«Не від кожного гроші на храм треба брати…»

Знайти вільне вікно у робочому графіку ректора УКУ — проблема. Наради, лекції, зустрічі. Телефон отця Богдана цілий день розривається. Лише пізно ввечері, коли на прохідну вузу (який сам проектував) студенти і викладачі здають ключі від аудиторій, переводить подих і приділяє увагу журналісту «Високого Замку».

— Отче, на одній з фотографій побачили вас одягнутим дещо незвично як для духовної особи — у вишиванці з колораткою. Що означає такий «дрес-код»?

— Вишита сорочка має глибокий національний зміст — вищий, ніж патріотичний. Це наша минувшина, культура, спадщина. Все те, що повинно бути присутнім у моєму житті як духовної особи.

— Від лірики до практики. Кажуть, в Українському католицькому університеті немає проблем з набором студентів. Що приваблює до вашого «сакрального» вузу нинішню «комп’ютерно-прагматичну» молодь?

— Гадаю, найперше іде сюди за доброю освітою. Кожен студент почувається тут особистістю. Не кажу, що добрих викладачів немає в інших навчальних закладах, але, підозрюю, нинішня система освіти і ситуація в ній провокує педагогів до того, що не можуть бути до студентів так близько, як в УКУ. Ми переймаємося не лише нав­чанням студента, а й вихованням.

Кожен, хто вступає до Українського католицького університету, знає, що тут немає корупції. У нас не треба шукати незаконних способів здобути оцінку чи диплом. Це не вийде! Маєш змогу своїми силами отримати добру освіту.

— Блаженнійший Святослав якось сказав, що УКУ — це великий дар для УГКЦ. Що «тут є жива спільнота віруючих людей, які шукають не людської сили і слави, а правди та науки». У чому полягає ваша місія як ректора такого поважного закладу?

— Українське суспільство — нестабільне, зранене радянським часом. Покалічене і через несправджені надії, які мало з моменту народження нової держави. Понад сім мільйонів українців виїхали за кордон. Часто буваю серед заробітчан, сповідаю їх, бачу сльози на їхніх очах. Відчуваю душевні травми людей, які подалися на чужину, бачу зруйновані цією реальністю родини в Україні. Суспільство інколи почувається у безвиході — щодо політичної, економічної, духовної ситуації. Спільнота має бути таким собі кораблем, який хоче переплисти через нинішні бурхливі часи. Намагаємося давати багато оптимізму, надії, якості у ставленні до всіх справ, за які беремося. У найдрібніших речах стараємося шукати такої досконалості. Щоб людина, яка до нас приходить, розуміла, що від неї багато залежить. Якщо добре зробить маленьку річ, то добре зробить і велику. А якщо малого не вміє осягнути, то як сподіватися, що колись зможе державою управляти?

Моє завдання як ректора університету — підтримувати те, що вже тут збудовано. І шукати нових можливостей, напрямів. Не тільки у духовній сфері, а й у бізнес-просторі, серед митців, серед усяких прошарків громади чи громадського життя.

— Вражає матеріально-технічна база університету. Як за нинішньої фінансової скрути у державі, зокрема в освіті, вам вдається тримати на ногах цю альма-матер? За рахунок чого живе УКУ?

— Внески студентів — мізер з того, що потрібно для повноцінного функціонування УКУ, вони покривають 13 відсотків потреб. Все решта дають нам люди доброї волі. Вони бачать результати нашої праці, тому й допомагають. Здебільшого роблять це іноземці — німці, італійці, американці, канадці. Допомагають римо-католики з усього світу, представники інших конфесій, зокрема протестанти. Є і світські організації-благодійники. Багато одиноких людей вносять свою лепту у підтримку УКУ. Вірять, що їхня копійка пішла на добру справу.

Якось зустрівся з одним італійським священиком, який не мав жодного відношення до нашої церкви. Я саме будував у Львові духовну семінарію. Розповів йому, що семінаристи не мають де вчитися, що молодь живе у вбогих приміщеннях. Італієць зорганізував групу монахинь, священиків. За короткий час назбирали 130 тисяч євро і привезли їх до Львова.

