«Щоб оплатити навчання у театральному, роздавала листівки і працювала нянею у ресторані»

Нещодавно свій день народження відсвяткувала акторка театру і кіно Катерина Вишнева. Телеглядачі знають її за участю у найпопулярніших українських серіалах «Не зарікайся», «Село на мільйон», «Жіночий лікар», а шанувальники театру – за нетиповими і складними ролями на сцені. 5 лютого на телеканалі «2+2» вийде новий детективний серіал «Стоматолог», у якому Катерина зіграла роль помічниці стоматолога Марини, закоханої у свого привабливого керівника. Чому зйомки у серіалі «Стоматолог» були на межі зриву, хто був проти акторської кар’єри дівчини і кому зараз належить серце відомої акторки, Катерина Вишнева розповіла журналісту «ВЗ».

- Зйомки у серіалі розпочались не з позитивної ноти – ви пошкодили руку…

- Після перших знімальних днів у мене були вихідні. Ми вирішили поїхати відпочити. Але потрапили в аварію, внаслідок якої я зламала руку. У мене був шок, не знала, як тепер грати у серіалі. Спочатку вмовила лікаря накласти мені гіпс, який можна було знімати, а потім почали вигадувати з режисером, як сховати свій перелом від камери. Ховали руку за столом, меблями, стоматологічним кріслом. Рука нестерпно боліла, я не могла нею рухати, але від зйомок не відмовилась. Найскладніше було у сценах, де мені треба було нести два горнятка кави. Сподіваюсь, у кадрі не буде видно, які дива еквілібристики довелось продемонструвати, аби вони дістались до стола.

- Після чотирьох місяців зйомок не було відчуття, що ви перейняли якісь риси у своєї героїні Марини?

- Насправді, за сценарієм, моя героїня була трошки іншою. Мила самотня матуся, яку всі ображали. Закохана у свого привабливого керівника, вона слухняно виконувала усі його забаганки. Але виникало питання – якщо вона сама виховує сина, і в неї це виходить, чи може вона бути слабкою? Мені захотілось зробити її сильною і жвавою. Сподіваюсь, що в кінці вона здивує телеглядачів своїм непередбаченим рішенням. Моя Марина весела і може дати відсіч. У цьому ми дуже схожі. Я рішуче йду до своєї мети, наперекір усьому. Саме так я і потрапила до театру. Адже дівчині з Кривого Рогу, де театр вважався чимось неймовірно далеким, ніколи не світило потрапити у світ кіно.

- Ви вирішили цю систему зруйнувати?

- Мене до цього підштовхнули. Річ у тім, що я друга дитина у сім’ї. Старша сестра з дитинства була зразковою дівчинкою, а я – бешкетницею. Мама хотіла скерувати мою енергію у правильному напрямі і віддавала у різноманітні гуртки: хореографія, вокал, акробатика, баскетбол (при моєму зрості 168 см), історичний гурток, спортивне орієнтування… Але як тільки я досягала певних успіхів, навіть дуже скромних, мені там ставало нудно. Моя позиція була чіткою – «проти всіх». Одного разу після шаленої гулянки у не найкращій компанії хлопців з «бурси» мама взяла мене за руку і повела до театру. Саме тоді в Академію руху набирали учнів, щоправда, не мого віку… Пригадую мамині слова: «Ти тут і тижня не протримаєшся!». Виклик було прийнято, і через три роки я вже грала у всіх можливих виставах.

- Мабуть, після випускних іспитів вступ до театрального вишу навіть не обговорювався…

- Не все було так однозначно. В 11-му класі мене проводжали до школи, аби я не втікала на репетиції, а мама ховала сумку з одягом для виступів. Вона не дуже схвалювала мою відданість мистецтву. Вистави у театрі були з ранку до вечора, а між ними я знаходила час для школи. Вчилась я добре, але вважала, що театр – головне. Коли батьки зрозуміли, що заборони вже не діють, самі запропонували поїхати до Києва у театральний. Здавалось, мрія здійснилась, але було непросто. З першого курсу працювала, щоб оплатити своє навчання: роздавала листівки, танцювала народні танці на святах і була нянею у ресторані. Остання робота була найважчою. Я наглядала не тільки за школярами, іноді навіть за 6-місячними малюками, поки їхні батьки щось святкували. І в той час, як я змінювала підгузки, навколо ганяв табун діток. Довелось швидко подорослішати.

- Коли з’явились перші серйозні роботи у телесеріалах?

