Передплата 2024 «Добрий господар»

«У тюремні камери, карцери, підвали совіти кидали гранати…»

83 роки тому каральні радянські органи розпочали нову хвилю репресій проти українців

Жертви енкаведистських розправ у тюрмі на Лонцького.
Жертви енкаведистських розправ у тюрмі на Лонцького.

В останню декаду червня жителі західних областей України поминають своїх родичів, які стали жертвами більшовицького терору, масових розстрілів і катувань на початку німецько-радянської війни. Історики стверджують: тільки за 22−28 червня 1941 року, перед приходом гітлерівців, у в’язницях Львівщини московські зайди позбавили життя 4 тисячі 591 людину.

Загалом протягом кіль­кох днів на території Львів­ської, Івано-Франківської, тодішньої Дрогобицької, Терно­пільської, Рівненської, Волин­ської, Чернівецької областей було страчено близько 24 тисяч людей віком від 15 до 60 років. Вони були священниками, акти­вістами «Просвіти», колишніми січовими стрільцями, студен­тами, гімназистами, простими хліборобами, ремісниками. Ка­рали навіть за те, що співали рідні пісні, колядували і носили вишиванки. Скажімо, у Чернів­цях серед замордованих вия­вився брат майбутнього співака Дмитра Гнатюка…

Понівечені тіла кати із черво­ними зорями на кашкетах ски­дали у вириті ями, закопували на тюремних подвір’ях, у са­дах, залишали у льохах-пивни­цях, у камерах. Трупи скидали і у річки. Так було і у моїх рідних Бережанах, де на шостий день війни у місцевій тюрмі заморду­вали 184 людини. Частину їх за­копали біля старовинного зам­ку Синявських, частину скинули у Золоту Липу. Трупи сплива­ли у селах вниз по течії. Родичі виловлювали їх і везли додому, щоб поховати…

Про кривавий червень 1941-го кореспондент «Високого Замку» попросив розповісти Олесю Ісаюк, доктора гума­нітарних наук, наукову спів­робітницю Національного музею-меморіалу жертв оку­паційних режимів «Тюрма на Лонцького» та Центру дослі­джень визвольних змагань.

— За кілька днів червня 1941-го року у тюрмі на ко­лишній вулиці Лонцького у Львові радянські карателі вбили 2072 українців. Що це були за люди? Чим і перед ким провинилися?

— Розстріли розпочалися у трьох тюрмах Львова і у Зо­лочівському замку, який сові­ти перетворили на в‘язницю. У тюрмі на Лонцького було зни­щено 1680 людей. Сталося це у період між 23 та 24 червня. 22 червня, у день нападу Німеччи­ни на СРСР, у нападі паніки гар­нізони енкаведистів зі Львова втекли. Повернулися вони че­рез добу, і поки ще не прийшли німці, почали масово вбивати в‘язнів…

Убієнних можна було поділи­ти на дві категорії. Перша — кого совіти називали «ворогами на­роду», хто самим своїм існуван­ням становив загрозу тоталі­тарному режиму. Йшлося про колишніх чиновників, військо­вих, поліцейських, підприємців, представників духовенства (от­ців, ксьондзів, рабинів, пасто­рів). Було багато інших освіче­них осіб. Під ударом опинялася будь-яка людина, яка мала ав­торитет у громаді.

Другу групу розстріляних політв‘язнів становили чле­ни антисовєцького підпілля — першою чергою, представники ОУН. Йшлося і про членів поль­ського підпілля.

— Чи були на Лонцького в’язні кримінальні?

— Разом із політичними бран­цями у своїх блоках сиділи і кри­мінальні злочинці. Енкаведисти розстрілювали всіх «під гребін­ку». Але є свідчення, що частину кримінальників совіти відпусти­ли. Мемуарист Євген Наконеч­ний, багаторічний працівник Наукової бібліотеки ім. В. Сте­фаника, згадував про свого су­сіда, кримінального злочинця Стася Желязного, якого енкаве­дисти відпустили з тюрми.

— На яких підставах у лю­дей відбирали життя?

— 22 червня 1941 року, коли гітлерівці перейшли радян­ський кордон, «народний комі­сар державної безпеки СРСР» Всеволод Меркулов видав на­каз про долю в‘язнів. Тих, які пройшли слідство і мали ого­лошений вирок, повині були ви­везти в глиб країни (у Кирги­зію, Башкирію, Красноярський край, Новосибірську, Тульську, Читинську, Свердловську, Ар­хангельську та інші області) для відбування покарання у табо­рах. Всіх інших мали розстріля­ти. Цей наказ легалізовував ма­сові вбивства. Аргументували тим, що через воєнний хаос не­має зайвих залізничних вагонів і в’язнів неможливо вивезти…

Ті, хто дивом вижив, згадува­ли, що енкаведисти обходили камери, за складеними списка­ми викликали в‘язнів, зводили вниз, у підвали, і розстрілюва­ли їх там. Коли німці були під Львовом і в енкаведистів не за­лишалося часу на вибіркову розправу, розстрілювали всіх. Подій цих останніх діб стосують­ся страшні історії, як у камери, карцери совіти кидали грана­ти, як сікли в’язнів із кулеметів. Це відбувалося в останні дві-три доби перед відступом радян­ського гарнізону зі Львова.

