«Не Шевченка підмінили — нас підмінили»

Шевченкоманія по-радянськи: що для партії свято, для українців — стаття за антирадянську діяльність

У 1964 році Радянський Союз урочисто святкував 150-літній ювілей Тараса Григоровича Шевченка. До ювілею видали багатотомне зібрання творів поета, знято біографічний фільм «Сон». У Москві відкрили пам’ятник. Однак, попри любов радянського лідера Микити Хрущова і керівника УРСР Петра Шелеста до української культури, святкування радше нагадувало фарс.

Адже радянська влада святкувала ювілей «сво­го» Шевченка. Як записав 10 січня 1964 р. у своєму що­деннику Лесь Танюк: «Не знаю, що це буде, але, очевидно, при­йнято рішення зробити з Шев­ченка Корнійчука. І в інституті, і в міністерстві, і в театрі — всі, затаївши подих, готуються до 150-ліття Шевченка. Але ро­биться це на такому державно­му рівні, що й уже не збагнеш, кого святкують, — Шевченка чи Хрущова з томиком Шевчен­ка у руці. Є цілий список творів, строф і рядків з „Кобзаря“, яких уживати у жодному разі не мож­на. Під страхом звільнення з ро­боти чи вигнання з партії. Газе­ти друкують про Шевченка таке пісне й „промовисто чиновниць­ке“, що сором бере». Ще через місяць Танюк записав: «Ці свята плануються як вельми політичні, міжнародний рівень — пішло на цензурування віршів Шевчен­ка, на творення образу Шевчен­ка-інтернаціоналіста, комуніста й стахановця. Боляче слухати й читати всю цю ахінею…».

Схожими словами охарак­теризував радянське шевчен­кознавство і Євген Сверстюк: «Загалом це була стратегіч­на тема для тодішньої ідеоло­гії. „Шевченко — один із рево­люціонерів-демократів, друг російських революціонерів-де­мократів, матеріаліст, атеїст, співець „старшого братства“, співець дружби народів, інтер­націоналіст“ — ну, мало не ма­йор КДБ!».

Все, що не вписувалося в образ «радянського» Шевчен­ка, піддавалось нагінкам і на­віть знищувалось. У Київсько­му університеті знищили вітраж «Шевченко. Мати» авторства А. Горської, О. Заливахи, Л. Се­микіної, Г. Севрук, Г. Зубчен­ко, бо «в образах вітража немає й найменшої спроби показа­ти Шевченка радянського сві­тогляду. За виконання вітража у манері середньовічної ікони і образ Шевченка, який не мав ні­чого спільного з образом рево­люціонера-демократа, А. Гор­ську і Л. Семикіну виключили зі Спілки художників.

«Шістдесятники», своєю чергою, почали організовува­ти вшанування пам’яті Шевчен­ка в день перепоховання пое­та на Чернечій горі — 22 травня. Реакція місцевої влади на «від­щепенців» була категоричною: «Ушановувати пам’ять Шевчен­ка 22 травня — це образа вели­кого російського народу».

Образою великого росій­ського народу вважали і від­криття пам’ятника Шевченку у Вашингтоні. Коли у 1960 р. в Радянському Союзі стало ві­домо, що українська громада за підтримки американського уряду збирається спорудити пам’ятник Шевченку у Вашинг­тоні, радянські пропагандисти організували кампанію проти його відкриття. Кампанія поча­лася зі статті із промовистою назвою «Тарас Шевченко і по­борники холодної війни». Од­нак справжній бій за Шевчен­ка розгорнувся за океаном, де радянське посольство розпо­всюджувало «Слово до укра­їнців…», яке називало спору­дження пам’ятника політичною акцією. Дійшло до того, що протест проти пам’ятника Шевченку висловила делегація УРСР в ООН. Але, незважаючи на зусилля радянської пропа­ганди, в 1962 р. почалися ро­боти зі зведення пам’ятника, який було відкрито 27 червня 1964 р.