- У 2007 році українського телевиробництва геть не було. Наших акторів брали на масовки і маленькі епізоди, тому потрапити у крутий проект було малоймовірно. І ось мене, студентку 4-го курсу, запросили на кастинг. Їхати на проби так не хотілося. На вулиці – вбивча спека, а я ще й випрала всі свої речі. Не довго думаючи, одягнула дурнувату сукню-комбінезон, який постійно розстібався у пікантному місці, заплела дві косички і без особливого ентузіазму поїхала. Тоді мене і затвердили у стосерійну картину «Колишня». Отак я вперше увійшла у світ серіалів.

- Ваш однокурсник Роман Ясиновський зіграв у фільмі «Кіборги». Ви дивились його роботу?

- Звісно! Роман мій добрий товариш, можна сказати – брат. Ми познайомились на першому курсі. Роман, хлопчина з Тернополя, у вельветових широких штанях, і я – криворіжанка – з яскравим макіяжем, яка завжди могла дати прочухана, потрапили під опіку Владислава Троїцького. У той час, як наші одногрупники на першій сесії показували чайнички і будильники, ми з Романом здавали своєму наставнику «Макбета» Вільяма Шекспіра без слів. Влад зібрав невелику групу і скеровував нас на правильний творчий шлях. Тринадцять років ми всі працювали, жили, відпочивали однією великою родиною. Я знаю Ясиновського як облупленого. Під час його зйомок у «Кіборгах» я ледве його впізнавала. Він схуд на 9 кілограмів, відростив бороду і просто жив роботою. З яким запалом він розповідав мені про всілякі нюанси зйомок! Уже тоді зрозуміла, що це круте кіно. Після перегляду здогадки лише підтвердились.

- Вас складно назвати заручницею однієї ролі: ви були і комічною, і серйозною, іноді трагічною. Який образ був для вас найважчим?

- Напевно, у серіалі «Не зарікайся». Я грала холоднокровну жінку, яка пройшла дитбудинок, в’язницю і навіть роботу на трасі. Такі люди ніколи не виказують своїх емоцій, дивляться ніби повз тебе. Уявіть, як мені з постійно «граючим» лицем було складно перебороти свою натуру. Але я над цим працюю.

- Зйомки у серіалі «Стоматолог» завершилися. Маєте нові пропозиції?

- Зараз у мене «лайтовий» режим. Новий проект ще не запустили, тому, окрім роботи у «Золотих воротах» і студії, співпрацюю ще з Театром переселенця і Диким театром. Останній є незалежним й існує за власні кошти. У цьому є плюси – так ми поставили виставу VIЙ 2.0., яку навряд чи дозволили би у державному театрі. Сценарій, до речі, написала Наталія Ворожбит, драматург «Кіборгів». Але є мінуси – ми не маємо постійного приміщення для показів і репетицій. Деколи доводиться грати у клубах, готелях, конференц-залах. Найекстремальнішим місцем був стриптиз-клуб, де посередині стояла жердина для танцівниць. Робили вигляд, що ми його не бачимо.

- Ви із захопленням розповідаєте про свою роботу, але ніколи не говорите про особисте…

- Бо це особисте. Хоча жодної таємниці немає. З коханим я познайомилась у Молодому театрі, він – теж актор. Під час нашої першої зустрічі на репетиції я йому сподобалась. Він замріявся, а я, як справжня леді, зробила йому зауваження словами: «Ну, не гальмуй!» (сміється). Я зі старту дозволила собі грубість, і його це не зупинило. Ми довго дружили, а потім це переросло у дещо більше.

- З таким активним графіком вдає­ться знаходити час на спільний відпочинок?

- Відпочиваємо, звісно, разом. У нас експрес-метод. Коли після двох місяців безперервної роботи з’являються вихідні, можемо стрибнути до машини і поїхати на два дні у гори. І байдуже, що снігу немає. Любимо відкривати для себе нові міста, селища, садиби. Колись на день поїхали до Качанівки. Я вам скажу так, прекрасна альтернатива відпочинку у гучній столиці – ночівля у будиночку садівника з кажаном. Ви б бачили ці нічні баталії: поки коханий намагався якось виманити кажана з кімнати, я роздавала команди, ховаючись під ковдрою. Було, швидше, смішно, аніж страшно.

- Чим таку відважну дівчину, як ви, можна налякати?

- У мене нема сильних страхів. Єдине, чого б я не хотіла ніколи випробувати у кіно, – зйомки у труні. Це моторошно. А так я дуже люблю переборювати себе. Інколи від цього страждає коханий. На першому побаченні потягнула його на дах. Знала, що він боїться висоти, але все одно потягнула. Та він молодець: навіть вигляду не подав. Це мене й підкорило.

Фото телеканалу «2+2».