«У часи Голодомору виживала одна дитина з десяти…»

Про одну з найбільших трагедій в історії людства і йдеться у розмові кореспондента «Високого Замку» із в. о. генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду Лесею Гасиджак.

Конфісковане у людей збіжжя гнило…

— Із часів Голодомору, ор­ганізованого радянською владою, минуло понад 90 ро­ків. Історики, державні діячі кажуть про те, що режим ро­сійського самодержця путіна зараз повторює в Україні цю геноцидну політику сталіна. Наскільки справедливе, точ­не таке звинувачення, порів­няння?

— Режим путіна загалом спо­відує ідеологію, яка була засад­ничою за часів сталіна, за часів срср і яка не допускає існуван­ня поруч з росією окремих не­залежних сильних держав. Не допускає наявності демокра­тії, наявності етносів, націй, які мають чітко виражену власну ідентичність. Власне це і було причиною вчинення Голодомо­ру-геноциду, бо більшовикам потрібно було зламати опір оку­пованої у той час України. Для того, щоб упокорити нас, і було використано такий інструмент, як штучний Голодомор.

Через 90 років (і про це пише у своїй книзі «Велика брехня. Методи, наративи та динаміка заперечення Голодомору» до­цент історичного факультету Львівського національного уні­верситету ім. Івана Франка Ан­дрій Козицький) путін повертає ім’я сталіна у публічний про­стір. Попри те, що сталінізм як політику було засуджено, «вож­дю всіх народів» знову встанов­люють пам’ятники, відбілюють його ім’я, героїзують. Завдан­ня одне — не допустити існуван­ня сильної України поруч. Влас­не тому є війна, є нові злочини з ознаками геноциду. Це не емо­ції. Це доведений факт. Робочі групи юристів збирають докази цих злочинних дій росії для май­бутнього трибуналу над нею.

Голодомор у виконанні росії продовжується. З окупованих територій вона викрадає і про­дає за кордон як власне наше зерно, бомбить українські еле­ватори, блокує експорт зібра­ного урожаю, провокуючи про­довольчу кризу у світі.

Це дуже нагадує дії срср у 1932−1933 роках. Частину екс­пропрійованого у населення зерна радянська влада прода­ла для того, щоб отримати ко­шти для індустріалізації і наро­щування воєнного потенціалу. І є багато прикладів того, що кон­фісковане збіжжя зігнило — його навіть не продали. Це ще один доказ того, що Голодомор був штучним.

Сьогодні вкрадене в україн­ців зерно росія використовує як зброю, щоб шантажувати світ, як інструмент своєї імперської політики. За виручені від про­дажу нашого урожаю кошти на­магається збагатитися. І знову ж таки — нарощує свою військо­ву силу.

В Європі подекуди правду про злочини кремля називають неправдивою пропагандою

— Псевдонауковці з рф і далі заперечують штучні при­чини, організований харак­тер Голодомору — все спи­сують на природну стихію, буцімто неврожай у ті роки. Яким аргументом ви могли би спростувати ці твердження?

— Брехливість тез російських пропагандистів доводить гос­подарська, соціологічна, метеорологічна статистика того пе­ріоду: не було ніякої посухи, не було жодних передумов для не­врожаю. Натомість були три етапи примусових хлібозаготі­вель, внаслідок яких у селян за­брали спочатку зерно, а потім будь-які інші продукти харчу­вання. Це і призвело до голоду­вань і масових смертей людей.

Інші аргументи — офіційні до­кументи і свідчення очевидців, в яких проглядається механізм вчинення Голодомору. Це дока­зова база воістину геноцидних дій. Мороз по шкірі іде від спо­гадів людей, які вижили у той період. Ці свідчення неможли­во читати. Люди згадували, що в їхніх коморах було повно збіж­жя, вони мали корови, коні, воли — і все це у них радянська влада забрала…

Як науково-музейна інститу­ція ми маємо дуже багато про­єктів, які зорієнтовані на за­кордонних відвідувачів — щоб показати їм оці паралелі між Го­лодомором і нинішніми злочи­нами росіян. На жаль, у деяких європейських країнах, в їхніх музеях, вищих навчальних за­кладах стикаємося з відвертим опором, з нерозумінням, не­сприйняттям правди, яку їм до­носимо, — настільки сильно діє там російська пропаганда, на­стільки багато там є проросій­ськи налаштованих викладачів! Грубо кажучи, це — агенти ро­сії, яких фінансує кремль. Вони пробують закрити наші вистав­ки, заперечують наведену нами статистику, яку, до речі, ми ци­туємо, спираючись на росій­ських соціологів. Для прикладу, ми говорили, що майже 70 від­сотків російського суспільства підтримує нинішню війну про­ти України, виступає за її про­довження. Це дані відомого ро­сійського соціологічного центру «Левада-центр». В Європі нато­мість заявили, що ця статисти­ка — «брехня і пропаганда», а ми, українські музейники, мовляв, є праворадикальними, бо надає­мо «неправдиву інформацію».

Приходять у музей Голодомору — і згадують родинні трагедії

— Очевидно, у Національ­ний музей Голодомору-гено­циду приходять іноземні гос­ті, молодь. Як вони реагують на побачене там?

— Порівняно із 2021 роком, тобто роком перед широко­масштабним вторгненням ро­сії, 2023-го кількість відвідувачів зросла удвічі. І у два з полови­ною рази зросла кількість про­ведених нами екскурсій. Це свід­чить про те, що людям, попри те, що вони мають доступ до Інтер­нету, до інших інформаційних ре­сурсів, хочеться побачити нашу минувшину наживо. Про події Голодомору хочуть почути екс­пертну, професійну думку.