Щоб не було чути звуків роз­стрілів, енкаведисти вмикали мотори. Особливо часто роби­ли це вночі, коли місто спало і все довкола було добре чути…

— Коли львів‘яни дізналися про ці масові знущання у тюр­мі на Лонцького та в інших ка­тівнях?

— Люди здогадувалися. На­сторожувало і те, що адміні­страція тюрем припинила при­ймати продуктові передачі для в‘язнів від їхніх рідних, було при­пинено і прийом громадян.

26 червня боївки ОУН атаку­вали в‘язницю «Бригідки», на­магаючись визволити в‘язнів. Дисбаланс їхніх сил з енкаве­дистами був надто очевидний, але оунівці принаймні зчинили переполох. З-за ґрат тоді вте­кло кілька груп засуджених. На волю вибралася група поль­ських офіцерів і кілька україн­ських жінок-політв‘язнів. Вони й розповіли про те, що відбува­лося за тюремними мурами.

Німецький комендант Льво­ва, полковник гірської дивізії Міттергерст, дозволив цивіль­ним зайти на подвір‘я тюрми і серед тіл загиблих шукати сво­їх рідних. Коли їх впізнавали, тіла віддавали для поховання. А ті жертви енкаведистських роз­стрілів, яких не вдалося іденти­фікувати, поховали на Янівсько­му цвинтарі у братській могилі.

— Яку картину побачили люди у тюрмі на Лонцького?

— Ще до того, як львів‘яни за­йшли на територію тюрми, відчу­ли страшний трупний запах. Літо 1941-го було спекотним, тіла швидко розкладалися. Одні були розстріляними, інші мали на собі сліди страшних тортур. Нару­гу було вичнено і над жінками. Совіти застосовували техноло­гію поховання трупів у піщаному ґрунті із пересипанням їх вапном — «із санітарною метою».

— Методи роботи енкаве­дистів 30−50 років порівню­ють зі стилем злодіянь су­часних російських окупантів, з тим, що вони коїли у Бучі, Гостомелі, Ірпені, Маріуполі, інших містах і селах України. Відомо про багато фактів ка­тувань українських військо­вополонених. Виходить ота­ка страшна спадкоємність катів…

— Те, що російські вбивці чи­нять в Україні зараз, вони роби­ли на наших (і не тільки наших) землях упродовж останніх ро­ків п’ятсот. Протягом століть це були масові страти і катування, масові виселення цивільних. Як мовиться, нічого нового…

— До вас у меморіальний музей приходить багато від­відувачів. Як вони реагують на побачене?

— Іноземці шоковані. Коли якось розповідала своїм гостям про масові страти, один грома­дянин Німеччини наївно запи­тав: «Як це могли робити без рі­шення суду?». Люди ціпеніють від побаченого.

Пригадую, як кілька років тому у нас повсюдно почали ма­сово відзначати роковини тра­гедії Голодомору. Мене особис­то проймало, що мої ровесники, нинішні молоді люди зі сходу чи центральних областей України, почали згадувати страшні роз­повіді своїх бабусь, дідусів, які зуміли вижити під час Голодо­мору. Коли слухаєш такі оповіді, волосся стає дибом…

Зі спогадів очевидця…

«Я сидів три місяці у тюрмі на Лонцького, у камері нас було восьмеро. Всі українці (селяни, робітники, інтелігенція). 23 червня близько 6-ї по обіді наказали нам зійти вниз з реча­ми. У партері було 20 в’язнів. Начальник крикнув „Ложісь!“ і по­чав стріляти. На мене навалились тіла розстріляних товаришів. Начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер стріляти людей. Я не був поранений, обмазав лице кров’ю. Через кілька хвилин енкаведисти повернулись і зробили кілька пострілів по тілах, які були зверху і рухались. Все затихло. Я обережно під­нявся. В коридорі і камерах скрізь лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси. Нікого не було з енкаведистів. Я спробував сховатись на стриху, але було закрито, вибіг на подвір’я тюрми і сховався у кущах. Не міг втекти на вулицю, бо там була охоро­на. Вночі я бачив, як енкаведисти закопують тіла у викопану при вході яму. Деякі люди подавали ознаки життя. Десь зранку охо­рона пішла з подвір’я. Я скочив на ринву і спустився по ній, пі­шов до помешкання свого знайомого, який жив неподалік…»

Голова читальні «Просвіта» на Жовківщині на початку 90-х років минулого століття…

Схожі новини