«Мій дядько-вчитель не дописав на класній дошці навіть дати того дня — його потягли у НКВД…»

На початку цвинтаря у селі Нараєві, що майже на межі із Львівською областю, привертає увагу братська могила і незвичний пам’ятник на ній, що символізує біль та страждання, — фігура скорботної матері на розп’ятті. Так нараївці за ініціативи колишнього місцевого лікаря, рухівця Антона Рокицького, вшанували пам’ять двох десятків своїх молодих краян, які стали жертвами московських карателів у червні 1941 року, на початку німецько-радянської війни. Портрети цих людей поміщено на стелі, яка доповнює меморіал невинно убієнних.

Трупи закатованих виловлювали у Золотій Липі

На сторінці нараївського кра­єзнавця Олега Паневника у Фей­сбуку можна побачити неймо­вірно гарне, «атмосферне» фото, зроблене у далекому 1938 році: чотири ряди учасників сільсько­го хору у розкішних національних строях. Зі світлини дивляться на нас молоді одухотворені облич­чя хлопців і дівчат, які, напевно, готуються до виступу. З ними — їхній диригент і акомпаніатор із мандоліною чи то домрою…

Для кількох цих нараївських хористів групова світлина ста­ла останньою в їхньому моло­дому житті: через три роки «со­віти» їх розстріляли, закатували. Кого — у бережанській тюрмі, у відділі НКВД, а кого — під стінами тамтешнього замку Синявських. Майбутніх жертв на фото позна­чено хрестиком. З першого ряду живими на липень 1941-го не за­лишилося нікого…

Як свідчать архівні дані, за­галом більшовицькі зайди пе­ред своїм відступом з Бережан­щини під натиском німецьких військ влітку 1941-го заморду­вали понад три сотні українців, яких (здебільшого — за політич­ними звинуваченнями) трима­ли у в’язницях. Одні трупи наспіх закопали у трьох ямах біля фор­теці, де стояв військовий гар­нізон зі складами. Інші вивез­ли у ліс, а деякі бездиханні тіла зі слідами тортур скинули з мос­ту прямо у річку — і люди зго­дом знаходили їх за кільканад­цять кілометрів біля греблі у селі Саранчуках. Останки решти не знайдено досі.

Як ідеться в історії Нараєва, із енкаведистських катівень до­дому більше не повернулися два десятки його жителів — І. Бай, С. Воскрес, В. Денека, Іван та Михайло Драбики, М. Жихович, М. Захарків, С. Зварич, В. Зо­рій, С. Литвин, Володимира і Те­одозія Нагірні, М. Проскуренко, Володимир та Федір Сендецькі, Е. Фігурська, О. Фортуна. На до­пити у Бережани було забрано сільських педагогів Т. Павліва, І. Різник, Н. Струка. Там і зустріли вони свою смерть. П’ятнадцять зі згаданих нараївців мали вік до 23 років…

Про Теодора/Теодозія Павлі­ва та інших жертв більшовицьких звірств у газеті «Бережанські ві­сті» від 24 липня 1941 року роз­повідав житель Потутор Павло Хичій, якому у ті дні дивом вда­лося втекти з тюрми. Він зга­дував, як одного за одним його сусідів-в'язнів «викликали ста­лінські пси, і вони до келії більше не повернулися»…

На моїй малій батьківщині, на хуторі Малинівці неподалік Бе­режан, ще донедавна жив су­сід, свідок розкопок масових по­ховань біля замку Синявських — Степан Дубницький. Згадував, як 14-річним хлопчаком у липні 1941 року спостерігав ексгума­цію закатованих українців. Роз­копки проводили місцеві жителі під наглядом німецьких військо­вих. Останні (у тому числі — із пропагандистською метою, щоб показати звірства більшовиць­кого режиму) фотографували добуті останки…

У ті липневі дні стояла вели­ка спека. Побоюючись виник­нення епідемії, нова окупаційна влада розпорядилася засипати вапном і землею два місця сти­хійних поховань. А третю колек­тивну могилу із тих же санітарно-епідеміологічних міркувань так і не розкривали.

Шокуючі деталі цієї масакри розповідав свого часу Юліан Павлів (1930 р. н.), якого цитує «Історична правда»:

«Навеснi 1941 року у селi На­раєві, як i в iнших мiсцевостях, було масово заарештовано представників мiсцевої iнтелiґенцiї, серед них i мою тiтку Iванну, сiльську вчительку. У червнi 1941 року із 19 зааре­штованих з нашого села вироки отримали четверо, а трьох з них було засуджено до страти…

З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв додо­му. Замість того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до бережанської тюр­ми на розшуки близьких. За­для безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10−12 рокiв. Там ми за­стали гори понiвечених трупiв у пiдвалах, залитi кров’ю каме­ри i коридори. Кривава стеж­ка вела на подвiр’я. Там уже ле­жали рядами винесенi тiла — із обрiзаними вухами, носами, зчорнiлими обличчями. У тодіш­ню липневу спеку стояв страш­ний сморiд. Лунали голосiння, крики розпачу, прокляття…

Тiтку Iванну ми знайшли на березi рiки Золота Липа, бiля замку, який НКВД використову­вав як катiвню. Поруч були ще двоє чоловiкiв, хтось уже при­крив ковдрою їхні голi понiвеченi тiла. Усе тiло тiтки вiд нiг до пле­чей було вкрите глибокими по­дряпинами. Обличчя зчорнiле. Вийняли з рота ганчiрку — язик вирвано. Вище зап’ястя — наскрiзнi рани вiд ножа, живiт розрiзаний вiд низу до грудей, у статевий орган забито пляш­ку. Ще двоє дiвчат iз Нараєва було замордовано у подiбний спосiб. Iншi тiла мали не менш страшні слiди знущань: вибранi очi, вiдрiзанi статевi органи, обрубанi пальцi, потрощенi го­лови.

