Аби хоч чимось наповнити шлунок, їла сире вишневе листя
8-річною дитиною Оксана Герук стала свідком страшного геноциду

Оксана Никифорівна Герук (на фото) із села Завітного Ківерцівського району Волині — свідок голодомору 1932−1933 років. Зараз їй 93 роки. Усміхнена, привітна, життєрадісна… Проте щойно мова заходить про голодомор 1932−1933 років, у жінки починають тремтіти руки, на очі навертаються сльози. Перевівши подих, старенька розповідає, як голодна смерть косила її односельців. Згадує, аби хоч чимось наповнити шлунок, їла сире вишневе листя.

Пані Оксана народилася у селі Пасічному Новосанжарського району Полтавської області. Батьки дівчинки були небідними. Тато був бухгалтером у сільпо в сусідньому селі, мама працювала свинаркою. Родина виховувала чотирьох дітей: трьох доньок та сина. Жінка пригадує, що мали всього вдосталь. Купили велосипеда, а це на той час вважалося великою розкішшю. Але голод не оминув і їх. Оксані було вісім років, коли радянська влада прирекла на голодну смерть мільйони людей. Каже, багато чого про той страшний рік не пам’ятає, багато — не могла осягнути своїм дитячим розумом. Проте найстрашніші моменти на все життя закарбувалися в пам’яті.
— Аби ми не вмерли з голоду, мама пекла буряки. З кукурудзяних зерен варила суп, а з качанів, перетовчених у ступі, пекла млинці. Тато привозив макуху з роботи, мама варила з неї юшку. На вигляд помиї, але їли, — згадує Оксана Герук. — Людям казали, що причиною голодовки є неврожай. Та потім писали у газеті, що зерно навмисно вивезли за кордон, аби у такий спосіб винищити українців. Усі в селі ходили пухлі від голоду. Знесилені, йшли від хати до хати, плакали, просили милостиню. Аби хоч чимось наповнити шлунок, люди їли зілля, листя з дерев. Я ж любила вишневе — було пахуче, можна було їсти сирим. З голоду вимирали цілі сім’ї. Померла моя хресна мати… Багато людей у пошуках хліба йшли на Західну Україну. Наступного року селяни збирали й ховали колоски. Так наголодувалися, що дорожили кожною зерниною. Для дітей, батьки яких померли, організували патронат, де їх утримували до повноліття.
З початком Другої світової війни батька та брата Оксани Никифорівни забрали на фронт. Жінок возили копати окопи. Тато зник безвісти, брат загинув під Кіровоградом. Покидаючи Полтаву, німці проходили через їхнє село. Палили все на своєму шляху, грабували, мародерствували…
— Якось прийшов німецький розвідник, який говорив по-нашому, і сказав, щоб ховали все майно, бо буде йти армія СС, яка знищить все на своєму шляху, — продовжує Оксана Никифорівна. — Проходячи селом, фашисти забирали в людей худобу, продукти, добротні речі. Підпалювали хати та хліви. Тоді згорів і наш будинок. Ми плакали, бо зосталися без даху над головою. Але після війни односельці допомогли нам відбудувати хату.
Оксана Герук розповідає, що ще змалку мріяла бути вчителькою. Тож коли після війни у село приїхав уповноважений із району й запропонував піти на курси, вона одразу ж погодилася. Отримала скерування на роботу в Ратнівський район Волині. Продовжила навчання в інституті у Луцьку. Незабаром молоду спеціалістку перевели у село Завітне Ківерцівського району. Тут вийшла заміж, народила доньку. Має внуків та правнуків. Каже, прожила цікаве і щасливе життя. Дякує Богу, що вижила під час голодомору…