«Про травматичний досвід можемо навіть забути… Але потім щось стається, і це стає триґером»

Після гучного скандалу на факультеті журналістики ЛНУ ім. Івана Франка 87-річного професора кафедри зарубіжної преси та інформації Йосипа Лося, якого звинуватили у домаганнях до студенток, звільнили. Наказ про звільнення підписав ректор університету Володимир Мельник. Звільнити професора Лося рекомендувала комісія з журналістської етики.

Скандал вибухнув, коли про фак­ти домагання розповіла колишня студентка факультету журналісти­ки, а нині журналістка, розслідувачка видання NGL. media Катерина Родак.

«Коли мені було 19 років, викладач із зарубіжної преси Йосип Лось на факуль­теті журналістики закрився зі мною у сво­єму кабінеті, — написала, зокрема, Кате­рина Родак. — Я мала скласти залік. Ми були удвох, і я дуже довго слухала його лекцію про те, що я особлива, що мені по­трібен особливий чоловік — арієць, укра­їнець, з хорошою генетикою. І що тре­ба вагітніти. Що мені треба працювати лише там, де він скаже… Потім узяв мене за руку і почав її гладити, піднімаючи до­гори рукав светра. Спитав, що я відчу­ваю? Я відповіла, що нічого. Але це була брехня — я відчувала огиду, але не змогла це сказати, бо на мене тиснув його про­фесорський авторитет і відчуття, що це буде перебільшенням, якщо якось різ­ко відреагую. Якимось чином це бридке спілкування завершилося, і я більше не заходила в той кабінет наодинці…».

Катерина Родак працювала над темою про сексуальні домагання та насильство у театральних університетах, зібрала свід­чення потерпілих. Її публікація «Темна сто­рона сцени» набула широкого розголо­су. Очевидно, ця тема стала своєрідним триґером для Катерини, і вона наважила­ся розповісти про харасмент у стінах ЛНУ, де свого часу навчалася (у перекладі з ан­глійської «харасмент» — переслідування, домагання, дискримінація).

Свідчення про домагання професора надали й інші студентки факультету жур­налістики, які навчалися в університеті 10−20 років тому. Професор Йосип Лось відкинув усі звинувачення і заявив, що справою займаються його юристи. Зараз справу щодо домагань у ЛНУ розслідує обласна поліція.

Журналістка «ВЗ» запитала у львів­ської психологині Ольги Авраменко, хто найчастіше стає жертвою харасмен­ту? Як розпізнати його та вберегтися від сексуальних домагань?

— Найчастіше жертвами харасмен­ту стають діти та підлітки, незалежно від статі, — каже психологиня. — А також літ­ні люди, люди з інвалідністю і жінки, не­залежно від віку та статусу. Чоловіки та­кож страждають від домагань, але таких випадків значно менше.

Не обов’язково харасмент має вира­жений сексуальний характер. На адре­су жертви можуть лунати критичні комен­тарі, небажані поради щодо зовнішнього вигляду чи професійних навичок. Людині, наприклад, двадцять разів за годину мо­жуть сказати, яка вона незграбна. Такі ви­словлювання принижують її гідність.

— Читаючи деякі завуальовані ко­ментарі на тему харасменту в ЛНУ, зрозуміла, що це явище з’явилося за часів срср, а може, навіть раніше. При­чому дехто не вважає це чимось пога­ним, навіть виправдовує домагання…

— Так, харасмент існував за часів срср, і це явище замовчувалося. Якщо хтось насмілювався щось проговорити, на щось натякнути, людину зацьковували ще більше, ніж зараз. Хоча і зараз реакція суспільства неадекватна.

Якщо переглянути культурну спадщи­ну — фільми, серіали, літературу тих ча­сів, можна побачити, що харасмент вва­жався нормою. Було нормально сказати своїй колезі, наприклад, «що вона тіль­ки губи може на роботі малювати і біль­ше нічого не може робити». З цього навіть можна було посміятися. І чого на це обра­жатися? Це звичайний жарт. І цей «жарт» міг звучати щодня! Були й інші комента­рі: «Чого ти на роботі сидиш, якщо ти така красива? Не знайшла собі когось, хто тебе забезпечить?». Були, звісно, і не­прохані дотики…

А якщо чоловіки свистять жінці на вули­ці, «киць-кицькають», це ж класно. Вони тебе визнають… Така нормалізація — сво­єрідний спосіб від цього захиститися. Якщо відверто будемо говорити, що це не норма, а форма насилля, буде значно важче це пережити. А якщо ми скажемо, що це норма, то начебто немає через що переживати.

