«У тюремні камери, карцери, підвали совіти кидали гранати…»
83 роки тому каральні радянські органи розпочали нову хвилю репресій проти українців
В останню декаду червня жителі західних областей України поминають своїх родичів, які стали жертвами більшовицького терору, масових розстрілів і катувань на початку німецько-радянської війни. Історики стверджують: тільки за 22−28 червня 1941 року, перед приходом гітлерівців, у в’язницях Львівщини московські зайди позбавили життя 4 тисячі 591 людину.
Загалом протягом кількох днів на території Львівської, Івано-Франківської, тодішньої Дрогобицької, Тернопільської, Рівненської, Волинської, Чернівецької областей було страчено близько 24 тисяч людей віком від 15 до 60 років. Вони були священниками, активістами «Просвіти», колишніми січовими стрільцями, студентами, гімназистами, простими хліборобами, ремісниками. Карали навіть за те, що співали рідні пісні, колядували і носили вишиванки. Скажімо, у Чернівцях серед замордованих виявився брат майбутнього співака Дмитра Гнатюка…
Понівечені тіла кати із червоними зорями на кашкетах скидали у вириті ями, закопували на тюремних подвір’ях, у садах, залишали у льохах-пивницях, у камерах. Трупи скидали і у річки. Так було і у моїх рідних Бережанах, де на шостий день війни у місцевій тюрмі замордували 184 людини. Частину їх закопали біля старовинного замку Синявських, частину скинули у Золоту Липу. Трупи спливали у селах вниз по течії. Родичі виловлювали їх і везли додому, щоб поховати…
Про кривавий червень 1941-го кореспондент «Високого Замку» попросив розповісти Олесю Ісаюк, доктора гуманітарних наук, наукову співробітницю Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» та Центру досліджень визвольних змагань.
— За кілька днів червня 1941-го року у тюрмі на колишній вулиці Лонцького у Львові радянські карателі вбили 2072 українців. Що це були за люди? Чим і перед ким провинилися?
— Розстріли розпочалися у трьох тюрмах Львова і у Золочівському замку, який совіти перетворили на в‘язницю. У тюрмі на Лонцького було знищено 1680 людей. Сталося це у період між 23 та 24 червня. 22 червня, у день нападу Німеччини на СРСР, у нападі паніки гарнізони енкаведистів зі Львова втекли. Повернулися вони через добу, і поки ще не прийшли німці, почали масово вбивати в‘язнів…
Убієнних можна було поділити на дві категорії. Перша — кого совіти називали «ворогами народу», хто самим своїм існуванням становив загрозу тоталітарному режиму. Йшлося про колишніх чиновників, військових, поліцейських, підприємців, представників духовенства (отців, ксьондзів, рабинів, пасторів). Було багато інших освічених осіб. Під ударом опинялася будь-яка людина, яка мала авторитет у громаді.
Другу групу розстріляних політв‘язнів становили члени антисовєцького підпілля — першою чергою, представники ОУН. Йшлося і про членів польського підпілля.
— Чи були на Лонцького в’язні кримінальні?
— Разом із політичними бранцями у своїх блоках сиділи і кримінальні злочинці. Енкаведисти розстрілювали всіх «під гребінку». Але є свідчення, що частину кримінальників совіти відпустили. Мемуарист Євген Наконечний, багаторічний працівник Наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, згадував про свого сусіда, кримінального злочинця Стася Желязного, якого енкаведисти відпустили з тюрми.
— На яких підставах у людей відбирали життя?
— 22 червня 1941 року, коли гітлерівці перейшли радянський кордон, «народний комісар державної безпеки СРСР» Всеволод Меркулов видав наказ про долю в‘язнів. Тих, які пройшли слідство і мали оголошений вирок, повині були вивезти в глиб країни (у Киргизію, Башкирію, Красноярський край, Новосибірську, Тульську, Читинську, Свердловську, Архангельську та інші області) для відбування покарання у таборах. Всіх інших мали розстріляти. Цей наказ легалізовував масові вбивства. Аргументували тим, що через воєнний хаос немає зайвих залізничних вагонів і в’язнів неможливо вивезти…
Ті, хто дивом вижив, згадували, що енкаведисти обходили камери, за складеними списками викликали в‘язнів, зводили вниз, у підвали, і розстрілювали їх там. Коли німці були під Львовом і в енкаведистів не залишалося часу на вибіркову розправу, розстрілювали всіх. Подій цих останніх діб стосуються страшні історії, як у камери, карцери совіти кидали гранати, як сікли в’язнів із кулеметів. Це відбувалося в останні дві-три доби перед відступом радянського гарнізону зі Львова.
