Передплатити Підтримати

«Знаю, що на мене чекає. Поляки вважатимуть за українця, а українці трактуватимуть як поляка»

Чому митрополита Шептицького досі не канонізували?

За життя світ любив графа Шептицького: американські журналісти називали його непересічним інтелектуалом, художники нової школи — «мікелянджелівським Мойсеєм». Сам Римський понтифік консультувався з ним щодо шляху розвитку Вселенської Церкви у Росії, а Сталін передавав на похорон вінки від ворогуючої партії.

Однак після смерті митрополита ставлення до нього змінилось. Тож, на диво, сьогодні митроплит Шептицький — постать суперечлива не лише для міжнародної громади, а навіть для Вселенської Церкви, на благо якої він трудився ціле життя. До днів ушанування пам’яті Великого українця митрополита Андрея Шептицького, що за традицією Церкви випадають на початок листопада, ми вирішили віднайти причини «шептицькоборства».

Волинська трагедія

Владика Андрей упокоївся у Бозі 1 листопада 1944 року. Він був непересічною персоною з елітарною освітою і суспіль­ними зв’язками. В історичній епосі ХХ століття митрополит Шептицький — не лише глава Української церкви, а й добрий товариш римських понтифіків. Він не лише уміло інвестує ко­шти у перші галицькі банки чи новаторські економічні проєк­ти, а й добре знається зі світ­ськими дипломатами: бере участь у сеймах, вділяє осо­бисті аудієнції американському президентові та різним урядам.

Статус графа Шептицько­го такий, що навіть у часі не­справедливого імперського арешту й заслання до право­славних монастирів-в'язниць (куди був запроторений че­рез об’єктивну критику росій­ських окупантів під час Першої світової війни) владику Андрея без остраху провідують місце­ві дворяни. А імперська преса, що зазвичай мокрого місця не залишала від ворогів царату, заступається за митрополита-українця перед нападками пра­вославного кліру.

Завдяки позитивному рено­ме і поважному списку благих діянь не дивно, що перша спро­ба прилучити Андрея Шептиць­кого до лику блаженних відбу­лась одразу після його смерті. У 1954 році, поки серед като­лицьких єпископів ще залиши­лись живі свідки його великих трудів, Рим розпочав каноніза­цію українського митрополи­та. Однак вже через рік процес згорнули. Противники каноні­зації Андрея Шептицького апе­лювали до відсутності ґрунтов­ного дослідження пастирського доробку, положень церковного права (заявляли, що так швид­ко розпочинати беатифікацію — некоректно) і навіть свідо­мо спекулювали на спірних мо­ментах у життєписі українця. Та реальним мотивом тогочасно­го шептицькоборства був полі­тичний тиск провладних поль­ських медіа на католицьких делегатів.

У момент «Волинської траге­дії» владика Андрей підтриму­вав постраждалих українців. Ба більше! Під час обопільних ет­нічних чисток на західноукра­їнських землях досвідчений дипломат (і за фахом юрист) Шептицький використовував усі можливості та зв’язки, аби сповістити світові правду про реальний стан подій на Воли­ні. Саме завдяки його клопотан­ням Папа Римський Бенедикт XV в офіційному віснику Вати­кану опублікував першого листа на підтримку і захист стражден­ного українського народу. На прохання єпископа Ватикан на­дав свого офіційного візитатора (делегата) для неупередженого спостереження за політичною ситуацією у Східній Галичині.

Однак такі події не задоволь­нили польський уряд. Митро­полита, що заради справед­ливості не побоявся виступити проти системи, обіграли. Полі­тична еліта, зацікавлена у за­мовчуванні інформації про па­цифікацію українців, зірвала візит апостольського делега­та Джованні Дженокі. Залеж­на від уряду преса навмисно ширила чутки, наче Шептиць­кий так ненавидить Польщу, що особисто оплачує підпа­ли польського збіжжя (кожно­му палію розщедрюється аж на 200 злотих) чи наставляє весь підлеглий руський клір на Во­лині проти братнього народу, зловживаючи поважним саном (хоча влада Львівського єпис­копа не поширювалась на зга­дану територію). Пропаганда була настільки вдалою, що на гачок клюнули навіть студенти. У декотрих містах перед почат­ком навчального року студенти спершу йшли до костелу на мо­литву, а згодом виходили на мі­тинги проти глави ГКЦ з гасла­ми «Ганьба зраднику!».

«Знаю, що на мене чекає. По­ляки вважатимуть мене за укра­їнця, а українці трактуватимуть як поляка», — з листа Андрея Шептицького до матері.

Чиновники Папської держави

У справі канонізації ісповід­ника віри митрополита Андрея Шептицького (тобто проце­сі офіційного визнання вищою церковною владою персони святою), як раніше, так і сьогод­ні, надто велику роль відіграє політика. Заяви різних ієрархів, буцімто багаторічна затримка із внесенням Галицького єписко­па до списку святих Католицької церкви пов’язана лише з дов­готривалим дослідженням чис­ленних богословських праць єпископа, є відвертим фари­сейством.

Папський престол — держа­воподібне утворення. Ватикан є суб’єктом міжнародних від­носин, має чітку структуру вза­ємин із країнами-прихильни­ками чи опонентами. З метою обережної дипломатії Апос­толькій державі притаманно де­монструвати власний нейтра­літет до певних осіб (нібито на загальне добро Церкви). Тому реальний парадокс беатифіка­ційної справи митрополита Ан­дрея нагадує ситуацію зі став­ленням європейської спільноти до України на перших етапах російської агресії: Ватикан ви­словлює своє глибоке занепо­коєння у ситуації, що склалась, однак…

Нещодавно два італійські журналісти оприлюднили та­ємні офіційні документи Пап­ської держави. У публікаціях Еміліано Фіттіпальді та Джан­луїджі Нуцці йшлося про коруп­ційні схеми, що використовува­лись у процесах зарахування до лику блаженних чи святих. Вна­слідок розслідування, що при­звело до деяких змін у давніх процедурах, дослідники звину­ватили ватиканських посадов­ців не лише у неконтрольованих видатках під час досліджень, а й корупційних схемах, за яких до кандидатів на беатифікацію (чи канонізацію), що мали за­можних прихильників, виявляли певний пієтет.

