«Воїнам з протезами не треба співчувати. Треба їм подякувати!»

Якою має бути комунікація цивільних людей із захисниками, які повернулися з фронту і проходять реабілітацію після протезування? Що воїнам можна говорити, а яких тем не варто торкатися, аби не ранити їхню психіку? На цю болючу тему у Львові відбувся бранч громадських діячів, лідерів думок з пацієнтами Національного реабілітаційного центру «Незламні». Бранч відвідала журналістка «ВЗ».

На зустріч прийшло молоді чоловіки, які втратили на передовій здоров’я — пацієнти центру «Незламні». Чимало з них вже мають протези ніг та рук, дехто пересувається на інвалідному візку чи спеціальних ходунках, на милицях. Настрій захисників бадьорий. Хлопці, як єдина родина, допомагають один одному перейти через бордюр (бранч відбувся на літньому майданчику піцерії). На жаль, місто Лева досі геть не пристосоване для людей, які втратили кінцівки чи пересуваються на інвалідній колясці. На власні очі бачила, як нелегко захисникам давалося пересування на візку і які зусилля треба долати на нерівній бруківці…

Незламні за філіжанкою кави обговорювали військові справи, прогнозували хід подій на фронті. Але водночас зчитувалася їхня внутрішня тривога. Експерти кажуть, з психологічними травмами військових треба боротися щонайменше пів року. Пришвидшити процес адаптації може кожен з нас, якщо підбирати до військових правильні слова. Поспілкувалася з військовими про те, що їх найбільше ранить під час розмов з цивільними. Один із захисників відповів, що байдужість та ігнор до людини, яка тримала над Україною мирне небо і втратила ногу чи руку… Бувають ситуації, коли захисників прирівнюють до безпритульних, які випрошують гроші, або не піднімають слухавку, коли волонтери телефонують за допомогою.

«Просив торік кошти на рацію, рукавиці та бронік в однієї бізнес-вумен, — розповів Андрій. — Жінка, яка носить сумку за 8 тисяч євро і позиціонує себе, як патріотка-філантропка, відповіла, що „нету счас денег…“. Потім ще й мене образила і принизила. Сказала, що не посилала мене на фронт і не треба бути… попрошайкою».

Захисники кажуть, що на вулицях міста є обмаль людей, які підійдуть і просто потиснуть руку та скажуть «Дякую вам».

Психологиня центру «Незламні» Наталія Гродзь розповіла «ВЗ», що військові, які поступають на реабілітацію, не поспішають до психолога, а навпаки закриваються від проблем. «Кажуть, що в них все добре, насправді це не так, — продовжує розмову Наталія. — Люди у пост травматичній ситуації часто живе у запереченні. Не хочуть ні з ким говорити… Уникають соціальних контактів, бо не хочуть запитань від людей про війну. Військові не хочуть чути у свою адресу висловів: «Боже, як жаль, я співчуваю».

Наталія Гродзь радить спілкуватися з воїнами, які мають травми чи протези, не мовою співчуття чи жалю. Має бути повага до захисника та його життєвого досвіту. І він це оцінить. «Піти на фронт — їхній вибір захистити країну. Тож треба поважати людей насамперед за їх досвід, а не жаліти, — каже психологиня. — Також не треба зловживати компліментами. Часом слова бувають „пластмасові“. Люди з пост травматичним досвідом чітко бачать де щирість, а де фальш. Вони надто чутливі. Що можна їм казати? Раджу казати: „Дякую“, „Ціную вас і поважаю“. Не потрібно пафосних слів. Військові повинні отримати відчуття сенсу».

Наталія Гродзь порадила, як підтримати один одного в час війни. Головне правило — не акцентувати на співчутті про те, що під час війни друг втратив заробітки, не дотягує від зарплати до зарплати… Варто сказати людині, що вона молодець, що у війну зробила вибір і залишилася в Україні, працює на економіку, сплачує тут податки і пришвидшує перемогу.

Запитую про «червоні прапорці» психологічного стану цивільних. Наталія Гродзь каже, бити на сполох та звернутися до психолога треба тоді, коли всі думки людини рояться лише довкола війни та хвилювань за завтрашній день. «Коли людину переслідують нав’язливі думки та звуження інтересів, — наголошує моя співрозмовниця. — Також, коли є фонова тривога, яка може проявлятися „колотуном“ у тілі, коли сплутані думки чи важко сконцентруватися. Серед „червоних прапорців“ — порушення сну. Ще одна ознака — відчуття вибитості з колії, уникання соціальних стосунків. Вийти з такого стану допоможуть медитації, арттерапія, розмова з психологом».