Мiсцевi мешканцi розповiли, що впродовж тижня навко­ло в’язницi ревiли двигуни тракторiв, але вони не могли повнiстю заглушити крики като­ваних.

Розшукували своїх зака­тованих рiдних в основно­му за одягом. Довго виловлю­вали тiла з рiки Золота Липа, куди їх поскидали енкаведис­ти. Кiльканадцять кiлометрiв пливли ці тіла у кривавiй водi — аж до греблi в селi Саранчуки, де страшнi понівеченi трупи ви­ловлювали i хоронили селяни. Неупiзнаних хоронили у спiльних могилах. Багато замордованих поховано в iнших навколишнiх селах.

Загалом нараївцi знайшли i поховали 12 закатованих односельцiв. Тіла ще трьох за­суджених до страти вiдшукали пiзнiше, восени — у закиданiй камiнням ямi бiля бережансько­го лiсу. В одного з них, Павлiва Т. Г., були обрубанi ноги. Чоти­рьох так i не знайшли…".

Були добрими господарями — тим і «завинили»…

А ось що про події 83-річ­ної давнини зі слів очевид­ців розповів кореспонденто­ві «Високого Замку» пенсіонер Микола Красниця, колишній вчитель географії та історії у Нараївській школі:

— «Совіти» вивозили з на­шого села і знищували ак­тивну, національно свідо­му молодь, патріотів. Родину Сендецьких запроторили на Сибір. Це були передові люди, діяльні українці, які добре гос­подарювали на своїй землі (через це москалі їх обзивали куркулями). Ці мої односельці ходили до церкви, були члена­ми «Просвіти» та інших мирних організацій, грали у виставах, співали народні пісні. У тому і була вся їхня «вина». Таких людей московські зайди не любили. Кого вивозили на за­слання, а кого вбивали на міс­ці. Не дивина, чому згодом стільки наших хлопців пішло воювати в УПА…

Одного дня із Бережан у На­раїв приїхала машина із ра­дянськими солдатами, зааре­штовану молодь вони загнали у кузов — і повезли до міста у тюрму. Там з них знущалися. Із двадцяти двох їхні родичі зго­дом знайшли лише десятьох. Через сліди тяжких побоїв тру­пів тяжко було упізнати.

Коли закатованих поховали у нашому селі, на їхній могилі по­ставили пам’ятник у формі ку­ба-чотирикутника із тризубом. Згодом після свого другого на­шестя «совіти» цей пам’ятник викинули. Лише за незалежної України жертв комуністичних злочинців було належно поша­новано…

Боялися упізнавати замордованих рідних…

Дещо про закатованого дядька — сільського педагога Теодозія Григоровича Павліва — зі споминів свого батька автору цих рядків розповіла жителька Бережан Галина Павлів.

— Мій дядько народився у 1918 році, вчителював у міс­цевій школі. Саме проводив урок зі своїми учнями, як до його класу увірвалися «мос­калі». Дядько навіть не встиг дописати крейдою дату на дошці: речення вийшло неза­кінченим — 16 лют… І все. Нічо­го не пояснюючи, мого дядька забрали в НКВД. Звинувати­ли його у проукраїнській діяль-ності.

Того дня з Нараєва вивез­ли 12 осіб. Серед них — дві се­стри Різник, які походили із су­сідньої Шайбівки. Цих людей мордували у замку. Повідрубу­вали їм руки-ноги, викинули на сніг… У червні всіх решту роз­стріляли. Коли хтось із рідних ішов їх упізнавати, то змушений був не показувати свого болю — інакше «совіти» знищили б і їх, всю родину.

Люди розповідали, що через переповнення трупами вода у річці Золотій Липі була черво­ною…

Після вбивства чоловіка дру­жина мого закатованого дядька разом із донькою втекли, зго­дом перебралися до Америки. За незалежної України приїж­джали у Нараїв, відвідували мо­гилу своїх чоловіка/батька…

Нагадати тим, у кого коротка пам’ять

У ці погожі дні золотої осе­ні гарним парком під мура­ми старовинного замку Синяв­ських-Потоцьких прогулюються багато жителів Бережан. Тут бавляться діти, неподалік пра­цює кафе, чути сміх, музику. Од­нак багато хто із відпочивальни­ків навіть не здогадується, що ці місця просочені кров’ю, що зо­всім близько звідси лежать на­лежно не поховані рештки їхніх замордованих краян…

Після проголошення Неза­лежності патріотичні громад­ські організації Бережан закли­кали знайти, дослідити, а потім перенести на цвинтар і з усіма християнськими почестями пе­репоховати жертв комуністич­ного терору. Це потрібно для рідних убієнних, для історії, для нашої пам’яті.

Свого часу у Бережанах уже готові були взятися за розкоп­ки, ухвалили відповідне рішен­ня. Але на заваді стали чи то війна, чи то ковід…

Час повернутися до цієї теми, не відкладати її на да­леке «потім». Коли росіянам кремлівська пропаганда заби­ває мізки розповідями про «ви­звольну» місію своїх бузувірів в Україні, цим задурманеним лю­дям треба показати, що саме лежить під стінами замку Си­нявських у Бережанах. І нага­дати, чиїх брудних рук це спра­ва. Нагадати це треба і декому з наших «затуманених» співвіт­чизників, які сумують за радян­ськими часами…