Та наступні роки показали, що хрущовські часи були ще відносно лагідними. Після усунення від влади Хру­щова у жовтні 1964 р. Брежнє­вим і посилення позицій Сусло­ва, який був головним партійним ідеологом, поняття «радянський народ як нова історична спіль­ність» стало насаджуватись все сильніше. За таких умов вша­нування Шевченка набувало ще більшого значення для україн­ців, які чинили опір радянському інтернаціоналізму. Звісно, що для «самовільних» шануваль­ників Шевченка були вготовані утиски і переслідування.

Зміну настроїв у Кремлі од­ним із перших відчув на собі Пе­тро Шелест, який був одним з учасників змови проти Хрущова. 2 вересня 1965 р. на засіданні Президії Ц К КПРС він потрапив під критику. На цьому засіданні деякі оратори договорились до того, що в Україні «дуже шану­ють Т. Г. Шевченка», що він «се­ред народу, особливо серед мо­лоді, є мало не кумиром, і що це не що інше, як прояв націоналіз­му, крамола».

Прикладом радянської шев­ченкофобії стало відкриття 8 серпня 1965 р. пам’ятника Шевченку у Шешорах. Пам’ятник на замовлення місцевої гро­мади виконав Іван Гончар. Коли місцеве керівництво запроси­ло на урочисте відкриття керів­ництво області і з’ясувалося, що такі заходи мають бути узгодже­ні аж на рівні республіки. Дове­лося відкласти офіційне відкрит­тя пам’ятника і писати прохання у Київ. Але сповістити всіх за­прошених про перенесення від­криття пам’ятника на невизна­чений термін було неможливо. КДБ і міліція, щоб не допустити зібрання людей, перекрили до­роги до Шешор. Люди почали добиратися на свято пішки. Дії КДБ лише розлютили людей, і зібрання переросло у мітинг, на якому виступив молодий, ще нікому не відомий В’ячеслав Чорновіл. Після цього мітингу партія, звичайно, мала проде­монструвати народу, що вона з ним єдине ціле, і дала дозвіл на відкриття. Тому пам’ятник у Шешорах було відкрито ще раз 15 серпня 1965 р.

Драматичніші події відбува­лись навколо пам’ятника Шев­ченкові у Києві. 22 травня 1966 р. там зібралось 150 осіб, а в 1967 р. — 500 осіб. Після 22 год. міліція спробувала розігнати зі­брання і заарештувала чотирьох осіб. На заклик Миколи Плахот­нюка зібрання організовано ви­рушило з вимогою відпустити арештованих. По дорозі їх об­лили водою пожежні машини. Чотирьох арештованих випус­тили лише вранці. Їх звільнен­ня дочекалося 40 осіб. Бажан­ня п’ятиста українців вшанувати Шевченка без керівництва пар­тії засвідчило відродження укра­їнського духу. Наступного року міліція не намагалась розганяти зібрання, але КДБ напередодні 22 травня почало викликати ак­тивних громадських діячів для «профілактичних бесід», тобто погрожували звільненнями з ро­боти і виключенням з ВНЗ. Так, у 1968 р. Петра Рубана і Віктора Кордуна було відраховано з уні­верситету «за порушення дис­ципліни», а насправді за участь в акції біля пам’ятника Шевченко­ві. 1971 року Анатолій Лупиніс, який у 1956−67 рр. вже карав­ся в радянських концтаборах за антирадянську діяльність, про­читав біля пам’ятника Шевчен­ку свої вірші. 28 травня його за­арештували. Оскільки з 1969 р. проти інакомислячих почали за­стосовувати каральну психіа­трію, то Лупиноса не засудили до нового терміну ув’язнення, а визнали неосудним і 12 років піддавали примусовому психіа­тричному лікуванню.

Саме довкола пам’ятника Кобзареві у столиці гуртувалися свідомі українці.