У західних країнах про харасмент поча­ли говорити значно раніше. Коли за кордо­ном була перша-друга хвиля фемінізму, у срср про фемінізм говорили у спотворено­му вигляді. Якби перша-друга хвиля фемі­нізму прийшла до срср вчасно, про ці речі почали б у суспільстві по-іншому говорити, розглядати через іншу призму. І тоді ми би швидше визнали, що це не норма.

Хоча і тепер у західному світі є неа­декватні реакції на сексуальні домаган­ня. Звинувачення жертви у тому, що ста­лося…

— Що це за категорія чоловіків, які вдаються до сексуальних домагань?

— У 2000-х роках говорили про те, що до харасменту вдаються глибоко травмо­вані чоловіки. Або чоловіки, які мають пси­хічні розлади. Насправді це не так. До та­ких форм взаємодії можуть вдаватися будь-які люди: і здорові, і нездорові. Від чого це залежить? Від виховання, життє­вого досвіду, а також від того, чи отримала людина за свої дії покарання.

Наприклад, хлопчик зростає, і весь час смикає свою сусідку по парті за косич­ки. Смикає так, що їй уже болить… Але усі сміються, і не роблять йому зауваження. Але відсутність покарання за такі дії спо­нукає його до інших «вчинків».

Усе може початися з косичок, а продо­вжитися у підлітковому віці - задиранням спідниці, переслідуванням дівчат після школи. Дівчата тікають, це весело… Вона може навіть реготати, але він не розуміє, що вона регоче від стресу. А коли стане керівником, проситиме дівчат сісти йому на коліна…

Я знаю чоловіків, які у дитинстві сми­кали дівчат за косички, але зрозуміли, що це ненормальна поведінка, і знайшли інші шляхи взаємодії з дівчатами. Зрозуміли, що поважати одне одного дуже важливо.

Якщо хлопчики у школі смикають дівча­ток за косички, часто батьки бояться про це говорити, бо це така інтимна тема: а може, вона йому подобається? А я би ре­комендувала не соромитися і з’ясувати, чому дитина так поводиться. А також по­яснити їй: якщо тобі хтось подобається, ти цю людину не смикаєш за косички, а ста­вишся до неї краще, ніж до інших. Ділишся книжками на уроках, допомагаєш з контр­ольними… Але якщо ця людина каже «Ні, не чіпай мене!» і демонструє тобі незаці­кавленість, ти цю людину більше не руха­єш. Але батьки цілими днями працюють, тому не звертають на це уваги.

— І вже у дорослому віці деякі чоло­віки вважають, що мають право роби­ти щодо жінок те, що їм заманеться…

— Так, і не бачать у цьому ніяких про­блем. А що тут такого?! Я ж нічого погано­го не зробив. Я так бачу цей світ, тому так поводжуся!

— Читала у соцмережах історію про домагання керівника до своєї підлеглої. Жінка розповіла, що її звільнили з робо­ти, коли вона йому відмовила… Хто у цій ситуації може захистити жінку?

— Є американський комедійний серіал «Бруклін 99», але одночасно дуже глибо­кий. В одній серії йдеться про домагання на роботі. І про безвихідь… Якщо хочемо боротися з домаганнями на роботі, тре­ба бути готовими до того, що ми втрати­мо цю роботу. У тій серії керівництво ніби­то було готове, щоб вчинити правильно. Але колектив не був готовий. Колектив пі­шов проти потерпілої. Вона змушена була звільнитися.

Колектив не підтримує постраждалу, наприклад, через страх втратити роботу або страх визнати, що моє мовчання спо­нукатиме до схожих випадків, або я докла­ла руку до цього, бо змовчала… Це важко стерпіти морально.

— Жертву можуть звинувачувати у тому, що сама дала привід до харас­менту…

— Дала привід, спровокувала або не так зрозуміла. Зробила цілу історію з того, про що не варто було навіть говорити. Ба­гато виправдань може бути.