Траплялися інші зворушливі випадки. Проста людина просить: «Отче, помоліться за мене…», а потім витягає 300-500 доларів і каже: «То вам на семінарію, на університет…». Я багато добра бачив у світі. Є чимало людей, які хочуть допомогти і чекають, коли така нагода трапиться.

— Про пожертви на духовне. Недавно «Високий Замок» писав про одне підприємство, яке перед виборами допомогло грошима церквам, школам, а тепер вимагає віддати спонсорську допомогу…

— Не від кожного гроші на храм треба брати. Неприпустимо, щоб умовою такої пожертви була якась реклама у відповідь. Коли продаєшся — це великий гріх і нещастя. Приблизно 10 років тому один з відомих львівських підприємців подарував певну суму на семінарію, а потім всюди почав вивіски про це робити, хвалитися зробленим. По телевізору про це сюжети пішли. Я подав на нього до суду. Він забрав свої вивіски — а я відкликав судовий позов…

— УКУ не отримує фінансової допомоги від держави, попри це, підпорядковується Міністерству освіти і науки, яке очолює Дмитро Табачник. Які стосунки склалися у вас з людиною, до якої вкрай критично ставляться в Україні, зокрема ваші студенти? Колись вони виходили на мітинги протесту проти нього…

— УКУ має державну ліцензію, ліцензовані програми, які потрібні нам для виконання своєї місії. А щодо стосунків... Міністри змінюються, а ми маємо працювати. Так, не завжди наші відносини є ідеальними. Але для того ми християни, щоб знаходити компроміси. Стараємося виконувати те, чого вимагає держава згідно з чинним законодавством. З іншого боку, вимагаємо від міністра (чи міністерства) того, що нам належиться. Коли знаємо, що є законні підстави для ліцензування тієї чи іншої програми, очікуємо, що міністерство цю ліцензію нам дасть. Якщо цього не відбувається, інформуємо суспільство. Навчені досвідом попередніх помилок, тепер з міністерством працюємо більш злагоджено…

— Кажуть, там гальмували підписання контракту з вами…

— Це не зовсім так. Я ще не маю згоди Міністерства освіти на підписання контракту, бо треба пройти комплекс юридичних процедур. Поки що виконую обов’язки ректора. Мене призначив Блаженнійший Патріарх — зас­новник УКУ, великий канцлер університету.

— Ви довший час жили і працювали в Європі. Якби вам доручили стати агітатором підписання Угоди про асоціацію України з Євросоюзом, які аргументи використали б для переконання чиновників, рядових громадян про користь такого єднання?

— Моя друга професія — історик. Можу сказати одне: ми ніколи не були поза Європою, ми є в ній!

Згадайте легендарну княгиню Анну Ярославівну. Приїхала з великого гарного міста до Парижа, який був тоді маленьким містечком. Була високоосвіченою — тоді як її чоловік, король Франції, не вмів писати!

В Європі відсутні внутрішні кордони, вона об’єднана валютою, має розвинуту економіку. Там шанують права людей. Це велика цінність. Натомість у внутрішньому диханні Європи є багато проблем. Спостерігаємо елементи духовного занепаду... Українці своєю багатосотлітньою культурою можуть надати Європі друге дихання. Ми — великий народ, найбільша країна в Європі! Маємо не тільки родючі землі, а й прекрасних людей, незбагненну культуру, якої Європа ще не знає. Ми з нашими цінностями більше потрібні Європі, ніж вона нам.

«Цінності», які до нас прийшли зі Сходу, не притаманні ні Україні, ні Європі. Їх нам накинули за останні кількасот років. Наш народ боронився перед тими впливами. Люди, які були виховані у глибокій християнській вірі, не розуміли, чому на їхню землю прийшли жахіття, вбивства, голодомори…

— Ви безпосередньо причетні до організації у 2001 році візиту Папи Римського Івана Павла Другого в Україну. Яким побачили понтифіка? У чому його притягальна сила?