Що дуже вражає наших від­відувачів у музеї? Після того, що вони пережили за два роки ве­ликої війни, після того, як по­бачили сучасні злодіяння росі­ян, здивувати людей уже важко. Але помітна тенденція: коли по­рівнюють сьогоднішні події і те, що було у часи Голодомору, то згадують якусь свою родинну історію, пов’язану із цими жахіт­тями.

Цього року маємо багато по­дарунків від своїх відвідувачів. Вони кажуть: нехай це зберіга­ється у вашому музеї, бо йдеться не тільки про мою родинну істо­рію, а історію всієї нашої нації…

— А що саме дарують?

— Наприклад, предмети ста­ровинного побуту. У роки Голо­домору, щоб вижити, люди час­то обмінювали свій одяг на хліб. Була історія: напередодні Голо­домору пара із Сумщини одру­жилася, а згодом, щоб мати що їсти, змушена була обміняти майже весь свій багатий весіль­ний стрій — залишилася з нього одна лише сорочка. І цю сороч­ку чотири покоління передавали від жінки до жінки. А тепер ось передали її нам у музей.

Передають і разки корало­вого намиста від своїх предків. Ми ж знаємо прекрасних укра­їнських жінок, які носили на собі по десять разків — і дукачі, і ба­ламути. І ось один з таких мале­сеньких разків, який зберігся, якого не обміняли на хліб, нам теж передали до музею.

Розповім ще одну цікаву іс­торію-паралель, уже сучас­ну. Вона зі села Капитолівки на Ізюмщині (Харківська область). Жінка вишила сорочку для сво­го внука. Якби окупанти поба­чили цю «нацистську» сорочку, то вбили б майстриню за це. Ві­домо ж бо про чотири списки, за якими росіяни ділили людей на окупованих територіях. Пер­ші — ті, кого мали розстріляти за їхню проукраїнську позицію; другі — ті, з ким можна говори­ти про співпрацю; треті — ті, кого треба відправити на фільтрацію; четверті — ті, хто є цілком проро­сійськи налаштованим. Так ось, перед приходом окупантів зга­дувана жінка поклала власно­руч вишиту сорочку у трилітрову банку, закатала ключем і зако­пала в саду — щоб і своє жит­тя зберегти, і дорогий своєму серцю виріб. Коли ж Капитолів­ку ЗСУ деокупували, господиня банку із вишиванкою відкопала. Журналісти розповіли про цю щемливу історію. А патріотич­на жінка передала свою сороч­ку нам до музею…

Ось такі приватні історії мене немовби пронизують струмом. Бо за кожною з них стоїть траге­дія окремої родини. Коли чуєш, що у часи Голодомору з деся­ти дітей вижила лише одна ди­тина, то розумієш, скільки ми втратили, як збіднів наш гено­фонд. Розумієш, якими ми були б сильними, якби не всі ті ви­пробування, перед якими по­стала українська нація, — винят­ково через росію.

— Насамкінець запитаємо про дещо з вашого ділово­го-приватного життя. Спеку­люючи на темі Голодомору, хами-юристи, хами-політи­ки ображали вас («Високий Замок» писав про це у публі­кації «Слуга» Безугла мала би постати перед судом. Бо принизила людину через… вагу"). Чи вдалося поставити хамів на місце?

— Ми подали позов до суду. Підтримало мене, при­йшло на допомогу адвокатське об’єднання «ЮрФем». 7 січня відбулося перше засідання у цій справі, 22 січня буде наступне. У позові вимагаємо вибачення. І грошової компенсації за завда­ну мені моральну шкоду — пів мільйона гривень. Я не хочу на­житися. Ці кошти буде переда­но на благодійність. Особа, яка вдалася до грубої образи, має бути покарана — щоб ніхто ін­ший не повторював нічого по­дібного. Це невігластво! Його, на жаль, серед нас багато: для прикладу, водій маршрутки від­мовляється підвезти дитину чи воїна на милицях…

Факти свідчать…

Вчинення геноциду в Україні у 1932−1933 роках підтверджують:

• 3456 знайдених та розсекречених доку­ментів органів влади та комуністичної партії, у тому числі за підписом сталіна;
• 3186 книг реєстрації актів про смерть у 1932−1933 роках, що підтверджують масову за­гибель населення від штучного голоду;
• свідчення 1730 свідків та потерпілих від злочинних дій тоталітарного режиму;
• 857 масових захоронень, де поховано жертви геноциду;
• архівні документи дипломатичних пред­ставництв іноземних держав;
• архівні документи, що свідчать про масове переселення етнічних росіян в Україну;
• 400 знайдених та розсекречених докумен­тів Галузевого державного архіву СБУ, що під­тверджують організацію владою штучного го­лоду;
• фотодокументи, якими зафіксовано трагіч­ні події Голодомору;
• 735 населених пунктів, колгоспів, сільрад і районів України, в яких влада впровадила ре­жим «чорних дощок». (У радянських газетах ча­сів Голодомору публікували списки сіл, які за­носили на «чорні дошки». Потрапляння туди означало оточення села озброєними людьми й вивезення всіх продуктів, а за непокору владі — арешт. До таких списків вносили села, які не ви­конали плани заготівель).

(З матеріалів Національного музею Голодомору-геноциду).