Щоб не було чути звуків розстрілів, енкаведисти вмикали мотори. Особливо часто робили це вночі, коли місто спало і все довкола було добре чути…
— Коли львів‘яни дізналися про ці масові знущання у тюрмі на Лонцького та в інших катівнях?
— Люди здогадувалися. Насторожувало і те, що адміністрація тюрем припинила приймати продуктові передачі для в‘язнів від їхніх рідних, було припинено і прийом громадян.
26 червня боївки ОУН атакували в‘язницю «Бригідки», намагаючись визволити в‘язнів. Дисбаланс їхніх сил з енкаведистами був надто очевидний, але оунівці принаймні зчинили переполох. З-за ґрат тоді втекло кілька груп засуджених. На волю вибралася група польських офіцерів і кілька українських жінок-політв‘язнів. Вони й розповіли про те, що відбувалося за тюремними мурами.
Німецький комендант Львова, полковник гірської дивізії Міттергерст, дозволив цивільним зайти на подвір‘я тюрми і серед тіл загиблих шукати своїх рідних. Коли їх впізнавали, тіла віддавали для поховання. А ті жертви енкаведистських розстрілів, яких не вдалося ідентифікувати, поховали на Янівському цвинтарі у братській могилі.
— Яку картину побачили люди у тюрмі на Лонцького?
— Ще до того, як львів‘яни зайшли на територію тюрми, відчули страшний трупний запах. Літо 1941-го було спекотним, тіла швидко розкладалися. Одні були розстріляними, інші мали на собі сліди страшних тортур. Наругу було вичнено і над жінками. Совіти застосовували технологію поховання трупів у піщаному ґрунті із пересипанням їх вапном — «із санітарною метою».
— Методи роботи енкаведистів 30−50 років порівнюють зі стилем злодіянь сучасних російських окупантів, з тим, що вони коїли у Бучі, Гостомелі, Ірпені, Маріуполі, інших містах і селах України. Відомо про багато фактів катувань українських військовополонених. Виходить отака страшна спадкоємність катів…
— Те, що російські вбивці чинять в Україні зараз, вони робили на наших (і не тільки наших) землях упродовж останніх років п’ятсот. Протягом століть це були масові страти і катування, масові виселення цивільних. Як мовиться, нічого нового…
— До вас у меморіальний музей приходить багато відвідувачів. Як вони реагують на побачене?
— Іноземці шоковані. Коли якось розповідала своїм гостям про масові страти, один громадянин Німеччини наївно запитав: «Як це могли робити без рішення суду?». Люди ціпеніють від побаченого.
Пригадую, як кілька років тому у нас повсюдно почали масово відзначати роковини трагедії Голодомору. Мене особисто проймало, що мої ровесники, нинішні молоді люди зі сходу чи центральних областей України, почали згадувати страшні розповіді своїх бабусь, дідусів, які зуміли вижити під час Голодомору. Коли слухаєш такі оповіді, волосся стає дибом…
Зі спогадів очевидця…
«Я сидів три місяці у тюрмі на Лонцького, у камері нас було восьмеро. Всі українці (селяни, робітники, інтелігенція). 23 червня близько 6-ї по обіді наказали нам зійти вниз з речами. У партері було 20 в’язнів. Начальник крикнув „Ложісь!“ і почав стріляти. На мене навалились тіла розстріляних товаришів. Начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер стріляти людей. Я не був поранений, обмазав лице кров’ю. Через кілька хвилин енкаведисти повернулись і зробили кілька пострілів по тілах, які були зверху і рухались. Все затихло. Я обережно піднявся. В коридорі і камерах скрізь лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси. Нікого не було з енкаведистів. Я спробував сховатись на стриху, але було закрито, вибіг на подвір’я тюрми і сховався у кущах. Не міг втекти на вулицю, бо там була охорона. Вночі я бачив, як енкаведисти закопують тіла у викопану при вході яму. Деякі люди подавали ознаки життя. Десь зранку охорона пішла з подвір’я. Я скочив на ринву і спустився по ній, пішов до помешкання свого знайомого, який жив неподалік…»
Голова читальні «Просвіта» на Жовківщині на початку 90-х років минулого століття…