— Коли працював у Польщі, мав нагоду близько бути біля Святійшого Отця. Кожна особа по-своєму сприймала його присутність, його слова, погляд, усмішку. Для мене — це людина Віри і Свідок Віри. Кожен його крок, кожне його рішення були просякнуті турботою про долю кожної людини і цілого світу. Згадайте його зустрічі з представниками інших релігій — євреями, мусульманами. Такого раніше ніхто не міг уявити. У кожній ділянці справи, до якої доклав рук Іван Павло Другий, була духовна революція. Люди часто не хотіли того сприймати, але швидко з цим освоювалися. Приїзд Папи Римського до комуністичної Польщі мав вирішальний вплив на її розвал, фундаменти соціалізму почали трястися. Одна людина змогла зробити так багато! І кожен з нас так може — тільки у це не віримо.

Вражала, переходила межу уяви глибока віра цієї людини. Теж хотів би бути таким, коли все, що роблю, має бути підпорядковано одному — Вірі. Він для мене — Великий Святий.

— Греко-католицька церква — потужна сила, яка все більше утверджується. Але і цю силу намагаються ослабити, розколоти. Хто-що за цими руйнаціями стоїть, яка мета зазіхань на цю цілісність?

— Греко-католицька церква є більмом в оці сусідньої держави на півночі. Ми мали драматичний досвід, коли руками цієї держави знищували нашу Церкву, коли тисячі греко-католиків засилали в сибіри. Все це пережито. Настало відродження Церкви у вільній державі. Але політика сусідньої держави щодо України не змінилася. Кожного дня маємо приклади, як наша сусідка вороже ставиться до наших прагнень євроінтеграції, як негативно сприймає суспільні структури, які хочуть демократизації в країні. Ми знаємо, звідки розколи ідуть. На це виділяють кошти, є куповані люди, які шукають щілини, в які можна було б всадити клин і розвалити єдність нашої Церкви. Але Господь має свої плани. Що повинні зробити у своїй державі, те Бог нам дозволить. Колись здавалося, що греко-католики вже не повинні були існувати — а сьогодні, дякувати Богові, так розвиваємося, як ніколи в історії!

— Ваша родина мешкає у Польщі. Кажуть, там опікуєтеся прийомними дітьми-напівсиротами…

— Залишіть це мені… Не люблю хвалитися тим, чим хвалитися не треба. Для нас з дружиною Євою це радість — допомагати комусь... (Як розповіли «Високому Замку» представники духовенства, отець Богдан Прах з дружиною взяли на виховання сімох напівсиріт з українських родин. Двоє з них вже стали самостійними, одружилися. — І. Ф.).

— Ваш попередник в Українському католицькому університеті — нині президент УКУ Борис Гудзяк мав багато цікавих світських захоплень. Грав зі студентами у баскетбол, катався на лижах, у Буковелі брав участь у спартакіаді священиків. А у вас є світські уподобання?

— О, дуже багато! Найбільша пристрасть — мандрівки у гори. Я народився, виховався у Бескидах. Як тільки випадає вільна хвилина — вибираюся туди. Узявши наплічник, разом з дружиною любимо підкоряти гірські вершини неподалік українсько-польського кордону — Галич, Терниця, Кремінець. Люблю їзду на велосипеді. Захоплююся музикою, у молоді роки грав на гітарі, акордеоні, саксофоні, виступав у кількох музичних ансамблях (у тому числі — рокового спрямування). Люблю шахи.

Наснажує читання. Людина, яка не читає, — деградує. Стараюся брати до рук книжку кожної вільної хвилини. В літаку пишу статті. Займаюсь біографістикою видатних людей нашої церкви. Невдовзі має вийти два томи моїх досліджень про долю греко-католицьких священиків Перемиської єпархії, які працювали під час війни і після неї. Пишу про душпастирів Львівської архієпархії...

Довідка «ВЗ»

Ректору Українського католицького університету о. д-ру Богдану Праху 53 роки. Народився на території Жешувського воєводства (нині Республіка Польща). Закінчив Католицький університет у Любліні і Університет ім. Марії Кюрі-Склодовської в Любліні, є доктором гуманітарних наук. Служив парохом УГКЦ у м. Ярославі, був перемиським деканом. Викладав у Львівській богословській академії, був її проректором з адміністративних і господарських справ, ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа, проректором із зовнішніх зв’язків Українського католицького університету. У вересні 2013-го глава УГКЦ Блаженнійший Святослав призначив о. Богдана Праха ректором УКУ.