Своїми діями КДБ пере­творило пам’ятник Шев­ченку на символ опору, і «шістдесятники» отримали ще одну вагому причину, щоб зби­ратися у цей день. З 1972 р. на 22 травня влада почала оточу­вати парк Шевченка, щоб нікого не пропускати.

Свідком тих подій у 1972 р. був шевченкознавець Ярослав Дзира. У 1968 р. він захистив кандидатську дисертацію «Літо­пис Самійла Величка і творчість Т. Шевченка». Його звільнили з Інституту історії Академії наук УРСР з формулюванням «за ско­роченням штатів». Та справж­ньою причиною звільнення була «пропаганда буржуазно-наці­оналістичних ідей і дружні вза­ємини з репресованими дис­идентами». Перебуваючи під пильним наглядом КДБ, Ярос­лав Дзира одинадцять років не міг влаштуватися на роботу і п’ятнадцять років не міг опублі­кувати жодної статті. На його праці було заборонено посила­тись. Шевченкознавцю-вільно­думцеві пропонували показово покаятись, але він відмовився, незважаючи на нестерпні умо­ви.

Ганна Бихова поклала кві­ти до пам’ятника Т. Шевченкові, вдягнувшись у вишиванку. Піс­ля цього її заарештували, допи­тали, звинуватили у націоналіз­мі і антирадянській діяльності, відрахували з аспірантури. КДБ домагалось її виселення із Киє­ва.

Михайла Мельника за читан­ня своїх віршів біля пам’ятника Шевченку відрахували з аспі­рантури за 20 днів до захисту дисертації. Але звільнення з ро­боти і виключення з ВНЗ були лише верхівкою айсберга. Про­ти найактивніших шістдесят­ників порушували кримінальні справи.

У 1973 р. радянська влада вирішила змінити тактику, бо, схоже, й сама зрозумі­ла, що методи 1972 р. нагаду­вали порядки царських жандар­мів. Світлана Кириченко навіть визнала кмітливість свого во­рога: «22-го Юрко (Бадзьо) за­ходить за мною у видавни­цтво, піднімаємося з квітками до скверу… І ніхто нас не пере­пинив… Упритул до пам’ятника — естрада, і гримить, підси­лене ретрансляторами, „свя­то дружби радянських народів“ (як пам’ятаю, Всесоюзний фес­тиваль „Київська весна“). Про­йти з квітами до постаменту не­можливо. Геніальний винахід влади, набагато ефективніший, ніж кадебістські залякування-переслідування. Потикатися до того „всесоюзного концер­ту“ зовсім не хотілося. Відтоді, у наступні роки, ми клали квіти Тарасові зранку».

Гадаю, багато читачів диву­вались, навіщо КДБ витрачало стільки сил на такі дрібниці? Пе­вен, є й такі, що дивуються, на­віщо було дратувати КДБ через такі дрібниці? Але саме відмо­вами від таких простих вчинків КДБ перемелювало українців на нову історичну спільність — «ра­дянський народ». Бо як каже на­родна мудрість: посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш ха­рактер — пожнеш долю.

Доказом того є спогади Єв­гена Сверстюка: «Коли я пра­цював у Полтавському інституті викладачем, то студенти до­вірливо запитували мене: «Чи можна було б дістати таку книж­ку — справжнього Шевченка?» — «Справжнього Шевченка?» — «Ну, того, як він писав, отого, що до революції видавали». У наро­ді була підозра, що він сфальси­фікований. Я їм кажу: «Шевчен­ка видають зараз, кілька творів сфальсифіковано, кілька творів пропущено, але в основному ви­дають той самий текст. Не Шев­ченка підмінили — нас підмінили. Ми по-іншому сприймаємо по­няття, образи Шевченкові». Тож як не пафосно це звучить, але в радянські часи доля українсько­го народу вирішувалась біля пам’ятника Шевченкові.