів, у прокаті з’явилися непогані показники. А тут така несподівана зупинка.

— Зі вступом у дію зако­ну про квоти в Україні почали більше знімати фільмів укра­їнською мовою. На жаль, те­пер знову бачимо, що де­які телеканали перестали дублювати фільми, і росій­ський продукт знову заполо­нив український телепрос­тір…

— Ця тенденція очевидна. Варто згадати репліки одно­го з телевізійних каналів, коли пролунало, що українська мова взагалі не пристосована до сер­йозних тем. Можна українською зняти якусь комедію чи «какой-то водевильчик», а якщо йдеть­ся про серйозні речі, то, «ви­бачте, село є село», і які там можуть бути серйозні філософ­ські розмови… Я трохи інтер­претую, але, по суті, факт зали­шається фактом — прозвучало, що українська мова не годить­ся для серйозного кіно. Зараз є побоювання, що значна частина буде орієнтована на російський ринок, а це означає, що будуть знімати фільми російською мо­вою, у фільмах гратимуть росій­ські актори. Це у нас вже було і закінчилося це дуже погано — ми ледь не втратили власне кіно.

— Ви належите до когор­ти режисерів, які творили не лише за часів незалежності України, а й у радянську епо­ху. Як змінювалися ви і ваші картини з роками?

— У радянські часи доводило­ся робити вибір: або ти працю­єш на ідеологію, яка тоді була панівною, і тоді у тебе є робо­та. А якщо ти не хочеш, тоді на­багато складніше буде жити. Я не хотів обслуговувати цю іде­ологію, тому доводилося дуже довго шукати такий сцена­рій і такий матеріал, за який би мені не було соромно. Це була робота не дуже регуляр­на, і відповідно від цього зале­жали заробітки. Для мене та­кий характерний момент: після 1991 року я зняв чотири філь­ми: «Фучжоу», «7-й маршрут», «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» і «Толоку». І сценарії усіх цих чо­тирьох картин були написані дуже давно. Про «Толоку» я вже розповів, що я хотів її знімати у 1967 році. У цьому ж році я ді­знався про вождя індіансько­го племені — нашого україн­ського хлопця (про це йдеться у фільмі «ТойХтоПройшовКрізь­Вогонь». — Г. Я.). Трохи пізніше з’явився сценарій «Фучжоу» і «7-го маршруту», але я їх зміг зняти тільки після 91-го року. Я нама­гався, пропонував, показував, а мені казали: «Ні. Нам це не по­трібно. Давайте щось інше». Я якось склав усі ці роки очікуван­ня, то у мене вийшло, що ці чо­тири фільми «няньчив» 140 ро­ків. Я намріяв ці фільми, але ці мрії були безпідставними до 91-го року. У мене навіть є листи від Госкіно СССР, де написано: «Из­вините, этот замысел в наш те­матический план не ложится».

— Після «Толоки» розпоча­ли роботу над новим філь­мом?

— Мені вже немало років. Не кажу про 25, і навіть не 50. Ві­доме таке прислів’я: «Хочеш на­смішити Бога — поділися з ним планами». Навіть не знаю, що сказати…