— Про домагання на факультеті жур­налістики, де виник гучний скандал, багато колишніх студенток розпові­ли лише через багато років… Спогади про сексуальні домагання можуть пе­реслідувати людину все життя і не да­вати спокою?

— Це класична схема будь-якого трав­матичного досвіду. Якщо ці домагання, які ми пережили, стали для нас травма­тичним досвідом, чимось неможливим до прожиття, вони можуть «сидіти» глибоко всередині нас. Ми можемо навіть про них з часом забути. Але потім щось стається. Ми щось бачимо, щось пригадуємо… На­віть запах може нагадати про ті події. І це стає триґером.

Але це може бути також натхненням. Люди побачили, що хтось сміливо розпо­відає про те, що сталося, і вирішили наре­шті про це розповісти.

Коли я навчалася в університеті, у нас був викладач, який поводився на парах не­адекватно. Старші курси нас попередили: «Готуйтеся, він неадекватний. Ви просто переживіть те, що буде, і ви про нього за­будете». Це був жах! Обзивав студентів на кожній лекції, кидався рефератами, папе­рами… Семестр закінчився, усі видихнули.

Якось я розповіла про цього викладача своїй колезі, а вона з квадратними очима запитує: «Олю, а чому ви нічого не зроби­ли? Вас на потоці було 90 людей. Чому не написали скаргу ректору?». А я сиджу і ро­зумію, що у нас навіть опції такої не було в голові. Була опція «пережити і забути», так як було в настанові старшокурсників. Ми вважали, що у тій ситуації неможливо ні­чого змінити.

Студенти також бояться про такі випад­ки говорити, аби їх не вигнали з навчаль­ного закладу, не завалили на іспитах… Бо не вірять у те, що керівництво їх захистить.

(Журналістка Катерина Родак розпові­ла, що студенти факультету журналістики у 2015 р. зверталися зі скаргою до Міносвіти щодо негідної поведінки пана Лося. Мініс­терство повідомило про це звернення уні­верситет, зокрема, ректора. Університет не відреагував. 2019 р. студентка написа­ла заяву на ім'я ректора щодо сексуальних домагань, де доволі відверто все описала. Реакції університету не було. — Авт.).

— Навіть після гучного скандалу на факультеті журналістики довго не реа­гували на свідчення колишніх студен­ток про домагання професора Лося. Одна студентка навіть написала заяву про відрахування з університету, ска­зала, що «викладачі стають на сторо­ну зла»… Думаю, лише під тиском гро­мадськості професора звільнили.

— Є такий наратив: «Ну він же така хо­роша людина…». Або: «Він з нами на ка­федрі 20 років, він нам так допомагає. Ось дисертацію допоміг написати». Абсолют­на сліпота!

— Покарання за сексуальне дома­гання — це штраф від 1360−4760 грн (або громадські, або виправні роботи). За сексуальне насильство передбаче­на кримінальна відповідальність. Але якщо говорити про перспективи таких справ, то довести сексуальне дома­гання досить складно…

— Так, поліція з такими справами пра­цює неохоче. Спочатку їх відкладають, а потім «заминають». Навіть якщо є докази, їх чомусь недостатньо. Якщо мова про пе­реписки, наприклад, поліцейські запиту­ють, чи вони оригінальні?

У таких випадках найбільша атака — на гідність людини. Тому важливо цю гідність зберегти. Жертва часто звинувачує у тому, що сталося, себе: «якби я туди не пішла», або «якби я щось інше одягнула…». Реко­мендую такі думки від себе відганяти.

Якщо маєте підтримку у подруг та ро­дини, розповідайте їм про те, що сталося, не мовчіть. Не обов’язково про це говори­ти публічно. Але якщо вас це все одно тур­бує, звертайтеся до фахівців.

Проведено дослідження: якщо крив­дник покараний, постраждалі швидше і легше справляються зі своїми пережи­ваннями. Коли покарання відсутнє, тобто справедливості немає, жертви справля­ються з цим травматичним досвідом зна­чно довше.

Систематичний харасмент може спри­чиняти багато серйозних психічних станів, з якими самостійно людина не впораєть­ся. Тому незалежно від того, є покарання для кривдника чи немає, звертайтеся по допомогу до психологів або психотера­певтів. Подбайте про себе.