Навіть у Папській держа­ві досьє «рівніших» завдяки ко­рупційній «фінансовій системі лояльності» зазвичай опрацьо­вували й розглядали швидше, аніж інші.

Радянська антиклерикальна місія

Митрополит Андрей гостро критикував приписи радянської утопії. Коли комунізм перебу­вав на стадії модної політичної течії у Європі, Владика нерід­ко застерігав простий люд про неминучі наслідки вторгнен­ня чужорідної системи нових «цінностей» або ж вступав у дис­кусію з представниками україн­ської інтелігенції, що стали при­хильниками соціалізму. А коли Сталін і Ко дорвались до влади — Шептицький мав сміливість називати партійних діячів тими, хто заради реалізації власних амбіцій гнобить вбогих, вини­щує селянство і доводить весь народ до крайньої нужди.

Глава ГКЦ володів усіма не­обхідними характеристиками, аби закріпити за собою дові­чний статус почесного ворога радянської системи. Мало того, що він ніколи не боявся говори­ти правду, його образ відомого дворянина — буржуя й умілого підприємця — вдало вписував­ся у концепцію радянської іде­ології, що банально не могла іс­нувати без могутніх антигероїв.

Радянські нападки на світлу пам’ять Шептицького не розпо­чались одразу після його смер­ті. Інформаційна політика Ста­ліна щодо Владики полягала у замовчуванні: про нього не згадували радянські довідни­ки, його ігнорували у «червоній» пресі. Ситуація змінилась, коли новий радянський вождь М. Хрущов публічно пообіцяв «по­казати останнього попа по те­левізору».

З 1958 року праведник Ан­дрей Шептицький став чи не го­ловним «героєм» радянської ан­тирелігійної кампанії. З метою очорнення митрополита працю­вав спеціальний відділ КДБ. Про його «колаборацію з фашиста­ми», «духовну опіку над есесів­цями» чи «антинародну діяль­ність» зняли не одну кінострічку, що згодом були удостоєні вищої Всесоюзної премії, та написали не одну розтиражовану статтю.

У 1960-х Курт Леві — врятова­ний митрополитом Андреєм син рабина, власною ініціативою домігся від Апостольської нунці­ятури відновлення об’єктивного історичного процесу. Вати­кан реабілітував беатифікацій­ну справу українського Мой­сея, що врятував життя близько 150-ти львівських євреїв. Однак партійна пропаганда, що наза­вжди залишила слід в історії, у 60-их почала давати плоди. Об­раз німецького колабораціо­ніста, друга Гітлера і попа, що зраджує тайну сповіді, закар­бувався у думці широких мас. Зокрема, завдяки популярно­му фільмові «Іванна». Невдо­взі процес Андрея Шептицького вдруге заблокували за особис­тим клопотанням польського Примата Папи кардинала Сте­фана Вишинського. Очевидно, тут не обійшлося без інформа­ційного впливу легенд з «хру­щовської кампанії».

Гра на випередження

Міфи про митрополита Шеп­тицького, що все життя допо­магав нужденним і слабким, не було кому розвіяти роками. Од­разу після смерті єпископа на розбудовану ним (вільну від по­літики) церкву, як і родину, вла­штували відверте полювання радянські спецслужби.

Репресована ГКЦ була при­речена на мовчання у катаком­бах, а врятовані від нацистів члени єврейської общини, що особистими петиціями боро­лись за світлу пам’ять митро­полита, програли війну свідчень не обмеженій у ресурсах маши­ні партійної пропаганди. Від­так Ізраїльський інститут націо­нальної пам’яті «Яд-Вашем» не лише відмовився надавати Вла­диці Андрею звання Праведни­ка народів (відзнаку за поряту­нок євреїв), а й видав за чисту монету радянські міфи. А Вати­кан, досліджуючи «інформацій­ні шуми» суспільного протиріч­чя, замовк.

Чергове відновлення беати­фікаційного процесу Владики Андрея відбулось вже після по­вернення українського єписко­па Йосипа Сліпого з вісімнад­цятирічного заслання у таборах ГУЛАГу. Безстрашний Патрі­арх самотужки у Римі добив­ся справедливості — заблоко­ваний процес відновили, втім, запізно. Радянські спецслуж­би зіграли на випередження: НКВД конфіскував значну час­тину митрополичого пастир­ського доробку, що унеможли­вило обов’язкове для процесу беатифікації вивчення 670-ти послань глави «незаконної» церкви аж до розпаду Союзу. Справа беатифікації митропо­лита Шептицького затягнулася на століття.

І без регалій — святий

Через 60 років Рим врешті зробив перший серйозний крок до канонізації Праведника ми­трополита Андрея: визнав його людиною геройських чеснот. Утім, аби остаточно надати ду­ховному батькові українсько­го народу статус святого, впев­нений, Ватикан вичікуватиме сприятливого політичного клі­мату. Існує вірогідність, що світ так і не прийме Шептицького, як не прийняв багатьох святців. Та Шептицький і без регалій — свя­тий. Єпископ урятував не одне людське життя, молитвами збе­ріг Українську церкву (що висто­яла у нерівному бою з великою системою), а небесним заступ­ництвом у сьогоденні сотворив різні чуда і зцілення (котрі ма­ють факт медичного підтвер­дження).